Джон Белл Гуд (; 1 червня 1831Eicher, p. 302; Warner, p. 142; Handbook of Texas Online., Овінгсвілл — 30 серпня 1879, Новий Орлеан) — американський воєначальник, перший лейтенант армії США і генерал-лейтенант армії Конфедеративних Штатів Америки. Учасник Техасько-індіанських й американської громадянської війн.
Біографія Джон Белл Гуд народився в Овінгсвіллі, штат Кентуккі, в родині лікаря Джона Віллса Гуда (1798—1852) та Теодозії Френч Гуд (1801—1886). Він був двоюрідним братом майбутнього генерала Конфедерації Дж. В. Сміта та племінником представника США Річарда Френча. Освіту здобув у Військовій академії, яку Гуд закінчив в 1853 році, посівши 44-те місце у класі з 52 учнів, який спочатку налічував 96. У Вест-Пойнті, а також у пізніші роки служби в армії, його знали друзі як «Сем». Серед його однокласників були Джеймс Б. Макферсон та Джон М. Скофілд, він навчався артилерії у Джорджа Генрі Томаса. Ці троє чоловіків стали генералами армії США, які пізніше протистояли Гуду в битвах Громадянської війни. Суперінтендантом між 1852 і 1855 роками був полковник Роберт Е. Лі, який згодом став командуючим генерала Гуда на Східному театрі воєнних дій.
Гуд розпочав військову службу другим лейтенантом у 4-му піхотному полку США, служив у Форт-Джонсі в Каліфорнії, а пізніше перевівся до 2-го кавалерійського полку в Техасі, де ним командували полковник Альберт Сідні Джонстон та підполковник Роберт Е. Лі. 20 липня 1857 року, командуючи розвідувальним патрулем з Форт-Мейсона, Гуд отримав перше з багатьох поранень, які позначили його життя на військовій службі — стріла прострілила його ліву руку в бою проти команчів у Девілз-Рівер у штаті Техас. У серпні 1858 року Джон Белл Гуд отримав звання першого лейтенанта.
Одразу після битви за форт Самтер Гуд подав у відставку з армії США та, незадоволений нейтралітетом рідного Кентуккі, вирішив служити у новому штаті Техас. Він вступив до армії Конфедерації як капітан кавалерії, потім був підвищений до майора та направлений командувати кавалерією бригадного генерала Джона Б. Магрудера в нижній частині півострова Вірджинія. Гуд та його вершники здобули перемогу в сутичці на Сідар-Лейн 12 липня поблизу Ньюпорт-Ньюс, захопивши 12 бійців 7-го Нью-Йоркського полку добровольців, а також двох дезертирів з Форт-Монро. Вони отримали високу оцінку від генералів Лі та Магрудера.
20 лютого 1862 року Гуд став командиром новоствореної бригади, що складалася переважно з техаських полків, — Техаської бригади. 26 березня Гуд отримав звання бригадного генерала. Очолюючи Техаську бригаду у складі армії Північної Вірджинії в кампанії на Півночі, він зарекомендував себе як агресивний командир, який прагнув особисто вести свої війська в бій, і техасці швидко здобули репутацію однієї з елітних бойових частин армії. У битві при Елтем-Лендінг підлеглі Гуда відіграли важливу роль у зриві висадки морського десанту американської дивізії Півночі.
У битві при Гейнс-Мілл 27 червня Гуд відзначився, очоливши свою бригаду в атаці, результатом якої став прорив прорвала бойовий порядок армії Союзу, що стало найуспішнішим виступом Конфедерації в Семиденних битвах. Гуд вцілів у битві, не отримавши жодних ушкоджень, але понад 400 солдатів і більшість офіцерів Техаської бригади загинули або були поранені. Він розплакався, побачивши мертвих і вмираючих на полі бою. Після огляду окопів противника генерал-майор «Стоунволл» Джексон зауважив: «Люди, які обороняли цю позицію, були справжніми солдатами».
Після семиденної битви генерал Лі усунув від командування дивізією генерала Вайтінга та наказав Гуду очолити її. На той момент вона складалася з 9 піхотних полків, зведених у дві бригади: техаську бригаду і бригаду Евандера Лоу.
Він очолював цю дивізію під час боїв у Північній Вірджинії та заслужив репутацію здібного командира під час атаки Лонгстріта на лівий фланг федеральної армії генерала Поупа у другій битві при Булл-Ран. Увечері 30 серпня люди Гуда захопили кілька федеральних санітарних возів. Натан Джордж Еванс, який на той момент командував і своєю бригадою та дивізією Гуда, зажадав передати віз його бригаді. Гуд відмовився. Лонгстріт усунув його від командування і наказав вирушати в Калпепер і чекати на слідство. Генерал Лі втрутився у цю справу і дозволив Гуду залишатися при армії, хоч і не повернув його відразу до командування. Техасці кричали вслід генералу Лі: «Поверніть нам Гуда!». В цій ситуації Лі відновив Гуда на чолі дивізії, попри його відмову вибачитися за свою поведінку.
Під час битви при Антітемі дивізія Гуда прийшла на допомогу корпусу «Стоунволла» Джексона на лівому фланзі сил Конфедерації, б'ючись на сумнозвісному кукурудзяному полі та відбиваючи атаку 1-го корпусу США у Західному лісі. Після цього вони вступили в бій з 12-м корпусом Союзу. Увечері після битви генерал Лі запитав Гуда, де його дивізія. Той відповів: «Вони лежать на полі, куди ви їх послали. Моя дивізія майже знищена». З 2000 його бійців майже 1000 загинули. Джексон був вражений зухвалістю Гуда та рекомендував його підвищення до генерал-майора, що відбулося 10 жовтня 1862 року.
У битві під Фредеріксбургом в грудні дивізія Гуда майже не брала участі в бойових діях, розміщуючись у центрі, між лініями Лонгстріта та лініями Джексона. А навесні 1863 року він пропустив битву під Чанселорсвіллем, оскільки більша частина 1-го корпусу Лонгстріта перебувала на окремому напряму в Саффолку, штат Вірджинія, включаючи самого Лонгстріта та дивізії Гуда та Джорджа Пікетта. Коли він почув звістку про смерть «Стоунволла» Джексона після Чанселорсвілля, він висловив горе за людиною, якою він найбільше захоплювався, як особистістю, так і як військовим лідером.
У битві при Геттісберзі корпус Лонгстріта прибув пізно першого дня, 1 липня 1863 року. Лі планував штурм на другий день, за умови, що корпус Лонгстріта атакуватиме на північний схід вздовж дороги Еммітсбург на лівий фланг США. Гуд був незадоволений своєю роллю у штурмі, оскільки його війська були змушені діяти на важкопрохідній, усипаній валунами місцевості, відомій як Лігво Диявола. Він попросив дозволу у Лонгстріта обійти лівий фланг армії Півночі, за гору, відому як [Велика] Раунд Топ, щоб завдати удару по американських солдатах з тилу. Лонгстріт відмовив, посилаючись на наказ Лі, попри неодноразові протести Гуда. Той нарешті здався і його дивізія виступила близько 16:00 2 липня. Як тільки розпочалася атака, Гуд отримав важке поранення внаслідок вибуху артилерійського снаряда над головою, який серйозно пошкодив його ліву руку та вивів його зі строю (хоча рука не була ампутована). Командування дивізією прийняв бригадний генерал Евандер Лоу, але плутанина в управлінні негативно позначилася на ефективності цієї атаки. Невдача у Літтл-Раунд Топ у результаті далася взнаки на ході всієї битви — Лі не зміг потіснити лівий фланг війська Півночі і був змушений зробити фронтальну атаку.
На початку осені 1863 року на Західному театрі воєнних дій справи у конфедеративній армії генерала Брекстона Брегга йшли погано. Лі відправив дві дивізії корпусу Лонгстріта до Теннессі, і Гуд, який завершив лікування після важкого поранення, зміг возз'єднатися зі своїми людьми біля Чікамауга-Крік 18 вересня. Гуд взяв участь у битві при Чікамаузі, відкинувши американську бригаду полковника Роберта Мінті від мосту Ріда та зупинившись лише біля мосту Александра, де люди Джона Т. Вайлдера відкрили вогонь зі своїх магазинних гвинтівок Спенсера по конфедератах. Решта підрозділів дивізії Гуда перегрупувалися зі своїм командиром, щоб підготуватися до битви наступного дня.
Вдень 19 вересня Гуд відбив атаку американської дивізії Джефферсона К. Девіса. Потім він продовжив рух уперед, щоб допомогти бійцям бригадного генерала Генрі Д. Клейтона, які вели бій з переважаючими силами противника поблизу Лафайєт-роуд.
20 числа Гуд очолив атаку в битві при Чикамога, в результаті чого було прорвано оборону Півночі, що призвело до поразки армії Кумберлендської генерала Розекранса. Однак Гуд знову був важко поранений, і його права нога була частково ампутована. 20 вересня 1863 року за бій при Чикамога Гуд був підвищений у званні до генерал-лейтенанта.
Навесні 1864 року конфедеративна армія Теннессі під командуванням генерала Джозефа Е. Джонстона брала участь у маневровому бою проти Вільяма Т. Шермана, який проривався з Чаттануги до Атланти. Незважаючи на дві пошкоджені кінцівки, Гуд добре показав себе в польових умовах, проїжджаючи до 20 миль на день без очевидних труднощів, прив'язаний до коня з незграбно звисаючим протезом, а за ним слідував ординарець на милицях. Ногу, зроблену з корка, (разом з кількома запасними) подарували члени його Техаської бригади, які зібрали 3100 доларів за один день для цієї мети; її було імпортовано з Європи через блокаду США.
Під час Атлантської кампанії Гуд закликав зазвичай обережного Джонстона діяти агресивно. Тим не менш, Джонстон у притаманній йому манері управління військами реагував на флангові маневри Шермана своєчасним відступом, подібно до його стратегії в кампанії на півострові. Одна спроба Джонстона діяти рішуче в наступі під час битви при Кассвіллі, за іронією долі, була зірвана Гудом, якому було наказано атакувати фланг однієї колони армії Шермана, але замість цього він відступив і закріпився на рубежі, зіткнувшись з несподіваним прибуттям невеликого загону цієї колони.
Тактика генерала Джонстона призвела до того, що Шерман пройшов 100 миль за 60 днів; тактика Гуда протримала його 45 днів перед Атлантою. Втім, Гуд не міг врятувати Атланту; проте, Джеймс Вільсон, генерал Союзу, писав після війни, що атаки Гуда «…були добре сплановані, але успіху треба було трохи більше сил і ресурсів».
Теннесійська кампанія Гуда тривала з вересня до грудня 1864 року. За цей час сталося сім боїв. Він намагався перехопити велике з'єднання Огайської армії Союзу генерала Скофілда при Спрінг-Гілл, до їх прибуття в Нашвілл, але Скофілду вдалося проскочити повз армію Гуда в нічній темряві. Наступного дня у битві при Франкліні Гуд необдумано послав своїх людей в атаку на відкритій місцевості без артилерійської підтримки. Його військам не вдалося прорвати оборону бійців Півночі, вони зазнали серйозних втрат.
Не бажаючи відмовлятися від початкового плану, Гуд застряг під укріпленнями Нашвілла і приступив до облоги з незначними силами в умовах початку зими. Через два тижні Джордж Томас вщент розбив Гуда в битві при Нашвіллі, в якій більшість Теннесійської армії було знищено, а залишки відступили в Міссісіпі.
У березні 1865 року Гуд попросив призначення на Трансміссісіпський театр воєнних дій для звітування про ситуацію та оцінки можливості перекидання військ через річку Міссісіпі для підкріплення східних сил. Наприкінці квітня він зустрівся з генерал-лейтенантом Тейлором у Міссісіпі та погодився з пропозицією Тейлора про капітуляцію своїх військ. Він вирушив, щоб передати цю рекомендацію командирам, які залишилися на полі бою. Однак, перш ніж Гуд прибув до Техасу, генерал Едмунд Кірбі Сміт здав свої війська, а сам Гуд капітулював у Натчезі, штат Міссісіпі, де 31 травня 1865 року його звільнили.
Післявоєнний час Після війни Гуд переїхав до Луїзіани, став бавовняним брокером і працював президентом Асоціації життя Америки, страхової компанії. У 1868 році він одружився з уродженкою Нового Орлеана Анною Марі Хеннен, з якою у нього протягом десяти років було 11 дітей, включаючи три пари близнюків.
У повоєнний період він розпочав писати мемуари «Наступ і відступ: особистий досвід в арміях Сполучених Штатів та Конфедеративних Штатів». Хоча ця робота була грубою, неповною та неопублікованою до його смерті, вона слугувала виправданням його дій, особливо у відповідь на те, що він вважав оманливими або хибними звинуваченнями, висунутими Джозефом Е. Джонстоном, та на негативні відгуки в мемуарах Вільяма Текумсе Шермана.