«Економіка невинного шахрайства: правда для нашого часу» була останньою книгою гарвардського економіста Джона Кеннета Ґелбрейта, опублікованою видавництвом Houghton Mifflin у 2004 році. Це 62-сторінкове есе, яке підсумовує теми, такі як домінування корпоративної влади в державному секторі та роль реклами у формуванні споживчого попиту, що зустрічаються в попередніх роботах.

Дискусія У дванадцяти коротких розділах Ґелбрейт підсумовує те, що він вважає низкою видів «шахрайства» — деякі невинні, деякі менш — притаманних економічному життю, де домінували корпорації, наприкінці 20-го століття. Його використання слова «шахрайство» не є легалістичним, а позначає те, що він вважає розбіжністю між «схваленою вірою — те, що я в іншому місці назвав загальноприйнятою мудрістю — і реальністю» (с. ix).

Виділені «шахрайства»:

Заміна терміна «капіталізм» на «ринкова система» в американському економічному та політичному дискурсі. Він називає останній «безглуздим, помилковим, прісним та доброякісним» і пропонує «корпоративну систему» як більш точну сучасну заміну (с. 8). Віра в суверенітет споживачів у корпоративній/ринковій системі. Споживання споживачів, за Ґелбрейтом, значною мірою контролюється та маніпулюється корпоративним керівництвом за допомогою реклами та інших форм переконання (с. 13-14). Використання валового внутрішнього продукту (ВВП) як стандартного показника економічного та ширшого соціального прогресу. ВВП, стверджує Ґелбрейт, вимірює лише виробництво, на яке впливає виробник, виключаючи цінні «культурні, мистецькі, освітні та наукові аспекти життя» (с. 15). Парадокс, властивий слову «робота», яке означає важку працю та нудьгу для низькооплачуваних працівників, але забезпечує задоволення та винагороду для заможних. Так само уникнення роботи серед бідних вважається неприйнятним, але прийнятним для тих, хто може дозволити собі відпочинок (с. 18–21). Ілюзія того, що акціонери, власники акцій, інвестори, ради директорів — навіть власники — мають відношення до великих корпоративних утворень, які домінують в економіці. Насправді, стверджує Ґелбрейт, саме менеджмент (корпоративна бюрократія) керує ними (стор. 28–31). Різниця між «приватним сектором» та «державним сектором», як її використовують економісти, політики та коментатори. Ґелбрейт вважає, що великі корпоративні інтереси та лідери (приватний сектор) настільки вкоренилися в уряді (державному секторі), що це розмежування неможливо підтримувати. Як яскраві приклади він наводить корпоративний вплив на Міністерство фінансів та вплив оборонної промисловості на зовнішню політику (с. 36). Видання експертами та коментаторами обнадійливих економічних прогнозів за правду та пов'язане з цим шахрайство із жорсткими звільненнями працівників, коли оптимістичні прогнози неминуче виявляються хибними (с. 40-42). Ілюзія того, що Федеральна резервна система, підвищуючи або знижуючи процентні ставки, має якийсь вплив на стимулювання зростання або запобігання інфляції . Ґелбрейт називає це «нашою найпрестижнішою формою шахрайства, нашою найелегантнішою втечею від реальності» (с. 43). За його словами, «лише через свою невинність вона [ФРС] контролює загальні споживчі та бізнес-витрати» (с. 47).

У трьох заключних розділах він обґрунтовує необхідність неупередженого державного нагляду за поведінкою корпорацій; повертається до своєї теми домінування корпорацій у справах держави, зокрема у військовій справі та обороні, для власного збагачення; та стверджує, що додаткові податкові пільги для корпорацій не служать суспільному благу. Він закінчує, проводячи аналогію між нездатністю подолати соціальні труднощі за допомогою розумної економічної політики та домінуванням ведення воєн у нашому економічному житті. Він називає війну «вирішальною людською невдачею» (с. 62).

Примітки