Трієст ІІ — перший батискаф, побудованим Військово-морськими силами США, і наступник оригінального батискафа «Трієст». Відомості, отримані під час експлуатації та модернізації «Трієста II», допомогли у створенні його наступників — підводних апаратів класу «Алвін».

Історична довідка Перший «Трієст» був спроєктований і побудований швейцарським фізиком і винахідником Огюстом Піккаром у 1952 році. У 1957 році Управління військово-морських досліджень США придбало «Трієст» і передало його до Лабораторії військово-морської електроніки в Сан-Дієго (нині — Центр океанських систем ВМС). Найважливішою з багатьох наукових програм, у яких брав участь «Трієст», став Проєкт «Нектон» (англ. Project Nekton), у межах якого апарат здійснив занурення на глибину 10 913 метрів (35 800 футів) у найглибшу точку світового океану — Западину Челенджера (англ. Challenger Deep). Для цієї серії занурень початкову міцну сферу, виготовлену італійською компанією Sociète Terni і розраховану на глибину 6 100 м (20 000 футів), було замінено на сферу, створену на заводі Krupp у Німеччині, призначену для роботи на глибинах до 10 973 метри (36 000 футів).

У квітні 1963 року «Трієст» було перевезено з Каліфорнії до Бостона, штат Массачусетс, де він проводив пошукові роботи з метою виявлення уламків підводного човна USS Thresher (SSN-593), який затонув в Атлантичному океані 10 квітня 1963 року разом із усім екіпажем. Під час цих операцій були сфотографовані розкидані уламки і піднято кілька частин човна. Після завершення початкового етапу пошуку підводного човна Thresher «Трієст» повернувся до Сан-Дієго, Каліфорнія.

Батискаф Трієст було виведено з експлуатації у 1964 році. Нині він експонується у музеї — The Navy Museum (Washington Navy Yard, округ Колумбія).

Деякі частини батискафа «Трієст» були використані повторно під час створення нового апарата «Трієст II», який ВМС США побудували як його наступника. Лабораторія військово-морської електроніки в Сан-Дієго суттєво переробила початкові креслення «Трієста» для створення нового батискафа та здійснила його будівництво на військово-морській верфі Мар-Айленд. Оригінальну міцну сферу Terni, демонтовану з оригінального «Трієста», було встановлено як міцний корпус нового батискафа. Допоміжний док для ремонту суден USS White Sands (ARD 20) було призначено судном забезпечення для Трієста ІІ.

Після серії випробувальних занурень навесні 1964 року «Трієст II» було перевезено в Атлантичний океан для проведення другого етапу пошуків уламків Thresher. Використовуючи покращені технічні можливості апарата, у липні та серпні 1964 року було здійснено п’ять занурень у район катастрофи. Під час двох із них знову було знайдено розкидані уламки, а під час третього — виявлено великі секції корпусу, які ретельно сфотографували.

У березні 1965 року, після повернення до Каліфорнії, «Трієст II» було передано у підпорядкування Командуванню підводних сил Тихоокеанського флоту США та Управлінню проєкту систем глибоководного занурення (DSSP).

У період з вересня 1965 по травень 1966 тривали роботи над третьою конфігурацією батискафа. Ця модернізація надала «Трієсту II» ще новішого зовнішнього вигляду та передбачала встановлення нової міцної сфери, розрахованої на роботу на глибині до 6 100 м (20 000 футів).

Поки батискаф продовжував роботу як випробувальний апарат у межах програми глибоководних занурень, на ньому було підготовлено чотирьох офіцерів, які отримали кваліфікацію «гідронавтів» — початок розвитку масштабних океанографічних досліджень. Досвід, здобутий «Трієстом II» у проведенні глибоководних операцій, став цінним внеском у проєктування та створення інших апаратів для глибоких занурень, здатних здійснювати рятувальні операції та піднімати об’єкти з аварійних підводних човнів на глибинах, недосяжних для звичайних засобів.

Восени 1968 року «Трієст II» отримав сертифікацію на робочу глибину 3 658 метрів (12 000 футів). Через рік апарат досліджував місце загибелі підводного човна Scorpion, здійснивши дев’ять занурень на глибину понад 3 048 метрів (10 000 футів) для огляду та фотографування уламків. Його об’єднаний оперативний підрозділ, до складу якого входили «Трієст II», White Sands і допоміжний буксир USS Apache (ATF 67), отримав Подяку військово-морського підрозділу (Navy Unit Commendation) за цю операцію.

Перш ніж у вересні 1969 року його офіційно ввели в експлуатацію та присвоїли бортовий номер X-1, «Трієст II» значився у флотських реєстрах як технічне майно. Через два роки, після модернізації, апарат отримав нове позначення DSV-1 і наступного року був сертифікований на робочу глибину 5 029 метрів (16 500 футів). За те, що під час секретної місії (розсекреченої у 2011 році) він став першим апаратом, який підняв об’єкти з глибини 5 000 метрів (16 400 футів), «Трієст II» у 1972 році був удостоєний Почесної подяки підрозділу (Meritorious Unit Commendation).

Десантне судно-док перейменували на USS Point Loma (AGDS-2) та переобладнали на нове судно забезпечення для «Трієста II». Модернізація Point Loma завершилася на початку 1977 року, і під час навчальних занурень з «Трієстом II» батискаф був сертифікований на глибину 5 258 метрів (17 250 футів). Пізніше того ж року його робочу глибину збільшили до 6 100 метрів (20 000 футів). «Трієст II» залишався на активній службі Тихоокеанського флоту до початку 1980-х років. У 1984 році його остаточно вивели з ВМС, у 1985 році визначили для передачі до Морського підводного музею ВМС США, а у серпні 1988 року апарат перемістили до музею для довготривалої експозиції.

Модернізації батискафа Між вереснем 1965 року та травнем 1966 року «Трієст II» знову пройшов масштабну модернізацію та переобладнання на військово-морській верфі острова Маре. Однак немає достовірних записів про те, що апарат коли-небудь експлуатувався в цій новій конфігурації — тобто з додаванням кіля або виносних рам (аутригерів) по обидва боки сфери. У той самий період тривали роботи над третьою конфігурацією батискафа, яка надала «Трієсту II» нового зовнішнього вигляду .

Апарат зазнав стільки змін, удосконалень і модернізацій, що майже не залишилося жодної оригінальної деталі. Найостанніші модифікації були виконані у червні 1971 року, коли йому присвоїли бортовий номер DSV-1, та у травні 1984 року, коли його зарахували до Групи розвитку підводних човнів 1 (Submarine Development Group 1).

Для регулювання плавучості «Трієст II» використовує авіаційний бензин, який забезпечує позитивну плавучість, а залізний дріб — негативну плавучість.

Див. також

Алвін (ППА) Трієст (батискаф)

Примітки

Джерела

Література

Григоров М. Ю., Райская С. Д., Ломакин И. А. Мировой опыт развития обитаемых подводных аппаратов предельных глубин погружения // Труды Крыловского государственного научного центра. — 2024. — № 1 (407). — С. 148—154. — Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/mirovoy-opyt-razvitiya-obitaemyh-podvodnyh-apparatov-predelnyh-glubin-pogruzheniya — Дата звернення: 18 березня 2026. — (рос.).

Інтернет-ресурси Mary Ryan. Trieste II (DSV 1) // U.S. Naval Undersea Museum. — 23 September 2016. U.S. Naval Undersea Museum.

Посилання

Документальний фільм «Dive to the Edge of Creation» / National Geographic, 1979 р. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=OnUnR2f9bK0. — Дата звернення: 18 серпня 2026. — (англ.).

Історія батискафів. Довгий шлях до дна океану / ScienceUA, 30 липня 2023 р. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=62KBlDLgzKc. — Дата звернення: 18 серпня 2026. — (укр.).