Вітторіно Веронезе (; , Віченца, Італія – ) — італійський юрист-антифашист, активіст, обіймав посаду генерального директора ЮНЕСКО з 1958 по 1961 рік. Також обіймав посаду голови Католицького інституту соціальної діяльності та Azione Cattolica. У 1952—1956 роках був членом ради ЮНЕСКО та головою ЮНЕСКО з 1956 по 1958 рік. Після трьох років роботи генеральним директором пішов у відставку через проблеми зі здоров'ям.

Після роботи в ЮНЕСКО працював у католицькій церкві та залишався помітним на міжнародній арені до своєї смерті.

Ранні роки та кар'єра Народився у провінційному містечку Віченца поблизу Венеції 1 березня 1910 року. Його батько працював головним техніком на місцевій електростанції, а мати була шкільною вчителькою.

Веронезе рано почав вчитися у школі та успішно навчався разом зі своїми однокласниками. Не виявляв майстерності у спорті, але згадував про свою пристрасть до музики.

У 21 рік закінчив Падуанський університет зі ступенем доктора права. У своїй дисертації розглядав право громадянства Ватикану. Після закінчення навчання пропрацював юристом протягом десяти років, а потім почав кар'єру в галузі соціології та освіти. Влаштувався викладачем соціології в Інституті соціальних наук Університету Атенео Ангелікум у Римі.

У воєнні роки співпрацював з демократично налаштованими науковцями та керував журналом «Studium». Згодом став редактором журналу.

Деякий час був капітаном у піхотному резерві, а під час війни його звільнили зі служби через артрит. Служив високопоставленим офіцером у Католицькому русі випускників університетів і був близький до Ватикану, зокрема, займався там активізмом.

Веронезе не брав участі у фашистському русі за правління Муссоліні. На початку міжвоєнного періоду підтримував правління Джованні Баттіста Монтіні, майбутнього Павла VI. 1939 року запрошений Монтіні до Риму та призначений на посаду генерального секретаря Movimento Laureati (Асоціації випускників католицьких університетів), пов'язаної з Italia Catholic Action. Його робочою місією було вигнання комуністів з повоєнних урядів. Того ж року одружився з Марією Петраркою, з якою у нього було семеро дітей: Маріалаура, Франческа, Паоло, Джанлука, Альберто, Лючія та П'єтро.

У 1944—1946 роках брав участь у створенні Associazione Cattolica Lavoratori Italiani, майбутньої асоціації католицьких профспілок Італії.

Після 1944 року та падіння фашизму в Італії Веронезе призначили першим мирянським президентом Італійської католицької акції. Крім того, був членом керівної ради молодіжного фонду «Premi Roma», президентом Асоціації біженців-інтелектуалів в Італії, президентом Італійського центрального інституту кредитування, президентом «Consorzio di Credito per le Opera Pubbliche» та членом виконавчого комітету Італійського африканського інституту.

1952 року Пій XII усунув Веронезе з посади президента Італійської католицької акції на користь Луїджі Джедди.

ЮНЕСКО

Як відомий член Італійського руху католицьких випускників та Католицької акції, Веронезе став активним учасником роботи ЮНЕСКО після 1948 року. У 1952—1956 роках був представником у виконавчій раді ЮНЕСКО, а з 1956 по 1958 рік був обраний головою ради. Продовжував обіймати цю посаду до призначення генеральним директором ЮНЕСКО. Він відстоював важливість самовизначення без дискримінації в освіті, а також важливість її зв'язку з повсякденним життям. Вважав, що освіта нерозривно пов'язана з перевагами індустріалізації. Як генеральний директор ЮНЕСКО, очолив підписання країнами-членами Паризької конвенції проти дискримінації в освіті 1960 року.

Також 1960 року 19 нових незалежних африканських країн (зокрема Буркіна-Фасо, Чад, Гамбія та Нігерія) отримали членство в організації. Особливий акцент робився на «ліквідації неписьменності» серед нових африканських країн-членів, що призвело до проведення Аддис-Абебської конференції міністрів освіти африканських країн, яка відбулася 15–25 травня 1961 року. Це була перша освітня конференція, проведена африканськими лідерами, де основна увага зосереджувалась на країнах-членах і загальних проблемах Центральної Африки. З 1960 року очолив започаткування Міжнародної кампанії за порятунок пам'яток Нубії.

Веронезе наслідував соціально-культурний приклад свого попередника Лютера Еванса та започаткував запропонований Евансом «Спеціальний фонд» для збору позабюджетних коштів на підтримку запуску 37 програм підготовки вчителів у країнах, що розвиваються. Це дозволило згодом розвивати ЮНЕСКО за підтримки ПРООН та ЮНІСЕФ у 60 країнах-членах.

Після того як його робота закріпила значення цієї конференції в історії розвитку, його термін перебування на посаді голови цього комітету тривав до початку його президентства в Банку Рима 1961 року.

Подальше життя 1961 року пішов у відставку з посади Генерального директора ЮНЕСКО та повернувся до Риму через хворобу. Очолював Банк Рима до виходу на пенсію у 1976 році. Навіть після виходу на пенсію, протягом останніх десяти років свого життя, продовжував займатися волонтерською діяльністю в благодійних ініціативах та міжнародному русі за мир до своєї смерті.

Брав участь у створенні Другого Ватиканського собору 1963 року разом із французом Жаном Гітоном. Веронезе запросили виступити на соборі у соборі Святого Петра на підтримку «руху до екунізму та розширення ролі мирян у церкві». Спочатку змагався з Гітоном за посаду мирянина-аудитора на Другому Ватиканському соборі, сперечаючись, кому з них належатиме ця честь. Римська курія розцінила їхні промови як «Свідчення шани»: «Італієць говорив просто та коротко; Гітон був більш риторичним».

Після собору став консультантом секретаріату невірян. У журналі «Лайф» від 21 червня 1963 року висловили думку Веронезе щодо обрання нового Папи через його історію участі в Італійській католицькій асоціації та близькість до Монтіні, який пізніше прийняв ім'я Павло VI як Папа з 1963 по 1978 рік. Веронезе заявив: «Вперше церква намагається побудувати міст між собою та світом. Тепер ми бачимо, що церква та світ мають спільні кордони». 1967 року був членом Папської комісії з питань справедливості та миру, в якій очолював навчальний комітет з питань миру та міжнародної спільноти. У березні 1972 року призначений членом Колегії юристів Священної Консисторії.

1967 року нагороджений почесним ступенем доктором права Університету Лаваля в Квебеку. 1967 року був членом Папської ради справедливості і миру, в якій очолював Дослідницький комітет з проблем миру та міжнародної спільноти. У березні 1972 року призначений членом Колегії юристів Священної Консисторії.

Примітки

Посилання