Директи́ва про спі́льні станда́рти та процеду́ри в державах-членах для пове́рнення громадя́н тре́тіх краї́н, які́ незако́нно перебува́ють у краї́ні — нормативно-правовий акт Європейського Союзу, який регулює повернення громадян третіх країн, які незаконно перебувають на території держави Європейської економічної зони (ЄЕЗ).
У березні 2025 року Європейська комісія запропонувала проєкт регламенту про повернення, який буде більш комплексним та далекосяжним, ніж директива про повернення. Проєкт регламенту має бути прийнятий Європейським парламентом та Радою Європейського Союзу, перш ніж він замінить директиву про повернення.
Історія Директиву було прийнято за пропозицією Європейської комісії від 1 вересня 2005 року, після висновку Європейського парламенту від 18 червня 2008 року та рішення Ради від 9 грудня 2008 року. Текст, до якого вніс зміни Парламент, був прийнятий 369 голосами «за», 197 голосами «проти» та 106 утрималися03A-DV-PRESSE_FCS(2008)06-25(32672)_DE.pdf, і Рада прийняла його у зміненому вигляді. Кілька держав Латинської Америки висловили рішучий протест, назвавши директиву «ганебною».
Директива про повернення адресована державам-членам ЄУ (за винятком Ірландії та Сполученого Королівства) та вимагає імплементації на національному рівні. Данія має можливість імплементувати директиву, але не зобов'язана це робити і ще не застосовує її. Для Ісландії, Норвегії, Швейцарії та Ліхтенштейну директива є розвитком Schengen acquis. Директива також є обов'язковою для цих держав.
Згідно зі статтею 2(3), Директива про повернення не застосовується до осіб, які користуються правом Союзу на вільне пересування згідно зі статтею 2(5) Шенгенського прикордонного кодексу. Це включає всіх громадян Союзу та громадян держав, які розглядаються як такі стосовно свободи пересування згідно з європейським законодавством (наразі Ісландія, Норвегія, Ліхтенштейн та Швейцарія), а також членів їхніх сімей. Таким чином, директива не застосовується до громадян ЄЕЗ та Швейцарії; вона стосується лише громадян третіх країн, які незаконно проживають в Шенгенській зоні.
Мета Директива про повернення гармонізує положення та процедури, що застосовуються до повернення громадян третіх держав без дійсної посвідки на проживання. Не має принципового значення, чи виникла ця ситуація через те, що відповідна особа в'їхала до держави незаконно, чи її заяву про надання притулку було відхилено, чи через закінчення терміну дії її дозволу на проживання.
Директива встановлює мінімальні правові гарантії повернення; при цьому вона не має наміру виключати законодавство держав-членів, яке є більш сприятливим для громадян третіх країн, за умови, що воно відповідає Директиві (ст. 4 абз. 3).
Зобов'язання видавати рішення про повернення Стаття 6(1) зобов'язує держави-члени видавати рішення про повернення громадян третіх країн, які незаконно перебувають на території країни. Це вперше накладає на держави-члени зобов'язання вжити заходів для послідовного припинення незаконного проживання та не допускати його терпимості. У шостому пункті преамбули директиви зазначено, що держави-члени повинні забезпечити припинення незаконного проживання громадян третіх країн шляхом справедливої та прозорої процедури. Однак, директива не розглядає припинення проживання як єдиний можливий варіант дій. Щоб уникнути необхідного рішення про повернення, держави-члени можуть у будь-який час вирішити видати дозвіл на проживання особам, які незаконно перебувають на їхній території з гуманітарних або інших причин (стаття 6(4)). Це лише забороняє державам-членам бездіяльність; однак, вони мають вибір легалізувати незаконне проживання, а не припинити його. Цей регламент пропонує раніше невизнані можливості відкрити життєві перспективи для осіб з довгостроковим толерантним статусом та покласти край незадовільній ситуації років послідовного без гарантованого статусу проживання.
Якщо відповідній особі дозволено перебувати в іншій державі-члені, вона зобов'язана туди поїхати (ст. 6 абз. 2).
Держави-члени можуть поєднати рішення про повернення з рішенням про припинення перебування – як це вже відбувається в Німеччині (ст. 6 абз. 5 та 6).
При прийнятті рішення про повернення необхідно враховувати добробут дітей, сімейні зв'язки та здоров'я постраждалих. Крім того, необхідно дотримуватися згідно зі статтею 33 Женевської конвенції про біженців (стаття 5).
Кінцевий термін для добровільного виїзду Якщо прийнято рішення про повернення, відповідній особі має бути надано період часу для , який має становити від семи до тридцяти днів (ст. 7 абз. 1).
Цей період має бути продовжений на відповідний період з урахуванням конкретних обставин окремого випадку (тривалість перебування, наявність дітей шкільного віку та існування інших сімейних та соціальних зв'язків) (ст. 7 абз. 2).
Протягом періоду добровільного виїзду, з метою зменшення ризику , від відповідної особи може вимагатися регулярно з'являтися перед органами влади, надавати належне фінансове забезпечення, подавати документи або залишатися в певному місці (ст. 7 абз. 3).
Якщо існує ризик втечі, або якщо заяву на отримання дозволу на проживання було відхилено як явно необґрунтовану або зловживану, або якщо відповідна особа становить загрозу громадському порядку, громадській безпеці чи національній безпеці, термін добровільного виїзду може бути скасовано або встановлено менше ніж на сім днів (ст. 7 абз. 4).
Депортація Якщо відповідна особа не залишає країну добровільно, повернення має бути примусовим як крайній захід () відповідно до статті 8. Вжиті заходи повинні бути пропорційними (ст. 8 абз. 4).
Депортація призупиняється, якщо вона порушує принцип невидворення або доти, доки апеляція має зупиняючу силу (ст. 9 абз. 1).
Держави-члени можуть відкласти видворення на розумний період, враховуючи конкретні обставини окремого випадку, зокрема, якщо цього вимагають фізичний або психічний стан відповідної особи, технічні причини, такі як брак транспортних можливостей або неможливість видворення через невизначеність щодо особи відповідної особи (ст. 9 абз. 2).
Захист неповнолітніх без супроводу Якщо неповнолітній без супроводу має повернутися, йому чи їй має бути надана можливість отримати підтримку від відповідних органів для захисту найкращих інтересів дитини (ст. 10 абз. 1).
Перш ніж вивезти неповнолітнього без супроводу, органи влади повинні забезпечити можливість передачі неповнолітнього члену сім'ї, офіційному опікуну або відповідному приймальному пункту в країні повернення (ст. 10 абз. 2).
Заборона на повторний в'їзд Якщо термін для виїзду не надається або відповідна особа не виїжджає у встановлений термін, має бути накладена заборона на в'їзд (ст. 11 абз. 1).
Тривалість заборони на повторний в'їзд неправильно вказана навіть в офіційній публікації Європейського парламенту та в багатьох наступних публікаціях. Вона не становить п'ять років, а встановлюється відповідно до чітких положень директиви з урахуванням конкретних обставин окремої справи та, в принципі, не перевищує п'яти років. Таким чином, директива встановлює максимальний, а не мінімальний термін, і тому зобов'язує Суд розглядати заборону на в'їзд менше п'яти років. Заборона може перевищувати п'ять років лише у виняткових випадках, якщо громадянин третьої країни становить серйозну загрозу державній політиці, громадській безпеці або національній безпеці (ст. 11 абз. 2).
Порівняно з попереднім німецьким законодавством, Директива про повернення значно покращує становище постраждалих, оскільки пункт 1 статті 11 Закону про проживання, у редакції, чинній до 25 листопада 2011 року, не передбачав жодної верхньої межі заборони на повторний в'їзд, що спонукало деякі німецькі адміністративні суди вважати максимальний термін у 15 років допустимим в окремих випадках.VG Augsburg, Urteil vom 2. Mai 2000, Az. Au 1 K 98.1922. Навіть чинне адміністративне положення про Закон про проживання все ще передбачає можливу 10-річну заборону на в'їзд.verwaltungsvorschriften-im-internet.de/pdf/BMI-MI3-20091026-SF-A001.pdf Ця практика більше не може бути застосуватися, особливо враховуючи, що Суд Справедливости у своєму рішенні від 19 вересня 2013 року наголосив на максимальному терміні у п'ять років і постановив, що у старих випадках повторний в'їзд депортованих або видворених іноземців на підставі Директиви про повернення не порушує заборону на в'їзд згідно з пунктом 1 статті 11 Закону про проживання і не є караним.
На думку Федерального адміністративного суду, нова редакція статті 11 Закону про проживання у поєднанні з Директивою про повернення, основними правами, включаючи принцип пропорційності, та Європейською конвенцією з прав людини надає іноземцю право на обмеження наслідків висилки, вже визначеного в рішенні про висилку. Орган влади не має дискреційних повноважень у визначенні тривалості строку; таким чином, встановлений строк повністю підлягає судовому перегляду. Таким чином, суд погоджується з попереднім рішенням Адміністративного суду Баден-Вюртемберга, який постановив, що обмеження, встановлене пізніше за заявою відповідної особи, перевертає «з ніг на голову» зв'язок правила-винятку, передбачений директивою, і спочатку робить безстрокову заборону на в'їзд законодавчим стандартом.
Продовження дії необов'язково накладеної заборони на в'їзд має бути переглянуте, якщо відповідна особа може продемонструвати, що вона повністю виконала рішення про повернення. За певних умов заборона на в'їзд не буде накладена на осіб, яких вважають жертвами торгівлі людьми. В інших випадках заборона на в’їзд також може бути скасована з гуманітарних міркувань (ст. 11 абз. 3).
Процесуальні гарантії, правовий захист, статус до від'їзду Рішення про повернення та, де це застосовується, рішення про заборону в'їзду або депортацію видаються у письмовій формі та повинні містити фактичні та правові підстави, а також інформацію про можливі засоби правового захисту (ст. 12 абз. 1). На запит зацікавленої особи їй, як правило, надається письмовий або усний переклад найважливіших елементів рішення (ст. 12 абз. 2 та 3).
Зацікавлена особа має право на перегляд рішення про повернення судом або іншим адміністративним органом (ст. 13 абз. 1 та 2). Зацікавлена особа може отримати юридичну консультацію, юридичне представництво та – за необхідности – мовну допомогу (ст. 13 абз. 3). Процедура має бути для нього або неї безкоштовною (ст. 13 абз. 4). Останній пункт, зокрема, був дуже суперечливим у процесі розробки директив. У Німеччині судове провадження наразі є безкоштовним для зацікавленої особи лише за умови надання правової допомоги. Для цього запланована судова справа повинна мати достатні шанси на успіх, а зацікавлена особа повинна її потребувати. Хоча друга вимога часто виконується для осіб без коштів, перша вимога іноді призводить до відмови у наданні правової допомоги, навіть за умови зниження стандарту прогнозування, передбаченого конституцією. Законодавчий орган повинен буде виправити це. За даними Європейського парламенту, одним із варіантів фінансування судових витрат є Фонд повернення, прийнятий Комісією, Радою та Європейським парламентом у 2006 році. Цей фонд був забезпечений загалом 676 мільйонами євро на період з 2008 по 2013 рік.europarl.europa.eu/RegData/presse/pr_focus/2008/DE/03A-DV-PRESSE_FCS(2008)06-25(32672)_DE.pdf#title1
До повернення, зазвичай
збереження сімейної єдності з членами сім'ї, надання невідкладної медичної допомоги та необхідного лікування захворювань, забезпечення доступу до базової системи освіти для неповнолітніх залежно від тривалості їхнього перебування та враховуючи особливі потреби вразливих осіб
бути гарантованим (ст. 14 абз. 1). Потерпілі отримають довідку, що підтверджує призупинення депортації (ст. 14 абз. 2).
Депортаційне утримання під вартою: вимоги, правовий захист, тривалість, розміщення