Директи́ва про за́хист прав споживачі́в в дистанці́йних контрактах — нормативно-правовий акт Європейської Унії, який встановлює вимоги до держав-членів Європейської Унії щодо регулювання захисту прав споживачів у . Як це зазвичай буває з директивами ЄУ, преамбули в першій частині юридичного тексту встановлюють контекст для інших законів та угод. Сама директива викладена в другій частині у 19 статтях. Директива про дистанційну торгівлю була скасована Директивою про права споживачів 2011/83/ЄС, яка набула чинності 13 червня 2014 року.
Зміст Крім точного визначення деяких понять, таких як «споживач» і «дистанційна торгівля», директива вводить обов'язок надання споживачеві письмової інформації (або інформації «на тривалому носії»), в якій чітко викладені умови, які споживач прямо зобов'язується виконувати, підписуючи договір, а також права, які продавець зобов'язаний йому гарантувати. Серед цих прав, безсумнівно, важливим є право на відмову (у директиві передбачено протягом семи днів з моменту підписання договору).
Директива також підтверджує доцільність того, щоб питання використання мов у дистанційних договорах регулювалися окремими країнами-членами, хоча вона і закликає до загальної уніфікації політики, зокрема щодо юридичної кваліфікації дистанційних продажів та положень про оманливу рекламу. Визнаючи технічні труднощі споживача, директива вказує на необхідність покласти тягар доказування на продавця.
Імплементація
Австрія Закон про дистанційну торгівлю був федеральним законом, прийнятим у 1999 році.BGBl. I 185/1999 (PDF). Він вніс зміни до Закону про захист прав споживачів (зокрема, були додані статті 5a–5j), Федерального закону про недобросовісну конкуренцію та Закону про відповідальність за якість продукції. Ці зміни набули чинності між 1 жовтня 1999 року та 1 січня 2001 року. 29 квітня 2014 року Національна рада прийняла Закон про імплементацію Директиви про права споживачів,BGBl. I Nr. 33/2014 до якого внесено зміни §§ 5a - 5j Закону про захист прав споживачів, лише остання стаття як новий § 5c і таким чином скасував Закон про дистанційну торгівлю . Його було замінено Законом, відомим як стаття 4, що міститься в Законі про дистанційну торгівлю.
Німеччина Німеччина прийняла Закон про дистанційну торгівлю у 2000 році, який через два роки був включений до Цивільного кодексу Німеччини (BGB). Відповідні положення є §§ 312b до 312f Бюро національних цінних паперів.
Ці правила особливо цікаві для споживачів у сфері поштових замовлень. Тут вони мають можливість розірвати договори протягом двох тижнів (§ 355 пункт. 1, с. 1 BGB), який, наприклад, B. можна зробити простим поверненням товару (§ 355 пункт. 1, с. 2 BGB). Це дозволяє йому оглянути товар з мінімальним ризиком, оскільки у разі скасування замовлення підприємець повинен повернути не лише ціну покупки, а й, як правило, витрати на повернення (§ 357 абз. 2 BGB). Він також повинен нести власні витрати на доставку згідно з нині усталеною судовою практикою (див., наприклад, B. Рішення Вищого регіонального суду Карлсруе від 5 вересня 2007 року, AZ 15 U 226/06) на користь покупця.
Однак часто виникають суперечки щодо витрат на доставку, а також щодо того, чи може підприємець вимагати від споживача відшкодування вартості за погіршення стану товару внаслідок його використання відповідно до призначення, а також в якому обсязі, відповідно до § 357 абз. 3 Цивільного кодексу Німеччини (BGB), або ж чи може він зарахувати таку вимогу проти вищезазначених вимог споживача. Залучення адвоката часто не виправдовує себе для окремого споживача через невеликі суми. У цьому випадку можуть допомогти організації із захисту прав споживачів. Іноді достатньо, щоб ці організації звернули увагу відповідної компанії на правову ситуацію. У разі необхідності ці організації можуть також захищати права споживачів у суді проти компаній.
Примітки