«Вріл: Сила прийдешньої раси», спочатку опублікований як «Прийдешня раса» — роман Едварда Бульвер-Літтона, опублікований анонімно в 1871 році. Книга містить окультні ідеї, але формально належить до наукового фентезі. Сам автор визначав «Прийдешню расу» як сатиру на популярні в його часи суспільно-політичні ідеї, які він вважав згубними.

У книзі йдеться про відкриття Оповідачем підземного світу, населеного високорозвиненим народом, який володіє джерелом великої енергії під назвою вріл. Роман описує життя на перший погляд утопічного підземного суспільства й негативні наслідки для людини з поверхні, до якої ставляться як до варвара і врешті визнають за загрозу, яку потрібно знищити. Більша частина оповіді складається з діалогів між Оповідачем та його супутниками про технології та організацію підземного світу, що спотворено (чи то більш реалістично) відображає уявлення Оповідача про ідеальне суспільство. Книга закінчується попередженням, що підземні жителі колись повернуться на поверхню, яку покинули в давнину, і стануть новими володарями на ній.

Деякі читачі вважали, що книга базується на реальних подіях. Вона справила вплив на розвиток окультизму, зокрема Олена Блаватська, Вільям Скотт-Елліот та Рудольф Штайнер визнали «Силу прийдешньої раси» частково заснованою на істинному знанні. Популярність роману стала підставою для проведення першого в історії фантастичного конвенту в 1891 році в Лондоні. Книга отримала численні наслідування і була однією з найвпливовіших книг, виданих у Британії в другій половині XIX ст.

Сюжет Сюжет подається від імені Оповідача — молодого, вільнодумного мандрівника. Оповідач підкреслює, що він американець британського походження і розмірковує про занепадницькі тенденції в Європі. Він відвідує свого друга, гірничого інженера, щоб оглянути природний провал у шахті. Оповідач спускається туди перший на мотузці і досягає дна. Інженер спускається слідом, але падає і розбивається на смерть; потім його тіло з'їдає велика рептилія. Оповідач, не маючи змогу повернутися, подорожує підземним світом, освітленим «атмосферним світлом», і зустрічає людиноподібних крилатих істот. Він дружиться з першою істотою, яку зустрічає, і вона веде Оповідача містом, що нагадує давньоєгипетське. Оповідач зустрічає родину, що навчається англійської мови з його імпровізованого словника.

Оповідач виявляє, що ці істоти, які називають себе вріл-я, володіють телепатією та іншими парапсихологічними здібностями. Оповідач ображений на них за те, що вріл-я мають більше засобів для дослідження його, ніж він — для дослідження їх. Проте, провідник (який виявляється магістратом міста) та його син Тае поводяться з Оповідачем доброзичливо. Невдовзі Оповідач дізнається, що вріл-я — це нащадки допотопної цивілізації, що живе у мережі печер. Вріл-я володіють «всепроникною рідиною» під назвою «вріл». Ця речовина надає різні надлюдські сили особам, які досягли високого духовного розвитку, а також рухає складні механізми. Фізична праця майже відсутня. Вріл-я вегетаріанці та з огидою ставляться до поїдання тварин. Підземні жителі мають посохи, за допомогою яких спрямовують енергію вріл на конкретні дії. Ці посохи різняться, залежно від віку та роду занять власників, і бувають різної спеціалізації. Вріл-я мають особливий нерв у долоні, що забезпечує керування посохом і був розвинений шляхом багатовікової селекції. Місце, куди спустився Оповідач, одне з найнаселеніших (12 тис. родин), а тому невдовзі частина жителів покине його, щоб будувати нове місто. Чоловіки та жінки рівноправні, хоча жінки краще володіють силою вріл. У романтичних стосунках ініціатива належить жінкам. Одруженню передує трирічний випробувальний час спільного життя. Але одружившись, жінка займає підлегле становище і позбувається своїх крил. Існують різні раси того ж виду, проте вріл-я ставляться з презирством або жалем то тих, хто не володіють вріл і не вміють нею користуватися. Міжрасові шлюби заборонені. Вріл-я не мають пенітенціарної системи та не ведуть війни між собою, бо будь-яка боротьба потягне цілковите знищення. Підземні жителі водночас вільні обирати собі спільноту однодумців на свій розсуд. Діти виконують більшість важкої та небезпечної роботи, а безтурботне доросле життя сприймають як заслужений відпочинок. Їхня релігія стверджує про існування вищої істоти, але не заглиблюється в її природу. Вріл-я вірять у вічність життя, яке, за їхніми словами, не знищується, а лише змінює форму. З цієї причини смерть і похорони розглядаються як привід для радощів.

Живучи серед вріл-я, Оповідач починає переймати їхні звичаї. Дочка провідника, Зі, дослідниця, починає проводити час із Оповідачем, щоб дізнатися більше про цього «варвара». З часом Зі відчуває прихильність до Оповідача, і ця прихильність переростає в кохання. Зі стає власницькою і починає відкрито залицятися до Оповідача. Оповідач просить батька Зі втрутитися. Через звичаї батько Зі відмовляє в проханні; однак каже Оповідачеві, що статевий контакт між Зі та Оповідачем вважатиметься злочином через «забруднення» їхньої раси. При цьому головним критерієм «нижчості» Оповідача є наявність у нього «хижих» зубів, які можуть передатися дітям.

Юна принцеса також закохується в Оповідача, і переслідує його, поглиблюючи скрутне становище прибульця з поверхні. Принцеса врешті-решт розповідає про свою закоханість батькові. Тае доручають відвести Оповідача назад до місця, звідки він спочатку увійшов до їхніх володінь, і вбити посохом. Оповідач благає про помилування, і зрештою Тае та Зі вирішують перешкодити вбивству. Зі користується левітацією, щоб перенести Оповідача крізь печери назад у шахту. Зі каже Оповідачеві, що шукатиме способі зустрітися з ним у наступному житті.

Далі Оповідач самотужки вибирається з шахти, повертається додому та веде звичайне життя, не розкриваючи існування вріл-я. Після виходу на пенсію йому діагностують невідому смертельну хворобу. Це спонукає його написати книгу про свої пригоди. Оповідач попереджає, що з часом у вріл-я закінчиться простір під землею і вони захоплять поверхню Землі, знищивши людей, якщо це буде необхідно.

Написання Сам Едвард Бульвер-Літтон називав свій роман «сатиричним щодо багатьох речей, які зараз обговорюються в політиці та суспільстві, але дуже серйозним», зокрема слугував сатирою на рух за розширення прав жінок, пенсійну програму учасникам Громадянської війни в США та мрії про світове панування Сполучених Штатів. Оповідач розмірковує про переваги демократії, доктрину Монро (невтручання США в європейські справи) та занепад Європи (як наслідок невтручання) і майбутнє світове панування Америки. Вріл-я слугує сатиричним дзеркалом для імперських фантазій Оповідача, втілюючи в спотвореній формі все, чого він бажає для своєї батьківщини. Одна з головних іроній роману полягає в тому, що Оповідач, опинившись серед вріл-я, позбувається будь-якої влади і високого статусу, які мав удома, живучи на правах піддослідного. Його навіть починають називати «Тіш» — жіночим ім'ям, похідним від «Летіція». Інверсія ґендерних ролей є відповіддю на книгу Гаррієт Бічер-Стоу «Дім американської жінки» (1869), що в цілому виступала за підлеглість жінки в родині, але розглядала і можливість жінки, котра живе на самозабезпеченні. Автор показував інверсію ролей також через мову, роблячи іменники жіночого роду більш різкими за звучанням, а чоловічого — навпаки м'якшими.

Інверсія ґендерних ролей не була чимось винятковим для тогочасної фантастики. Такі зміни трапляються й в інших художніх творах того періоду «Панталетта» (1882) Місіс Дж. Вуд, «Мізора: Пророцтво» (1890) Мері Е. Бредлі Лейн, де чоловіки вимерли; у «Відкриваючи паралель» (1893) Еліс Джонс та Елли Марчант; та у «Неква» (1900) А. О. Грігсбі. За винятком «Відкриваючи паралель», де утопія розташована на Марсі, ці оповіді відбуваються на Землі.

Назва «вріл» можливо утворена від «вірильний» — «мужній», «чоловічний». Бульвер-Літтон написав своєму видавцю в 1870 році про своє бачення природи вріл як електричної, «включаючи все, що може бути справжнім у месмеризмі». Під час написання твору Бульвер-Літтон подбав про те, щоб відрізнити вріл від окультизму та наблизити до науки. Її опис як рідини відповідає тогочасним уявлення про електрику як рідину чи в ширшому розумінні флюїд.

Бульвер-Літтон, схоже, задумав написати трилогію, що через різні сюжети розглядає расову еволюцію з різних точок зору. Його вступ до «Парижан» (1872) має чітку наступність з попереднім романом, представляючи паризьке життя через «панування найнеосвіченіших і найпорожніших», і завершується заявою: «Нехай ти, о, Париже, будеш останнім, хто розгніває жезли прийдешньої раси і буде перетворений на попіл заради спільного блага!». Один з персонажів каже, що «в Америці жінки — абсолютні тирани» і що «Америка повинна знищити Європу».

Вплив

Протягом року після публікації «Прийдешня раса» витримала 5 видань як у Великій Британії, так і в США, і була занесена до списку книг «Щорічного реєстру» разом із «Битвою при Доркінгу» Джорджа Томкінса Чесні як книги, «що справили найширше враження на публіку». Обоє підсумували свої твори як попередження (Чесні описував гіпотетичне вторгнення німців до Британії та її крах).

Джордж Еліот (псевдонім письменниці Мері Енн Еванс) була подругою Бульвер-Літтона і прочитала «Прийдешню расу», щойно вона вийшла друком. Письменниця згадала цю книгу в своїх «Враженнях Теофраста такого-то» (1879), де майбутнє людства обговорюється оптимістом на ім'я Трост і більш скептичним оповідачем. «Прийдешня раса» стала одним із улюблених романів Генрі Райдера Гаґґарда. Герберт Веллс під впливом книги Бульвер-Літтона описав у «Машині часу» (1895) суспільство зніжених елоїв — нащадків аристократів. Одну з героїнь, Віну, він ймовірно написав як Зі в мініатюрі. Обоє письменників використовували образ сфінкса як символ пророцтва. У 1891 році вийшло продовження, написане автором «XYZ», під назвою «Посох вріл: Романс». Слідом за «Прийдешньою расою» вийшла низка романів, які теж описували суспільство, що спирається на використання електрики та євгеніки, куди потрапляє герой з поверхні. Такими були «Пірна» (1875) Елліса Джеймса Дейвіса, «Мізора» (1890) Мері Е. Бредлі Лейн, «Богиня Атватабар» (1892) Вільяма Р. Бредшоу. Сюди ж можна зарахувати книгу «Атидорфа» (1895) Джона Урі Ллойда.

Олена Блаватська та інші окультні автори прийняли термін «вріл» як синонім таємних природних сил. У тексті Блаватської «Викриття Ісіди» (1877) вріл описано як реальну силу. У «Таємній доктрині» (1888) вона заявляє, що «назва вріл може бути вигадкою; та сама Сила — це факт». Теософ Вільям Скотт-Елліот спирався на «Прийдешню расу», описуючи у «Історії Атлантиди» (1896) стародавні летючі кораблі, що рухалися «персональною» вріл, а потім силою, подібною до електрики.

У 1891 році у Королівському Альберт-холі в Лондоні відбувся благодійний «Вріл-я базар та фестиваль». Його організував Герберт Тіббітс, засновник лікарні Вест-Енд у Лондоні та піонер медичного застосування електрики. Цей п'ятиденний захід часто вважається першим у світі фантастичним конвентом з мерчандайз-кіосками та косплеєрами. На цьому заході відбулася презентація напою Джона Лоусона Джонсона «Bovril». Напій отримав назву на честь рідини вріл (bovine — худоба та vril). Цей густий екстракт із яловичини, прототип енергетичних напоїв, рекламувався як «найкраще харчування, відоме науці». На заході була ​​молода жінка, що зображала принцесу Зі, одягнена в чорну атласну сукню та тіару з електричними вогнями. Відвідувачі носили костюми в стилі різних культур і епох. Учасникам роздавали брошури зі словником мови вріл-я, щоб розшифрувати написану нею рекламу. Захід у перший день відвідала принцеса Беатриса.

Роман був настільки відомий, що рецензія в The Guardian на «Машину часу» Герберта Веллса в 1895 починалася згадкою про нього: «Вплив автора „Прийдешньої раси“ все ще потужний, і жоден рік не минає без появи історій, які описують манери та звичаї народів в уявних світах, іноді в зорях нагорі, іноді в серці невідомих континентів в Австралії або на полюсі, а іноді в підземних водах».