«Бойова коробка» () — тактичне формування, яке використовували важкі (стратегічні) бомбардувальники в Повітряних силах армії США (United States Army Air Forces, далі USAAF) під час Другої світової війни. Також цей стрій називали «staggered formation» («ступінчаста формація»). Його оборонна мета полягала в масуванні вогневої потужності бортових кулеметів і гармат бомбардувальників, тоді як наступальна — в концентрації бомбового скидання на ціль.
Спочатку формування створювалися відповідно до довоєнної доктрини Повітряного корпусу, згідно з якою масовані бомбардувальники могли атакувати та знищувати цілі вдень без , покладаючись на перехресний вогонь власних оборонних кулеметів — майже виключно на «легкоствольну» гармату Browning AN/M2 калібру .50. Однак згодом використання бомбардувальниками USAAF великих висот почало вимагати щільнішої схеми бомбардування, і «бойова коробка» продовжувала використовуватися навіть після появи винищувального супроводу, що значною мірою зменшило загрозу перехоплення ворожими винищувачами.
Особливо часто цей бойовий порядок використовувався над Європою протягом весни 1944 і після неї, коли винищувачі USAAF летіли далеко попереду бойових коробок вже у режимі панування в повітрі, а не протистояння винищувачам Люфтваффе.
Створення цієї концепції приписується полковнику Кертісу Лемею, командиру 305-ї бомбардувальної групи в Англії. Однак Восьма повітряна армія експериментувала з різними тактичними формуваннями ще з моменту своєї першої бомбардувальної місії 17 серпня 1942 року, і деякі з цих бойових порядків також були відомі як «коробки». Група Лемея справді розробила бойову коробку «javelin down» у грудні 1942 року, і ця формація стала основою для численних варіацій бойових коробок, що з'явилися пізніше.
Практика позначення зосередженого формування як «коробки» була результатом побудови схем формування у вигляді плану, профілю та фронтального вигляду, при цьому кожен окремий бомбардувальник розташовувався у власній області простору, схожій на уявну коробку.
Розвиток формації у Восьмій повітряній армії
Експерименти 1942
Перші десять місій Восьмої повітряної армії з Англії у серпні 1942 року були неглибокими проникненнями у Францію за сильної підтримки ескорту винищувачів Supermarine Spitfire Королівських ПС. Бомбардувальники B-17 літали ескадрильями по шість літаків з відстанню 3-6 км між ескадрильями, щоб уникнути зіткнень між недосвідченими екіпажами. Хоча такі ескадрильї з шести літаків не могли підтримувати одна одну, вони мали певні переваги у вигляді простоти маневрування. Бомбардувальники в ескадрильї розташовувалися у три ешелони з відстанню приблизно 45 м між найвищим та найнижчим, і, за винятком чільної пари, не перебували у взаємно підтримуючих елементах.
У міру того, як місії збільшувалися за обсягом і глибиною проникнення та стикалися зі все більш ефективним захистом, Повітряні сили визнали, що потрібні більш компактні формування, і повернулися до V-подібного формування з трьох літаків, яке було стандартним до війни. Ескадрильї складалися з трьох таких V-подібних груп, які летіли на одній висоті, причому дві такі ескадрильї розташовувалися в груповому формуванні — друга група йшла позаду, вище і праворуч в шаховому порядку. Вся формація мала висоту 180 м, глибину 150 м і ширину 760 м. Маневрування нею виявилося громіздким, як і альтернативним варіантом з 36 літаками, і багато мали обмежене поле вогню.
Дві початкові групи важких бомбардувальників Восьмої повітряної армії перекинули до Північної Африки та в жовтні-листопаді замінили чотирма новими бомбардувальними групами на B-17 (306, 91, 303 та 305 групи) та двома на B-24 (44 та 93 групи), кожна з яких експериментувала з власними бойовими порядками. Ранні місії часто доводилося переривати й повертати літаки назад, що перешкоджало розробці ефективних схем.
Між листопадом 1942 року та кінцем війни було прийнято різні конфігурації бойової зони для відповідності непостійним умовам, зокрема, зміненій тактиці німецьких винищувачів, яка тепер наголошувала на лобових атаках з огляду на слабку вогневу потужність бомбардувальників спереду. 305 бригада впровадила інноваційну схему з 18 літаків «javelin down», в якій літаки розміщували в одному ряду, а ескадрильї в рядами згори вниз у напрямку Сонця. Це допомагало стрільцям на вищих літаках бачити нижчі літаки, не ризикуючи бути засліпленими відблисками. Спереду цей бойовий порядок нагадував сходи, а в профіль і збоку — наконечник списа. На відміну від попередніх групових формацій, у яких головний бомбардувальник летів у найнижчому положенні, тепер його розміщували вертикально в центрі формації. 305 бригада успішно випробувала цей бойовий порядок під час місії в Ліллі 6 грудня 1942 року, після чого такий стрій негайно прийняли на озброєння три інші групи B-17.
305 бригада невдовзі розробила більш компактне «шахове» формування, в якому елементи розташовувалися згори вниз в одному напрямку, а ескадрильї — знизу вгору в протилежному. До 18-літакової «коробки» додали третій елемент із трьох бомбардувальників, розміщених в найбільш вразливій ескадрильї для додаткової підтримки. Отриману в результаті клиноподібну формацію з 21 літака 13 січня 1943 року прийняли всі групи, і вона залишалася стандартною до вересня 1943 року.
У 1943 році було запропоновано використовувати () — модифіковані старіші бомбардувальники з унікальними схемами забарвлення, навколо яких формувалися бойові коробки. Такі літаки використовували протягом усієї війни, навіть після винаходу інших технологічних досягнень
Крило-коробка Хоча «бойова коробка» спочатку була розроблена для групи літаків, її розширили, щоб включати формування з трьох груп, які летіли разом як «бойове крило». Всі формування у складі крила базувалися на однаковій трикутній конструкції: чільний бомбардувальник (або група бомбардувальників) у центрі та два бомбардувальники (або дві групи групи) одразу позаду у формі літери V, один вище, а інший нижче центру в безпосередній близькості для взаємного захисту.
Нові бойові коробки продовжували використовувати, але групи розміщувалися тепер горизонтально у колону та ешелонувалися за зростанням висоти, щоб зменшити їхню вразливість до атак. Це призводило до відставання задніх формувань, що впливало як на оборонну тактику, так і на ефективність бомбардування.
Необхідність такого крила-коробки (), що складалося з 54 літаків (три блоки по 18 літаків), була зумовлена потребою забезпечити оборонний вогонь від лобових атак.
Оскільки Восьма армія до травня 1943 року мала лише чотири одиниці B-17, шляхом об'єднання ескадрилей з різних груп формувалися змішані групи, або ж до крила додавали четверту групу, утворюючи ромбоподібний блок. Остання група в такому разі розташовувалася позаду крила і виявилася вразливою до тактики Люфтваффе, яка передбачала атаки на краї формацій. Крило-коробка зазвичай мала розміри близько 900 м по вертикалі, 2000 м по глибині та 600 м по ширині, і координувати його було важко.
Найсерйознішим недоліком крила-коробки було те, що найнижчий та найвищий елементи, що знаходилися в кінці строю, мали найменший взаємний захист. Додатковим ризиком було ураження літака падаючими бомбами, якщо він відхилиться від курсу в «коробці». Так, 19 травня 1944 на літак B-17 «Miss Donna Mae II», що зійшов з відведеного місця в строю, випадково впала 230-кілограмова авіабомба, скинута з літака, що летів вгорі, зламавши лівий горизонтальний стабілізатор, внаслідок чого постраждалий літак втратив керування і розбився.
Влітку 1943 року Восьма повітряна армія розширилася до 16 груп B-17 та 4 B-24, а до наступного червня — до 39 груп. Організаційний склад та комплектацію груп важких бомбардувальників було збільшено з 35 до 62 літаків з величезним напливом нових літаків восени 1943 року. Використання змішаних груп припинили, оскільки багато груп виконували по два групових рейси під час одного завдання.
Бойова схема з 54 літаками, яку використовувала зі своїми B-17 Восьма повітряна армія, вимагала для підтримки строю як практики, так і дисципліни. Турбулентність від передових бомбардувальників ще більше ускладнювала підтримку строю. Однак літаки у такій схемі мали загалом понад 700 великокаліберних оборонних кулеметів, що слугувало потужним захистом від винищувачів. Коли у травні 1944 року зенітна артилерія стала більшою загрозою, відновили схему з 36 літаками у набагато вільнішому строю, яка стала стандартом до кінця війни, за винятком днів, коли очікувався значний опір винищувачів.
Перегляд концепції групових бойових коробок У жовтні 1943 року перша розпочала операції з радіолокаційним наведенням, що призвело до потреби в компактному груповому формуванні з 36 літаків для оптимізації бомбардувань за несприятливих погодних умов. Спочатку цього досягли, збільшивши кількість трилітакових елементів у формуванні ескадрильї з двох до чотирьох та розмістивши всі три літаки в одного елементу на одній висоті, щоб уникнути зіткнень.
Лемей, якого підвищено до командування , розробив цю ромбоподібну бойову коробку з 12 літаків і віддав їй перевагу над іншими, тому в серпні 1944, коли він прийняв командування в Індії, він прийняв її як основну формацію для своїх B-29. Для подальшого ущільнення схеми бомбардування був розроблений варіант з використанням чотирьох ескадрилей по 9 літаків у ромбоподібній формації.
Крила-коробки йшли одна за одною в ряд, і ескорту було легше захищати таку формацію. Однак щільне розташування чотирьох ескадрилій у 36-літаковому строю було важко підтримувати, що збільшувало ймовірність ураження бомбардувальника внизу, бомбами, скинутими з вищого літака. У ситуаціях візуального бомбардування оновлена формація з 36 літаків виключила найнижчу ескадрилью, щоб зменшити цю ймовірність.
Хоча бойова формація груп бомбардувальників з 36 або 27 літаків стала стандартною протягом більшої частини 1944 року, для B-24 Восьмої та П'ятнадцятої повітряних армій було розроблено ромбоподібну формацію з чотирьох ескадрилей по 10 літаків.
Протягом зими 1944—1945 пріоритетом стала мінімізація втрат від зенітної артилерії. Весь 1945 рік стандартним формуванням для B-17 була 27-літакова коробка, більш широко розведена в сторони, щоб уникнути пошкоджень кількох літаків від розриву одного зенітного снаряда. Водночас ведені летіли ближче до передніх рядів, створюючи коробку 230 м по вертикалі, 200 м спереду назад та 360 м по ширині. Цей останній варіант надавав стрільцям зенітної артилерії невелику ціль, створював чудові схеми бомбардування, а також був простим в управлінні та польоті.
Бойові коробки B-24 2-га авіаційна дивізія, B-24 якої було важче ніж B-17 літати у строю на великих висотах та з обмеженішою видимістю з кабіни, використовувала варіацію групової схеми з 27 літаків. Один елемент кожної ескадрильї (зазвичай найвищий у середній/передній та верхній/правій ескадрильях, і найнижчий у нижній/лівій ескадрильї) був винесений за межі строю та знаходився врівень із заднім елементом. Це дозволило створити стрій шириною 740 м і висотою 210 м, але лише 98 м глибиною, що значно скоротило час прольоту коробки над ціллю.
96-те бойове бомбардувальне крило ще більше вдосконалило свій стрій під час бомбардувань, змістивши чільну ескадрилью на найвищу позицію, друга ескадрилья перекривала її по хвосту та летіла на 45 м нижче, а третя ескадрилья знаходилася в ланцюзі позаду другої та ще на 45 м нижче. Завдяки цьому бомбардування в останні місяці війни мали нищівну точність результатів.
Формації 15-ї повітряної армії
П'ятнадцята повітряна армія, що складалася переважно з груп B-24, які літали на висотах 1500 м або нижче, ніж ті, що групи B-17 у Восьмій повітряній армії, використовувала більшу групову форму в період з грудня 1943 по липень 1944. Ця схема називалася «формацією з шістьма коробками» () і складалася з сорока літаків, причому група була поділена на два підрозділи по двадцять B-24, один за одним, і кожен підрозділ складався з трьох ескадрильйних формацій.