Іспанське правління на Філіппінах (1565—1898) — період філіппінської історії, що охоплює майже три століття іспанського колоніального правління від прибуття експедиції Мігеля Лопеса де Легаспі та заснування першого постійного поселення в Себу 1565 року до завершення Іспано-філіппінської війни та передачі архіпелагу Сполученим Штатам у 1898 році. У цей час на Філіппінах сформувалася колоніальна адміністрація, запроваджено іспанське право, християнство стало домінантною релігією, а Маніла перетворилася на ключовий вузол транстихоокеанської торгівлі.

Саме в цей період архіпелаг отримав свою сучасну назву на честь іспанського короля Філіпа II. Вона була вперше запропонована дослідником у 1543 році та остаточно закріпилася після встановлення колоніальної адміністрації.

Період позначився низкою соціальних і економічних трансформацій: утвердженням нової системи землеволодіння, зростанням ролі католицьких орденів, розвитком галеонної торгівлі між Манілою та Акапулько, а також поступовим формуванням освіченої місцевої еліти. Водночас у різні десятиліття спалахували повстання проти колоніальної влади, що відображали регіональні, соціальні та релігійні напруження. Наприкінці XIX століття на основі просвітницьких ідей і реформістського руху виник організований національний визвольний рух, який привів до революції 1896 року і занепаду іспанської влади на архіпелазі.

Іспанська колонізація

Перші експедиції

Історія знайомства іспанців із філіппінськими землями тягнеться ще з XVI століття, коли молодий та амбітний Фернан Магеллан запевнив габсбурзького монарха Карла I, що відкриє новий швидший шлях до «Островів прянощів», як тоді називали Молуккські острови в сучасній Індонезії. Це було доцільно, оскільки за Тордесільяським договором португальці контролювали майже усі східні маршрути, через що іспанцям було важко і дорого діставатися важливих торгівельних точок. Пропозиція вперше прозвучала у 1517 році, а вже 10 серпня 1519 року п'ять добре споряджених кораблів відправилися у першу навколосвітню подорож. 16 березня 1521 року експедиція дісталася острова Хомонхон, який знаходиться на південь від Самару, одного з найбільших островів Філіппін. Основний курс проходив через центр Вісайських островів, які Магеллан назвав «Архіпелаг святого Лазаря», на честь Лазаря з Віфанії, чиє свято припадало на день, коли вони вперше підійшли до островів. Згодом, 14 квітня 1521 року, Магеллану вдалося пристати до острова Себу і завдяки одному з рабів, який виступив у ролі перекладача, Фернан розпочав перемовини. Попри занепокоєння місцевих мусульман, Магеллану вдалося знайти спільну мову з місцевим населенням, а також налагодити торгівельні відносини. Тоді ж деякі з острівних вождів прийняли християнство і навіть змінили імена на більш європейські. Так, Раджа Хумабон та його дружина прийняли хрещення за католицьким обрядом, прийнявши християнські імена Карлос, на честь короля Іспанії Карла I, та Хуана, на честь матері короля, Хуани Божевільної. На знак вдячності Магеллан подарував Хуані статую Немовляти Ісуса, також на острові було проведено першу месу.

Проте не всі острівні вожді погодилися визнати іспанців та прийняти віру, що згодом призвело до кривавої битви на острові Мактан, де загинув Фернан. Експедиція таки дісталася своєї мети й навіть навантажила трохи прянощів, але говорити про встановлення контролю над островами було ще зарано.

Попри загибель очільника експедиції, іспанська монархія вважала подорож комерційним успіхом, оскільки було відкрито новий, швидший шлях до прянощів, а вцілілі члени команди повернули один із двох кораблів — «Вікторію» (інший захопили португальці). Це викликало велике зацікавлення, і вже 1525 року Хуан Себастьян Елькано та відправилися у нову експедицію, проте обидва загинули, і жоден корабель не повернувся. Згодом, за ініціативою Ернана Кортеса, було організовано ще одну експедицію з Нової Іспанії, яка на початку 1528 року дісталася Тідоре на судні «Флоріда». Ця група двічі намагалася повернутися назад до Нової Іспанії з вантажем гвоздики, але зазнала невдачі й зрештою приєдналася до залишків інших іспанських моряків на Молукках. Випробування для них завершилися лише у 1534 році, коли в рамках домовленостей між монархами Іспанії та Португалії іспанцям було гарантовано безпечний проїзд додому. У результаті, у 1536 році на батьківщину змогли повернутися сімнадцять іспанців. Найвідомішим серед них був дослідник Андрес де Урданета, який згодом відіграв ключову роль у поверненні на Філіппіни з експедицією 1565 року, що нарешті встановила там постійну іспанську владу.

Чергова спроба була здійснена у 1542 році, коли з Нової Іспанії вирушила експедиція на чолі з , яка мала на меті колонізацію «Західних островів». Хоча команді Вільялобоса не вдалося заснувати поселення і вони також закінчили свою подорож на Молукках, ця експедиція залишила важливий слід в історії: саме вони назвали ці землі «Філіппінські острови» () на честь тодішнього принца та майбутнього короля Філіпа II.

Усього з 1525 року по 1564 іспанці наважилися на вісім експедицій, метою яких було встановлення контролю над островами.

Експедиція Мігеля Лопеса де Легаспі

Остаточне питання іспано-філіппінських відносин було закрито у 1564 році, коли Мігелю Лопесу де Легаспі було наказано «навернути [у католицьку віру] місцеве населення та знайти безпечний маршрут до Нової Іспанії, щоби королівство могло збільшувати торгівлю та заробляти на ній». Важко сказати, що саме спричинило цю місію: чи підняття цін на перець у 1560-х роках, чи релігійні причини; проте слово «прянощі», яке так часто повторювалося в листах Філіпа II та в його наказах Легаспі, дозволяє припустити, що вони відігравали не останню роль.

Підготовка до майбутньої експедиції розпочалася ще 24 вересня 1559 року, коли Філіп II написав своєму наміснику в Новій Іспанії, , щодо майбутньої експедиції. Загалом було озвучено три головні тези: два судна, які мали бути відправлені до Філіппін, повинні були привезти екземпляри прянощів, які ростуть у регіоні; експедиція мала на меті знайти новий безпечний шлях до Нової Іспанії; і наостанок ― у жодному разі не можна було зупинятися на Молуккських островах, як було погоджено із португальцями ще у 1529 році. Схожого листа було надіслано Андресу де Урданеті, щоби й він взяв участь в експедиції. Проте, на здивування монарха, обидва відповіли, що така експедиція неможлива без порушення домовленостей із португальцями.

9 лютого 1561 року Веласко запропонував кандидатуру Мігеля Лопеса де Легаспі для здійснення експедиції, що погодив король. Відрядження експедиції затрималося через проблеми з постачанням, бо деревина для кораблів надійшла лише у червні 1564 року. 21 листопада 1564 року експедиція Легаспі вирушила з чилійського міста Навідад та попрямувала на виконання цієї місії. На борту також були ченці з , метою яких було «передати знання святої католицької віри місцевому населенню». Ірландський дослідник та чернець-домініканець Емброуз Коулман у своїй праці «Ченці на Філіппінах» () 1899 року зазначав:

13 лютого 1565 року експедиція Легаспі кинула якір у затоці Гамай () біля узбережжя острова Самар. Проте радість від прибуття швидко змінилася на боротьбу за виживання. Головною проблемою стала нестача провізії. Зайнята пошуками їжі, експедиція обійшла узбережжя Самару та Лейте, поки нарешті не натрапила на відносно велике поселення Кабаліан на східному узбережжі Лейте.

Іспанці були змушені діяти рішуче: у Кабаліані вони захопили запаси рису, батату та курей. Відступаючи на південь, іспанці залишили місцевим жителям бартерні товари як форму оплати за вилучене майно, намагаючись зберегти видимість торгівлі, а не грабунку. Подальше просування ускладнювалося політичною ситуацією в регіоні. На островах та Бохоль придбати провізію виявилося ще важче: місцеві жителі, забачивши європейські кораблі, тікали в ліси. Це було викликано страхом перед повторними нападами португальців, які відвідували ці води раніше і жорстоко поводилися з населенням, а філіппінці не бачили різниці між двома іберійськими націями. Саме на Бохолі, намагаючись розвіяти страх місцевих та довести мирні наміри іспанців, Легаспі здійснив знаменитий ритуал Сандуго (кровний договір) з місцевим дату (вождем) Сікатуною. Цей ритуал, відомий як sika sika себуанською або sandugo тагальською (що означає «єдина кров»), полягав у тому, що двоє чоловіків пускали кров з рук, змішували її з місцевим вином або водою та випивали суміш, символізуючи новостворений союз та дружбу. Хоча це дозволило ненадовго стабілізувати дипломатичні стосунки, острів Бохоль не міг слугувати місцем для постійного поселення через нестачу провізії, тому 21 квітня експедиція вирішила вирушити до Себу.

На Себу їх зустріли вороже. Дату Тупас, лідер себуанців, одразу припустив, що іспанці повернулися, щоб помститися за смерть Магеллана, про яку вони знали з усних переказів своїх предків. Тупас намагався стримувати іспанців перемовинами, поки його люди тікали в гори, забираючи все цінне. Зрештою Легаспі наказав трьом шлюпкам під командуванням баскського тріо — Матео де Саса, та Хуана де Ісли — розпочати атаку, тоді як кораблі «Сан Педро» та «Сан Хуан де Лєтран» почали бомбардування спорожнілого поселення. Гарматні постріли спричинили пожежу, що знищила більшість будинків із ніпи (пальмового листя). Саме в одній з таких покинутих хатин солдат-баск, на ім'я Хуан Камус знайшов вцілілу статую Немовляти Ісуса фламандської роботи. Це було сприйнято як божественний знак. Легаспі заснував тут перше іспанське поселення — Вілья-де-Сан-Мігель (). У 1571 році, після знаходження Немовляти Ісуса, місто офіційно перейменували на «Вілья-дель-Сантісімо-Номбре-де-Хесус» (). Попри довгу офіційну назву, у вжитку закріпилася адаптована місцева назва — Себу. Сам же Тупас був вимушений підписати мирну угоду з іспанцями, яку в історіографії заведено називати «Себуанський мирний договір», з якого і починається відлік іспанського колоніального правління.

Встановлення іспанської влади

Попри заснування поселення, Легаспі одразу натрапив на труднощі. Ворожість місцевого населення не припинялася: вдень іспанці відганяли їх, а вночі вони поверталися, щоб напасти знову. Щоб захистити місто, майстер табору Матео де Сас керував будівництвом трикутного палісаду, дві сторони якого виходили до моря. Основною причиною ворожнечі місцевого населення стала жадібність іспанських поселенців, які, прагнучи золота, розривали місцеві могили та привласнювали собі браслети, сережки й підвіски. Коли новини про це святотатство та нехристиянську поведінку досягли Легаспі, він наказав припинити грабунки та вилучати п'яту частину здобичі на користь королівської скарбниці. Цей наказ, а також наказ про нічну варту, яку деякі дони вважали принизливою, спричинили спроби заколоту серед частини команди. Матео де Сас розкрив змову, наказав заарештувати та обезголовити її лідерів. Також Матео де Сас підозрював двох донів у підпалі будинку, де зберігалися списки тих, хто мав залишитися на Себу, і тих, хто мав повернутися до Мексики, та також наказав їх повісити.

Критичним завданням для Легаспі залишалося відкриття надійного зворотного маршруту до Мексики, що було життєво необхідним для постачання та успіху колонії. 1 червня 1565 року галеон «Сан Педро» під командуванням онука Легаспі, , і з пілотом отцем Андресом де Урданетою, відплив із Себу. Вони перетнули підступну протоку Сан-Бернардіно і, щоб піймати сприятливі вітри, описали широку дугу на північний схід через Тихий океан. Цей шлях пролягав до узбережжя Каліфорнії (Санта-Каталіна), звідки галеон спустився до Мексики та 1 жовтня став на якір у Ла-Навідад (сучасне місто у Мексиці). За тиждень корабель прибув до Акапулько. Цей шлях був названий «маршрутом Урданети» та став на наступні два століття єдиним маршрутом манільських галеонів.