Малайзійські малайці (, Джаві ) — малайзійці малайського походження, чиє походження повністю або частково бере свій початок у малайському світі. Їх можна умовно розділити на дві основні категорії: анак-джаті (корінні малайці або місцеві малайці) та анак-даґанґ (малайці, що торгують, або іноземні малайці).

Анак-джаті, або корінні малайці, складаються з тих осіб, які дотримуються малайської культури, що мешкає в прибережних районах Малайського півострова та Борнео. Серед помітних груп є брунейці, кедагани, келантанці, пахангіти, перакійці, саравакці та теренгануанці. З іншого боку, анак-даґанґ, або іноземні малайці, складаються з нащадків іммігрантів з інших частин Малайського архіпелагу, які стали громадянами малайських султанатів і були поглинені та асимільовані малайською культурою в різний час, чому сприяла схожість способу життя та спільна релігія.

Іноземні малайці мають аченського, банджарського, бугійського, яванського, мандайлінзького та мінангкабауського коріння, що походить з Індонезії. Деякі іноземні малайці також можуть походити з інших частин Південно-Східної Азії, включаючи чамів з Індокитаю, кокосових малайців з австралійських Кокосових (Кілінгових) островів, а також патанійських малайців з південного Таїланду. Існує також меншість малайців, які частково походять від новіших іммігрантів з багатьох інших країн, які асимілювалися в малайську ісламську культуру.

За оцінкою населення на 2023 рік, загальна чисельність населення Малайзії становить 17,6 мільйона осіб, причому малайзійські малайці становлять 57,9 % населення Малайзії, що робить їх найбільшою етнічною групою в країні. Різні соціально-економічні фактори, включаючи відмінності в рівнях народжуваності, міграційні тенденції та державну політику, поступово збільшували частку малайців порівняно з китайцями та індійцями з 1957 року, коли малайці становили близько 45 %.

Визначення малайця Ідентифікація малайців з ісламом сягає XV століття, коли за часів Малакського султанату розвинувся та передавався енергійний дух малайської ідентичності. Вважається, що спільні визначальні ознаки малайського походження були поширені в цю епоху, що призвело до етногенезу малайців як основної етнорелігійної групи в регіоні. У літературі, архітектурі, кулінарних традиціях, традиційному одязі, виконавських мистецтвах, бойових мистецтвах та традиціях королівського двору Малакка встановила стандарт, якому наслідували пізніші малайські султанати. Сьогодні найпоширеніші елементи малайського походження — малайські правителі, малайська мова та культура, а також іслам — інституціоналізовані в обох країнах з малайською більшістю, Брунеї та Малайзії. У Малайзії, де зберігається суверенітет окремих малайських султанатів та становище ісламу, малайська ідентичність визначена у статті 160 Конституції Малайзії.

Стаття 160 визначає малайця як особу, народжену від громадянина Малайзії, яка сповідує себе як мусульманин, зазвичай розмовляє малайською мовою, дотримується малайських звичаїв та проживає в Малайзії, Сінгапурі чи Брунеї. Це визначення сприймається деякими авторами як достатньо широке, щоб включати людей різного етнічного походження, яких в основному можна визначити як «малайзійських мусульман», і тому відрізняється від антропологічного розуміння того, що являє собою етнічного малайця. Однак у Малайзії існують мусульманські громади з особливими культурами та розмовними мовами, які конституційно не можна класифікувати як малайські. До них належать мусульманські громади, які не повністю прийняли малайську ідентичність, такі як тамільські мусульмани та китайські мусульмани.

Це конституційне визначення міцно закріпило історичну малайську етнорелігійну ідентичність у малайзійській правовій системі, where it has been suggested that a Malay cannot convert out of Islam as illustrated in the Federal Court decision in the case of Lina Joy. Станом на 2023 рік малайці становили 57,9 % населення Малайзії (включаючи осіб малайзійського походження, що народилися в Малайзії або за кордоном).

Історія

Малайський світ, батьківщина різних малайських австронезійських племен з часів останнього льодовикового періоду (близько 15 000–10 000 років до н. е.), демонструє захопливі етнічні, лінгвістичні та культурні відмінності. Корінний анімістичний світ вірувань, який використовував концепцію семангат (духу) у всіх природних об'єктах, був панівним серед стародавніх малайських племен до появи дхармічних релігій. Глибоко в гирлі річки Мербок знаходиться безліч історичних реліквій, які викрили кілька церемоніальних та релігійних архітектурних споруд, присвячених поклонінню сонцю та горам. У своєму зеніті масивне поселення простягалося на тисячу кілометрів завширшки, домінуючи на північних рівнинах Малайського півострова. За сучасними даними, ця місцевість відома як загублене місто Сунгай Бату. Засноване в 535 році до нашої ери, воно є найдавнішим свідченням цивілізації в Південно-Східній Азії та потенційним прабатьком королівства Кедах Туа. Окрім Сунгай Бату, прибережні райони Малакського півострова також стали свідками розвитку інших наступних стародавніх міських поселень та регіональних політичних утворень, що керувалися переважно космополітичним аграрним суспільством, процвітаючими майстерними ремісниками, багатонаціональними купцями та іноземними емігрантами. Китайські записи відзначають назви Акола, Пан Пан, Тун-Сун, Чіє-ча, Чі-ту, Похуан, Лан-я-сю серед небагатьох. У п'ятому столітті нашої ери ці поселення перетворилися на суверенні міста-держави, колективно сформовані завдяки активній участі в міжнародній торговельній мережі та розміщенню дипломатичних посольств з Китаю та Індії. Між VII та XIII століттями багато з цих невеликих, процвітаючих морських торговельних держав півострова стали частиною мандали Шрівіджаї.

На берегах Малакського півострова приблизно з XII століття почала поширюватися ісламська релігія. Найдавнішим археологічним свідченням ісламу є камінь Теренггану, що датується XIV століттям. До XV століття Малакський султанат, гегемонія якого поширювалася на більшу частину західного Малайського архіпелагу, став центром ісламізації на сході. Ісламізація розвинула етнорелігійну ідентичність у Малакці, і термін «Мелаю» тоді починає з'являтися як взаємозамінний з мелаканцями, особливо під час опису культурних уподобань мелаканців порівняно з іноземцями. Загальноприйнято вважати, що після територіальної та комерційної експансії султанату в середині XV століття в регіоні Малаккської протоки посилилася малайзація. У 1511 році столиця Мелаки потрапила до рук португальських конкістадорів. Однак султанат залишався інституційним прототипом: парадигмою державного управління та точкою культурного орієнтира для держав-наступників, таких як Джохор, Перак та Паханг. У ту ж епоху султанати Кедах, Келантан та Патані домінували в північній частині Малайського півострова. Через Південно-Китайське море Брунейська імперія стала наймогутнішою державою на Борнео та досягла свого золотого віку в середині XVI століття, коли контролювала землі на південь аж до сучасного Кучинга в Сараваку, на північ до Філіппінського архіпелагу. До XVIII століття поселенці мінангкабау та бугіс заснували вождівство Негері-Сембілан та султанат Селангор.

Історично малайські держави півострова мали ворожі стосунки з сіамцями. Сама Малакка вела дві війни з сіамцями, тоді як північні малайські держави протягом століть періодично перебували під сіамським пануванням. З 1771 року Королівство Сіам під керівництвом династії Чакрі анексувало як Патані, так і Кедах. Між 1808 і 1813 роками сіамці розділили Патані на менші штати, відокремивши від Кедаха Сетул, Лангу, Кубанг Пасу та Перліс у 1839 році. У 1786 році острів Пенанг був зданий в оренду Ост-Індській компанії Кедахом в обмін на військову допомогу проти сіамців. У 1819 році у Джохорської імперії компанія також придбала Сінгапур, пізніше, у 1824 році, голландську Малакку у голландців, а потім до 1874 року Діндінгс у Перака. Всі ці торгові пости офіційно стали відомими як Стрейтс-Сетлментс в 1826 році та стали коронною колонією Британської імперії в 1867 році. Британське втручання у справи малайських штатів було формалізовано в 1895 році, коли малайські правителі Паханга, Селангора, Перака та Негері-Сембілану прийняли британських резидентів та утворили Федеративні малайські штати. У 1909 році Кедах, Келантан, Теренггану та Перліс були передані Сіамом британцям. Ці штати разом з Джохором пізніше стали відомі як Нефедеративні малайські штати. Під час Другої світової війни всі ці британські володіння та протекторати, які разом відомі як Британська Малая, були окуповані Японською імперією.

Малайський націоналізм, що розвинувся на початку 1900-х років, мав радше культурний, ніж політичний характер. Дискусії щодо «малайської нації» зосереджувалися на питаннях ідентичності та відмінностей з точки зору звичаїв, релігії та мови, а не політики. Дебати навколо переходу зосереджувалися на питанні, кого можна назвати справжнім малайцем, і ці тертя призвели до появи різних фракцій серед малайських націоналістів. Ліві з Кесатуан Мелаю Муда були одними з перших, хтодля панмалайської ідентичності виступив з ідеалом Республіки Велика Індонезія. Версія малайськості, запропонована цією групою, була значною мірою змодельована на основі концепції сходознавців про малайську расу, яка виходить за межі релігійних кордонів і не передбачає ролі монархії. Ще одну спробу переосмислити малайськість зробила коаліція лівих політичних партій AMCJA, яка запропонувала термін «Мелаю» як демонім або громадянство для незалежної Малаї. Після збройного повстання, розпочатого Комуністичною партією Малаї, діяльність більшості лівих організацій припинилася після оголошення надзвичайного стану в Малаї в 1948 році, що стало свідком масштабних чисток з боку британського колоніального уряду. Цей розвиток подій дав поміркованим та традиціоналістським фракціям можливість здобути позиції в боротьбі за незалежність Малаї. Консерватори на чолі з Об'єднаною національною організацією малайців, яка пристрасно пропагувала малайську мову, іслам та малайську монархію як ключові стовпи малайської ідентичності, здобули народну підтримку не лише з боку загального малайського населення, а й з боку Правителів Конференції Правителів. Масові протести цієї групи проти Малайського Союзу, проекту унітарної держави, змусили британців прийняти альтернативний федералістський устрій, відомий як Малайська Федерація. Пізніше, у 1963 році, федерація була перетворена на Малайзію.

Мова

Малайська мова є національною та найпоширенішою мовою в Малайзії, де, за оцінками, проживає 20 % усіх носіїв малайської мови. Термінологія згідно з політикою федерального уряду — Bahasa Malaysia (буквально «малайзійська мова»), але у федеральній конституції офіційна мова продовжує називатися Bahasa Melayu (буквально «малайська мова»). Закон про національну мову 1967 року як офіційну писемність національної мови визначає латинську писемність (Rumi), але дозволяє використання традиційної писемності Джаві. Джаві досі використовується в офіційних документах державних ісламських релігійних відомств та рад, на дорожніх знаках та знаках будівель, а також викладається в початкових та релігійних школах.

Малайською також розмовляють у Брунеї, Індонезії, Сінгапурі, Східному Тиморі, а також Таїланді та австралійських Кокосових островах та островах Різдва. Загальна кількість носіїв стандартної малайської мови становить близько 60 мільйонів. Також близько 198 мільйонів людей розмовляють індонезійською мовою, яка є формою малайської. Стандартна малайська мова відрізняється від індонезійської за багатьма параметрами, найбільш вражаючими з яких є словниковий запас, вимова та орфографія. Менш очевидні відмінності присутні в граматиці. Відмінності рідко є перешкодою для ефективного спілкування між носіями індонезійської та малайської мов, але їх, безумовно, достатньо, щоб спричинити випадкові непорозуміння, зазвичай пов'язані зі сленгом або діалектними відмінностями.