Копальня Са-Дукесса (Sa Duchessa) – колишній гірничовидобувний майданчик на італійському острові Сардинія.
В 1870-му права на ділянку Са-Дукесса отримала компанія Sociéte Civile d'Iglesias. Втім, невдовзі вона збанкрутувала і з 1873-го власником ліцензії стала бельгійська Sociéte des Mines et Fonderies de La Vieille Montagne (більш відома як просто Vieille Montagne). Вона почала розробку з рівня у 3 тисячі тонн каламінової руди на рік та всього за кілька років збільшила цей показник у вісім раз (при дуже високому вмісті цинку).
Видобуток вели підземним способом. Оскільки поклади виявили високо по схилу (на позначці близько 700 метрів НРМ), довелось облаштувати складну систему доставки та збагачення руди. Вона включала перший 90-метровий похилий спуск, за яким слідували ділянка залізничної колії та другий похилий спуск протяжністю близько одного кілометра. Далі руда проходила перший етап підготовки у печах для кальцинування (випалювання), а отриманий продукт транспортували другою залізничною колією до ще одного збагачувального майданчику, що мав вібросита з приводом від парової машини та відбивну піч для роботи з дрібною фракцією. Похилі спуски були обладнані автоматичними гальмами та противагами, а загальна довжина двох зазначених залізничних колій складала 3,5 кілометра. Отриманий концентрат вивозили для передачі на залізницю до порту Кальярі з наступною відправкою на експорт.
До 1884-го розвідані великі рудні тіла були вичерані. Подальша розвідка виявила цілий ряд менших рудних тіл, що дозволило відновити роботи та вести активну розробку до 1896 року. В подальшому на Са-Дукесса ще тривала якась діяльність, однак з початком Першої світової війни копальня повністю зупинилась, оскільки через німецьке вторгнення зупинились плавильні заводи у Бельгії. Урядовий декрет від 1919 року засвідчив знаходження рудника у простої та відвів рік на відновлення робіт. Також відомо про спорудження на початку ХХ століття двох великих штолень «Рібассо-Сан-П'єтро» та «Рібассо-Сан-Паоло», якими розраховували перетнути цинкову мінералізацію на 100 та 200 метрів нижче від випрацьованих ділянок, проте цей проєкт зазнав невдачі.
У 1926-му році Vieille Montagne отримала дозвіл на розробку покладів свинцю, яка відбувалась за допомогою щонайменше чотирьох штолень, проте у вельми обмежених обсягах.
Наступною спробою відродити копальню стало проведення розвідки на мідь, що тривало в 1930 – 1933 роках та виявило кілька рудних тіл. Втім, на тлі посилення напруження у міжнародних відносинах бельгійська компанія припинила інвестувати в Са-Дукесса і в 1937-му права на родовище передали компанії Società Anonima Rame Italiano (SARI) – одній з дочірніх компаній державної Azienda Minerali Metallici Italiani (AMMI). SARI вжила заходів з модернізації, зокрема, провела лінію електропередач напругою 15 кВ та перейшла на буріння тунелів із пневматичним приводом від компресорної станції. У 1940 році копальня змогла видати майже 11 тисяч тонн руди з середнім вмістом міді близько 5%. Розробка тривала до 1944 року.
У післявоєнний період виробництво так і не відновили, проте до 1959-го періодично провадили ремонт тунелів, що вели до не відпрацьованих ділянок мідного зруднення.
В 1970-му провели кампанію з вилучення накопичених в XIX столітті хвостів збагачення, які ще містили значний % цинку, з відправкою на переробку до збагачувальної фабрики Масуа. В подальшому ліцензії на переробку хвостів збагачення мідної руди отримували компанії SAMIM (належала до групи Eni та в 1979-му поглинула AMMI) та SIM (виникла у 1986-му, коли Eni розділила SAMIM на металургійну та гірничодобувну компанії), що відправляли вилучену породу до металургійного заводу в Портовесме.
Примітки