Протокол № 4 до Європейської конвенції з прав людини є додатковим протоколом, розробленим у Раді Європи та відкритим для всіх держав-членів Ради, які ратифікували Конвенцію. Його метою є включення нових прав людини на додаток до тих, що проголошені Конвенцією. Він був прийнятий 16 вересня 1963 року та набурав чинності 2 травня 1968 року після його ратифікації першими п'ятьма державами. Він був частково змінений після набрання чинности Протоколом № 11 до Європейської конвенції з прав людини.

Мета Протокол № 4 є одним із так званих додаткових протоколів, метою яких є додавання нових прав до переліку тих, що були спочатку проголошені Конвенцією. З цієї причини держави, які ратифікували Конвенцію, вільно вирішувати, чи підписувати його. З тієї ж причини не обов'язково, щоб усі держави-учасниці Конвенції ратифікували протокол, щоб він набрав чинності. Це надає державам гнучкість, хоча і за рахунок створення розбіжностей між ними.

Перелік прав Протокол № 4 додає короткий перелік із чотирьох нових прав до тих, що містяться в Конвенції:

Заборона позбавлення волі за борги Стаття 1. Заборона позбавлення волі за борги. Хоча стаття 5 Конвенції проголошує право на свободу, вона встановлює кілька винятків, які можна тлумачити як такі, що виправдовують позбавлення волі за несплату боргів. Стаття 1 Протоколу чітко вказує, що позбавлення волі не може бути використане для виконання договірного зобов'язання.

Свобода пересування Стаття 2. Свобода пересування. Конвенція нічого не говорить про це право. Протокол № 4 встановлює, що кожна особа, яка законно перебуває в державі, має право вільно пересуватися в межах цієї держави та обирати собі місце проживання в цій державі. Тобто, він визнає це право лише в межах території цієї держави, але воно також поширюється на її громадян та іноземців, які законно проживають у ній (включаючи громадян держав, які не є учасницями Конвенції). Він також визнає свободу залишати будь-яку державу, включаючи державу власного громадянства. Далі в ньому викладаються причини, чому це право може бути обмежене, завжди шляхом законодавчого положення. Це положення не встановлює необмежену свободу для будь-якої особи селитися в будь-якій державі без дозволу. Воно також не встановлює свободу пересування в межах територій усіх держав, що підписали договір. Цей останній тип свободи був розроблений в рамках Європейської Унії.

Заборона вислання громадян Стаття 3. Заборона вислання громадян. Вона забороняє вислання будь-якої особи з держави-підписанта, громадянином якої вона є, а також заборону на в'їзд до неї. Формулювання статті чітко вказує на те, що це право поширюється лише на громадян, тому іноземців (включаючи громадян держав, які є учасницями як Конвенції, так і Протоколу) можуть видворити або заборонити в'їзд до іншої держави.

Заборона колективного видворення іноземців Стаття 4. Заборона колективного видворення іноземців. Суто заборонено проводити таке видворення колективно, тому видворення іноземців завжди має бути індивідуалізованим.

Захист Нові права користуються тим самим захистом, який Конвенція надає правам, спочатку включеним до неї. Фізичні особи, неурядові організації та групи осіб можуть подавати позови до Європейського суду з прав людини, стверджуючи про порушення своїх прав. Однак не всі держави-учасниці Конвенції ратифікували Протокол № 4. Іспанія підписала його 23 лютого 1978 року, але ратифікувала його лише 16 вересня 2009 року Після ратифікації Андоррою у 2008 році 43 з 47 держав-членів Ради Європи ратифікували Протокол.

Примітки

Посилання

Стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції — Свобода пересування Посібник зі статті 3 Протоколу № 4 — Заборона вислання громадянина Посібник зі статті 4 Протоколу № 4 — Заборона колективного вислання іноземців