«Залізна миска рису» (або Залізна рисова чаша) (спрощена китайська :铁饭碗; традиційна китайська :鐵飯碗; піньїнь : tiě fàn wǎn) — китайський термін, що означає професію з гарантованою зайнятістю, подібну до довічної посади. Найчастіше такі посади обіймають військовослужбовці, державні службовці, а також працівники різних державних підприємств (через механізм робочої одиниці).

Походження Термін «залізна миска рису» походить зі щоденника Цзі Юня «Нотатки солом’яної оселі пильних спостережень», де наводиться легенда про служницю, яка працювала в домі зброєносця. Одного разу вона розбила миску, але господар, зачарований її красою, не покарв її. Згодом служниця почала розбивати дедалі більше посуду, після чого зброєносець замінив усі миски на залізні, таким чином забезпечивши їй гарантію, що вона не втратить роботу.Yun Ji, 1798, Yuewei Hermitage, No.1.

Відтак «залізна миска рису» стала метафорою стабільної, часто довічної роботи, яка гарантує сталий дохід і добробут. Ключовими елементами цього поняття вважаються гарантоване працевлаштування та контроль за виходом із системи.

Історія

Заснування КНР (1949 рік) Після утворення Китайської Народної Республіки у 1949 році приватні підприємства були поступово замінені державними. Задовольняючи власні потреби, уряд також створював державні установи. Відповідно до статті 2 Тимчасового положення про реєстрацію державних установ, під цим терміном розумілися організації державного обслуговування, засновані державними органами чи іншими організаціями на базі державних активів з метою здійснення діяльності у сферах освіти, науки й техніки, культури та охорони здоров’я.

Таким чином, держава стала головним рекрутером і роботодавцем. Вона не лише виплачувала заробітну плату, а й забезпечувала низку соціальних пільг — від подарунків на свята до програм соціального забезпечення та пенсійного страхування. Система гарантувала довічну зайнятість, а заробітна плата залишалася однаковою незалежно від ефективності працівника. Цю ситуацію ілюстрував поширений вислів: «Незалежно від того, працює людина чи ні, вона отримує тридцять шість на місяць». Відсутність оплати за результатами праці знижувала мотивацію, що зумовлювало низьку продуктивність та високі витрати для роботодавців.

Кінець 1940-х – початок 1950-х Від самого початку існування КНР «залізна рисова чаша» була одним із ключових гасел комуністичної ідеології, оскільки Комуністична партія Китаю (КПК) проголошувала обов’язок забезпечення зайнятості для всіх громадян. Це мало особливе значення в умовах, коли майже половина міського населення була безробітною на момент приходу КПК до влади.

Додатковим стимулом для запровадження цієї системи стали економічні труднощі. У 1948–1949 роках, внаслідок японського вторгнення та громадянської війни, Китайська Республіка переживала гіперінфляцію. Запровадження «залізної рисової чаші» забезпечило відносну соціальну безпеку для міського населення.

Період «Великого стрибка вперед» (1958–1962) та початок реформ Ден Сяопіна Попри високий рівень зайнятості під час кампанії «Великий стрибок уперед» (1958–1962), її провал призвів до закриття більшості проєктів і вимушеного звільнення близько 20% робочої сили. Це ознаменувало перше суттєве скорочення масштабів «залізної рисової чаші».

Подальші реформи, започатковані Ден Сяопіном у 1980-х роках, стали поворотним моментом. У межах переходу від централізованої планової економіки до ринкової моделі державні робочі місця, що вважалися частиною «залізної рисової чаші», почали зникати. Реформи передбачали поступовий відхід від довічних гарантій зайнятості, оскільки вважалося, що модернізація Китаю неможлива без «розбиття залізної рисової чаші».

Першим кроком до цього стала аграрна реформа 1978 року. Система колективного господарювання була замінена так званою «системою відповідальності домогосподарств», яка передбачала оренду землі, техніки та обладнання в колективних організацій із правом самостійного ухвалення виробничих рішень. Це дозволяло домогосподарствам отримувати особисту вигоду від надлишків врожаю після виконання колективних квот. Запровадження цієї системи значно підвищило продуктивність праці та покращило продовольче забезпечення сільських регіонів.

Початок реформ (1980-ті роки) Ден Сяопін започаткував низку реформ, які послабили жорстку систему централізованого контролю над економікою. Зокрема, ціни стали більш гнучкими й могли перевищувати встановлені урядом цінові межі. У 1980 році влада розпочала процес поступового відходу від системи довічної зайнятості на державних підприємствах, упровадивши строкові трудові контракти для нових працівників. Передбачалося, що така система дозволить уникнути поновлення контрактів з некваліфікованими або неефективними працівниками.

Відповідно до нових правил, робітники спочатку проходили шестимісячний випробувальний термін, після чого укладали контракт на 3–5 років. Було скасовано практику спадкового працевлаштування: діти більше не могли автоматично займати робочі місця своїх батьків. Також розширювався перелік підстав для звільнення, а роботодавці отримали право відмовляти в обов’язкових переведеннях працівників. У галузях, орієнтованих на клієнта, зокрема в роздрібній торгівлі та громадському харчуванні, працівників зобов’язували уникати конфліктів з клієнтами навіть за ризику втрати продажу.

Конституційна реформа (1992 рік) Наступним етапом стала зміна Конституції КНР у 1992 році за ініціативи Дена Сяопіна та підтримки генерального секретаря КПК Цзян Цземіня. Переглянута редакція закріпила відхід від планової економіки та проголосила створення «соціалістичної ринкової економіки з китайською специфікою». Вона передбачала існування різних форм власності, зокрема приватних і тих, що мали іноземні інвестиції, хоча державна власність залишалася домінантною.

Прискорення реформ (1997 рік) На 15-му з’їзді КПК у вересні 1997 року Цзян Цземінь оголосив про прискорення реформ середніх і великих державних підприємств. Було запроваджено дві ключові ініціативи: масові звільнення (при цьому звільнені працівники зберігали право на мінімальну заробітну плату) та реструктуризацію малих підприємств шляхом злиттів, оренди, продажу або банкрутства. Уряд заявив про намір приватизувати понад 10 000 з 13 000 середніх і великих державних підприємств.

Вступ до Світової організації торгівлі Вступ Китаю до Світової організації торгівлі у 2001 році був зумовлений, серед іншого, необхідністю «розбити залізну рисову чашу». Це викликало дискусії серед економістів, адже внаслідок реформ державні заощадження різко скоротилися наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років, хоча вже у 2008 році знову відбулося їх значне зростання.

Подальші роки Зусилля з подолання системи довічної зайнятості продовжувалися й у подальші роки. Так, у 2011 році в провінції Гуандун було запроваджено нову схему набору кадрів, що передбачала контрактне працевлаштування та оплату праці залежно від результатів роботи. Цей підхід увійшов до 12-го п’ятирічного плану Китайської Народної Республіки (2011–2015).

Поточна ситуація З початку реформ після Культурної революції в 1977 році велика кількість працівників державних підприємств була звільнена, тоді як державні службовці зберегли гарантії зайнятості. Донині державні службовці  все ще мають довічну гарантію зайнятості, що часто звинувачують у неефективності та корупції.

Згідно зі Статистичним бюлетенем про розвиток людських ресурсів та соціального забезпечення у 2015 році, станом на кінець 2015 року в Китаї налічувалося 7,167 мільйона державних службовців.

Проблеми Деякі дослідники вважають, що причиною проблем китайської економіки не є довічна зайнятість чи система підвищення по службі. Ключова суперечність полягає у конфлікті між індивідуальними, колективними та державними інтересами. Державні підприємства були зобов’язані передавати весь прибуток державі, а заробітна плата працівників визначалася загальнонаціональною шкалою та практично не залежала від фінансових результатів конкретного підприємства. Унаслідок цього працівники не формували стійкої економічної ідентичності зі своїм робочим місцем, оскільки ефективність підприємства майже не впливала на їхні особисті доходи. Це зумовлювало відсутність стимулів до продуктивної праці в період правління Мао Цзедуна і значною мірою зберігається дотепер. На думку вчених, «сутність проблеми мотивації працівників полягає у державно-орієнтованому етосі, а не в практиці довічної зайнятості».

Подальші дослідження вказують, що невдалий досвід ліквідації «залізної чаші рису» призвів до виникнення дисбалансу: державні службовці зберегли свої посади, тоді як працівники державних підприємств зазнали масового безробіття.

Економічний вплив Дослідники вважають, що «залізна рисова чаша» стримувала економічний розвиток Китаю та не дозволяла досягти високої продуктивності. Гарантія довічної зайнятості позбавляла керівників і власників підприємств стимулів реагувати на ринкові сигнали. Аналогічно працівники, які отримували заробітну плату незалежно від обсягів виробництва, не були зацікавлені у підвищенні ефективності праці.

Водночас це не було єдиною причиною економічного відставання. Державні підприємства відчували дефіцит сучасних технологій, які вже активно застосовувалися в інших країнах. Високі витрати на утримання державних соціальних програм і забезпечення гарантованої заробітної плати обмежували можливості модернізації. Це призводило до низької продуктивності та незначного зростання економіки. Однак уряд, який спирався на систему «залізної рисової чаші» як на чинник соціальної стабільності та засіб підтримання авторитарного контролю, вагався, чи варто її ліквідовувати заради економічного розвитку.

Під час економічних реформ, розпочатих у 1978 році, державні підприємства функціонували за умов «м’яких бюджетних обмежень» і зобов’язання уряду щодо повної зайнятості. Це призвело до надлишку робочої сили, і значна частина підприємств працювала зі збитками. У 1995–1996 роках близько половини державних підприємств, переважно малих і середніх, повідомляли про збитковість (Meng, 2003). Ситуацію ще більше ускладнила Азійська фінансова криза 1997 року, після чого уряд був змушений вдатися до реформ, спрямованих на підвищення ефективності та скорочення збитків у державному секторі.

Становище жінок Хоча Новий шлюбний закон був першим правовим документом Комуністичної партії Китаю, спрямованим на гарантування прав жінок, на практиці він не забезпечив їх належного захисту. Створення Всекитайської демократичної федерації жінок (ВКФЖ) також не призвело до істотного поліпшення становища жінок. Досягнення гендерної рівності передбачало їх широке залучення до робочої сили нарівні з чоловіками, однак ані КПК, ані ВКФЖ не ініціювали створення нових робочих місць для жінок. Економіка країни ще не була достатньо розвиненою, щоб інтегрувати велику кількість жінок у виробничу сферу. Унаслідок цього після 1949 року більшість жінок у сільській місцевості залишалися поза офіційною зайнятістю, продовжуючи виконувати традиційні домашні обов’язки. Лише освічені жінки отримували можливість працювати неповний робочий день.

У період «Великого стрибка вперед», попри загальну економічну невдачу, можливості працевлаштування для жінок зросли. У промисловості та сільському господарстві були запроваджені завищені виробничі квоти, що потребувало значного збільшення робочої сили. Чоловіків масово мобілізували для роботи в промисловості, на зрошувальних системах та інших інфраструктурних проєктах, тоді як сільськогосподарські роботи залишалися невиконаними. Для їх підтримки залучали жінок.

Оскільки і чоловіки, і жінки були задіяні у виробництві, КПК організувала громадські їдальні та колективний догляд за дітьми. Це частково зменшило навантаження на жінок у сфері домашньої роботи. Проте включення жінок у виробничі процеси супроводжувалося серйозними труднощами: вони страждали від нестачі харчування та фізичного виснаження, що негативно позначалося на їхньому здоров’ї.

Застосування концепції в інших країнах

Тайвань та Гонконг