Директи́ва про права́ на прока́т — нормативно-правовий акт Європейської Унії в галузі авторського права, прийнята відповідно до положень Римського договору про внутрішній ринок. Вона створює «право прокату та позики» як частину захисту авторських прав і встановлює мінімальні стандарти захисту суміжних прав виконавців, продюсерів фонограм і фільмів, а також організацій мовлення.
Право прокату та позики Наступні правовласники мають виключне право, з урахуванням обмежень, дозволяти або забороняти прокат чи позичання своїх творів [ст. 2(1)]:
автори стосовно оригіналів та копій їхніх творів (крім будівель та ужиткового мистецтва); виконавці стосовно записів їхнього виконання; виробники фонограм стосовно його фонограм; та продюсерів першої фіксації фільмів стосовно оригіналу та копій їхніх фільмів.
Цей список є обмежувальним: Португалію було засуджено Європейським Судом Справедливости за створення права на позику та прокат на користь виробників відеоігор, оскільки це анулювало виключний характер прав кінопродюсерів.
Право прокату та позики може бути передано, і вважається переданим у договорах про кіновиробництво, якщо вони не містять положень про інше [ст. 2(5)]: Держави-члени можуть поширити презумпцію на авторів та виконавців. Однак, навіть після передачі права прокату та позики, автор або виконавець зберігає невід’ємне та невід’ємне право на справедливу компенсацію за прокат та позик своїх творів: ця компенсація розпоряджається товариствами колективного управління.Держави-члени можуть дозволити відступ для публічного позикування (тобто публічних бібліотек ) за умови, що автори отримають певні роялті [ст. Держави-члени також можуть звільняти «певні категорії установ» від сплати роялті [ст. 5(1)]. 5(2)]. Ці положення тлумачаться вузько: Португалію було розкритиковано за транспозицію, яка фактично звільнила всі державні установи від сплати роялті, та Бельгію за невстановлення ставки винагороди (що зробило її стягнення неможливим).
У кількох країнах вже існували системи права публічного кредитування. Однак Європейська комісія у звіті 2002 року зазначила, що багато з цих систем права публічного кредитування не змогли належним чином імплементувати директиву.
Суміжні права Директива встановлює мінімальні права, які держави-члени повинні надавати виконавцям, продюсерам фонограм та фільмів, а також організаціям мовлення (суміжні права), тісно спираючись на положення Римської конвенції про захист виконавців, продюсерів фонограм та організацій мовлення.
Подальша правова гармонізація відбулася завдяки директиві 2001/29/ЄС, яка розширила термін дії та обсяг суміжних прав у цифровому просторі, включаючи конкретні положення, що стосуються впливу Інтернету та цифрових технологій на виконавців та продюсерів.
Преамбула чітка (абзац. 20) що держави-члени можуть вийти за рамки цього мінімального захисту, якщо вони цього бажають. Право на фіксацію (ст. 6) виконавці щодо своїх виконань та організації мовлення щодо своїх трансляцій мають виключне право дозволяти або забороняти запис. Право на відтворення (ст. 7) є виключним правом дозволяти або забороняти відтворення:
для виконавців, записів їхніх виступів, для виробників фонограм, щодо їхніх фонограм, для продюсерів перших записів фільмів стосовно оригіналу та копій їхніх фільмів, та для організацій мовлення, записів їхніх передач.
Право на розповсюдження (ст. 9) є виключним правом надавати публіці доступ, для продажу чи іншим чином, з урахуванням доктрини першого продажу:
для виконавців, стосовно записів їхніх виступів, для виробників фонограм, стосовно їхніх фонограм, для продюсерів перших записів фільмів стосовно оригіналу та копій їхніх фільмів, для організацій мовлення, стосовно записів їхніх передач.
Право на фіксацію за своєю природою є особистим: права на відтворення та розповсюдження можуть бути передані, відступлені або ліцензовані.
Виконавці мають виключне право дозволяти або забороняти трансляцію своїх живих виступів, але не записів чи ретрансляцій [ст. 8(1)]. Організації мовлення мають виключне право дозволяти або забороняти ретрансляцію своїх передач «бездротовими засобами», та донесення їхніх трансляцій до публіки в місцях, що стягують вхідну плату [ст. 8(3)]. Виробники фонограм мають право на справедливу винагороду (яка може бути встановлена угодою або нормативним актом), якщо їхні опубліковані записи транслюються або відтворюються публічно: цей роялті розподіляється між виконавцями [ст. 8(2)].
Обмеження суміжних прав мають такий самий характер, як і обмеження авторського права. Чотири можливі обмеження прямо згадані у статті 10:
приватне використання; використання коротких уривків у зв'язку з висвітленням поточних подій; тимчасова фіксація, здійснена організацією мовлення за допомогою її власних засобів та для її власних трансляцій; використовувати виключно для цілей навчання або наукових досліджень.
Ця стаття є майже дослівною копією статті 15 Римської конвенції.
Тривалість Спочатку директива встановлювала мінімальні терміни захисту прав авторів та суміжних прав, які вона створила (ст. 11, 12) відповідно до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів та Римської конвенції «без шкоди для подальшої гармонізації». Подальша гармонізація відбулася з директивою, що гармонізувала термін охорони авторського права та деяких суміжних прав, яка встановила терміни захисту по всій ЄУ та скасувала ці дві статті. Директива 93/98/ЄЕС гармонізувала терміни захисту в державах-членах ЄУ, а в 2019 році додаткові зміни узгодили ці захисти з директивою про авторське право на єдиному цифровому ринку, враховуючи такі питання, як потокове передавання та розповсюдження цифрових медіа, що постійно змінюються. Права Директива 92/100/ЄЕСмінімум Директива 93/98/ЄЕС Авторські права 50 років від дня смерті автора 70 років від дня смерті автора Суміжні права (виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення) 20 років з дати запису, виконання або трансляції 50 років з дати публікації або трансляції, або з дати фіксації виконання у випадку неопублікованих творів
Див. також
Авторське право в Європейському Союзі Бутлеґ Порушення авторського права
Примітки
Посилання
Текст директиви