Епічна поезія (монгольською туулі) — важливий жанр монгольської усної літератури, з рисами, що нагадують германські алітераційні вірші. Два найвідоміші епоси — «Джангар» і «Гесер». Ці туулі зазвичай виконуються за допомогою таких інструментів, як морінхур (скрипка з кінською головою) і товшур (лютня). Більшість епосів стосуються тем історії монголів, їхнього ідеального світу та героїв, а також захоплення нових земель. Епоси виконуються здебільшого під час свят або важливих подій. Станом на 2009 рік монгольська епічна поезія була внесена до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони.

Історія

До XVII століття епоси переважно не записувалися, передаючись виключно усно. Хоча ця традиція досі існує, епічні твори почали фіксувати письмово, і деякі виконавці тепер збагачують свої виступи, звертаючись до письмових версій. Наприклад, такий епос, як «Гесер», був переданий монголам через письмову форму (перше видання монгольською мовою вийшло у XVIII столітті) і згодом був «омонголений», ставши частиною їхньої національної спадщини. «Джангар» також набув своєї сучасної форми приблизно у XVIII столітті серед калмиків.

Під час Другої світової війни уряд Радянського Союзу пропагував «Гесер» як спосіб виховання патріотизму серед бурятів. Однак у роки після війни і до смерті Йосипа Сталіна в 1953 році епічну традицію критикували як «феодальну» та антиросійську.

За часів Монгольської Народної Республіки традиційна монгольська культура зазнала утисків, а країна пережила швидку глобалізацію, урбанізацію та модернізацію. Це призвело до зниження суспільного інтересу до епосів, що, своєю чергою, зменшило кількість досвідчених виконавців і виступів загалом. Щоб протидіяти цій тенденції, у 2011 році уряд Монголії ухвалив Національний план збереження монгольського епосу. У межах цього плану почали співпрацювати з неурядовими організаціями для проведення конкурсів епічних виступів, надання співакам нагород, визнання та фінансової підтримки, а також для підвищення обізнаності суспільства шляхом просування епічної традиції в сучасних медіа.

Епічні центри Загальна думка серед китайських дослідників монгольського епосу полягає в тому, що в межах Китаю існують три основні «епічні центри», кожен з яких має свої власні епічні традиції. Перший — це епічний центр Баргу, зосереджений навколо монголів Баргу на північному сході Внутрішньої Монголії. Епоси Баргу зосереджені на боротьбі пастухів або мисливців з чудовиськами і, як правило, дуже короткі. Серед баргу немає професійних співаків, і епоси передаються через аматорів. Другий — це епічний центр Ойратів, зосереджений навколо монголів-ойратів та монголів-чахарів. Серед епосів цього центру є епос про Джангара. Хоча основні мотиви та теми спільні з епосами Баргу, ойратські епоси зазвичай складніші, довші та відображають історичну ситуацію Джунгарського ханства — містять погляди, що набули впливу буддизму, а також більш сучасний погляд на взаємини між народами, їхніми лідерами та їхніми людьми. На відміну від епічного центру Баргу, епічний центр Ойратів має професійних співаків (так званих туулчі або цзянгарчі), відомих своєю здатністю співати епос про Джангара. Третім епічним центром є епічний центр Хорчин, зосереджений навколо монголів-хорчин. Епоси Хорчин відрізняються від інших епосів тим, що вони зазвичай включають незбройних героїв (які відправляють інших битися за них з антагоністом/монстром), іменованих монстрів і більш незбалансовану динаміку сил між героєм і монстром. У розповідях Хорчин шлюб не є поширеним явищем. Подібно до епосів ойратів, епоси хорчинів також містять буддійські ідеї, символи та теми.

Наративна структура За дослідженнями Вальтера Гайсіґа, монгольські епоси містять близько трьохсот мотивів, згрупованих у п'ятнадцять категорій. Типовий сюжет епосу охоплює незвичайне народження героя, його одруження та боротьбу з чудовиськом або ворожим царством. Чао ж виділяє дві основні, універсальні моделі: битва та залицяння. Ці моделі розпадаються на підтипи: битва може вестися за помсту або майно, а одруження відбувається через викрадення нареченої, змагання чи домовленість батьків.

Гайсіґ класифікував епічні твори на шість основних варіантів:

Епопея залицянь: Герой, намагаючись отримати наречену, стикається з труднощами на шляху, представленими чудовиськом. Епопея про повернення втраченого майна: Герой бореться за те, щоб повернути те, що було вкрадено у нього монстрами. Міфізований епос: герой бореться за відновлення порядку. Сюди входить і епос про царя Гесера. Епос про делегування влади: численні герої, послані правителем, щоб кинути виклик загрозі. Група включає епос про Джангара. Складений ритуалізований епос: епос, що співається для відлякування монстра.

Походження архетипу головного героя в монгольських епосах є предметом суперечок: існує припущення, що кожен епічний герой є варіацією образу Чингісхана, але ця думка оскаржується, оскільки багато творів не містять історичних фактів, а іноді навіть уникають згадки географічних назв. Антагоніст, або чудовисько (Манґґу), завжди представлений багатоголовою істотою, яка щось викрадає у героя. Взаємодія між персонажами суворо «чорно-біла», з чіткими бінарними опозиціями між добром і злом, що, на думку Чао, сягає корінням у традиційну степову релігію — тенгріанство. Окрім героя та лиходія, ключовим персонажем є кінь протагоніста: між ними існує особливий зв'язок, оскільки вони часто народжуються одночасно (або народження одного пророкує появу іншого), що робить коня важливим супутником. Коні також наділені даром мови та здатністю пророкувати майбутнє. Характерною рисою цих епосів є те, що персонажі та предмети в них зазвичай піддаються крайній гіперболізації.

Виконання Епоси традиційно виконуються як пісні в алітераційному вірші, близькому за формою до двовіршів (куплетів). Залежно від епічного центру, виконавці використовують різні інструменти, зокрема морінхур та товшур. Зокрема, ойратські співаки застосовують особливу техніку співу, відому як хаалх (khäälkh). За традиційними віруваннями, виконання епосу вважається потужним актом, що має надприродний вплив, тому воно користується великою повагою, а його неповага, за повір'ями, може призвести до негативних наслідків для навколишнього середовища. Також історично жінкам було заборонено виконувати епоси, проте останніми роками ці обмеження, засновані на традиційних віруваннях, стали менш суворими.

Різні жанри Окрім класичного епосу, в монгольській усній літературі існує окремий жанр — героїчні оповіді. Хоча вони схожі на епоси, мають ключові відмінності: не співаються, а розповідаються без мелодії аматорами; їхній масштаб значно менший, а мова розмовна, на відміну від архаїчної мови епосів. Існують також «оповіді під скрипку» (quγur-un üliger) та «морінхурні оповіді» (bengsen-ü üliger), які виконуються під акомпанемент морінхура (з головою коня). Ці твори виникли у східних монгольських регіонах, наприклад, у Внутрішній Монголії, і, на відміну від епосів, що зберігають традиції, слугували виключно для розваги. Матеріалом для них були як традиційні епічні сюжети, так і сюжети іноземних азійських романів, які потрапили до монголів, наприклад, «Річкове прибережжя», «Трицарство» та «Тридцять два дерев'яні чоловіки».

Посилання

Примітки

Бібліографія Книги

Статті в журналах

Вебсайти