«Ті, хто покидають Омелас» (Вимова Ле Гуїн: ) — короткий 1973 року американської письменниці Урсули Ле Гуїн. За допомогою навмисно нечітких і водночас яскравих описів оповідач змальовує літній фестиваль в утопічному місті Омелас, добробут якого залежить від постійних страждань однієї дитини. Оповідання «Ті, хто покидають Омелас» було номіновано на премію «Локус» за найкраще оповідання у 1974 році і здобуло премію «Г'юго» за найкраще оповідання в 1974 році.

Сюжет Єдиним хронологічним елементом твору є те, що він починається з опису першого дня літа в Омеласі, мерехтливому місті неймовірного щастя й насолоди. В Омеласі літнє сонцестояння відзначають урочистим фестивалем та перегонами за участю молоді на конях. Однак яскрава фестивальна атмосфера, здається, є звичайною рисою цієї блаженної спільноти, чиї мешканці, попри обмеженість технологій і ресурсів, залишаються розумними, витонченими та культурними. В Омеласі немає королів, солдатів, священників чи рабів. Конкретний соціально-політико-економічний устрій спільноти не описується; оповідач лише зазначає, що не певен щодо всіх деталей.

Оповідач міркує: «У моєму викладі Омелас звучить як місто з казки, давним-давно і далеко звідси, одного разу в якомусь краю. Можливо, найкраще буде, якщо ви уявите його так, як підказує ваша фантазія, припускаючи, що вона виявиться на висоті, адже, безумовно, я не зможу догодити всім». Все в Омеласі настільки надмірно приємне, що оповідач вирішує: читач насправді не переконаний у його існуванні, і тому детально описує останній елемент міста — його єдину жорстокість. Постійний стан спокою та розкоші цього міста вимагає, щоб одна нещасна дитина перебувала вічно в бруді, темряві й злиднях.

Коли мешканці стають достатньо дорослими, щоб дізнатися правду, більшість із них, хоча спершу шоковані й обурені, зрештою погоджуються з цією єдиною несправедливістю, яка забезпечує щастя всьому місту. Однак деякі мешканці, і молоді, і старі, залишають місто після того, як бачать дитину. Кожен іде на самоті, і ніхто не знає, куди саме, але ніхто з них не повертається. Оповідь завершується словами: «Місце, куди вони прямують, — це місце, ще менш уявне для більшості з нас, ніж місто щастя. Я взагалі не можу його описати. Можливо, його не існує. Але вони, здається, знають, куди йдуть — ті, хто покидають Омелас».

Натхнення та ідеї Оповідання Ле Гуїн досліджує ідеї утилітаризму. Ле Гуїн зазначала, що назва міста вимовляється як «О-ме-лас». Вона обрала цю назву після того, як побачила дорожній знак Сейлем, Орегон у дзеркалі автомобіля. «[… Мене запитують] „Звідки ви берете ідеї, пані Ле Гуїн?“ — Із того, що забуваю Достоєвського та читаю дорожні знаки навпаки, звісно. А звідки ж іще?»

Центральна ідея «цапа-відбувайла» була висловлена Федором Достоєвським у Братах Карамазових 1880 року. Ле Гуїн віддала належне Вільяму Джеймсу, який згадав цю ідею у 1891 році, і згодом написала: «Справа в тому, що я не могла перечитувати Достоєвського, хоч як його любила, відколи мені виповнилося двадцять п'ять, і я просто забула, що він використав цю ідею».

Оригінальна цитата Достоєвського міститься у Братах Карамазових:

«Я кидаю вам виклик: припустімо, що вас покликали звести будівлю людської долі так, щоб люди нарешті стали щасливими й знайшли спокій і рівновагу. І якщо б ви знали, що для цього треба замучити лише одну істоту, скажімо, маленьку дівчинку, яка так відчайдушно била себе в груди в нужнику, і що на її непомщених сльозах ви могли б звести цю будівлю, чи погодилися б ви?»

Цитата Вільяма Джеймса з есе «» (1891):

Оригінальний опис дилеми Достоєвським стосується доктрини спасіння через розп'яття Христове.

Історія публікацій Твір Ле Гуїн уперше було опубліковано в жовтні 1973 року в , антології наукової фантастики у твердій палітурці, під редакцією Роберта Сілвеберга. У 1975 році його передрукували у збірці Ле Гуїн , і відтоді його багаторазово включали до різних антологій. У 1993 році оповідання також вийшло окремою книжкою з 31 сторінкою у твердій палітурці, призначеною для підліткової аудиторіїLe Guin, Ursula K. 1993, The Ones Who Walk Away from Omelas, Creative Education, ..

У 2012 році його знову надрукували у другому томі збірки короткої прози The Unreal and the RealLe Guin, Ursula K. 2012, The Unreal and The Real 2, Gollancz, .. У цій збірці Ле Гуїн зазначила, що оповідання «Ті, хто покидають Омелас» «має довгу й щасливу історію використання вчителями, які хочуть збентежити учнів і змусити їх невтримно сперечатися про моральність».

Культурна спадщина Оповідання «Ті, хто покидають Омелас» надихнуло безліч подальших творів і культурних посилань.

Рікардо Баре і , дизайнери серії відеоігор Dishonored, звернулися до цього оповідання як до джерела натхнення для , всемогутньої безсмертної істоти, яку зневажають як уособлення зла.

Художник Ендрю ДеГрафф створив ілюстровану мапу, що візуалізує оповідання Ле Гуїн, у книзі Plotted: A Literary Atlas (2015). ДеГрафф написав: «Ле Гуїн дає нам будівельні блоки, щоб звести місто Омелас, але якщо ми хочемо потім його покинути, то ми також маємо вирушити звідти самотужки».

Музичне відео 2017 року на пісню «» південнокорейського гурту BTS тематично відсилає до оповідання Ле Гуїн. У кліпі також показано готель під назвою «Омелас».

Збірка Н. К. Джемісін (2018) відкривається текстом під назвою «Ті, хто лишаються і борються» — прямою відповіддю на оповідання Ле Гуїн. В інтерв'ю , Джемісін зазначила, що багато читачів хибно сприймають Ле Гуїн так, ніби вона стверджує, що єдиний спосіб створити краще суспільство — це піти, хоча насправді Ле Гуїн наголошувала, що сучасне суспільство потрібно «виправляти», «особливо коли нема куди йти». Роман Джемісін The World We Make (2022) також відсилає до цього оповідання, використовуючи опис «омелаські» щодо дітей, утримуваних у підвалі.

Джо Джордж вважав, що на фільм Ми (2019) вплинули як оповідання Ле Гуїн, так і «» Октавії Батлер.

Роман Pew (2020) починається з епіграфа з «Ті, хто покидають Омелас», що цитує останній абзац оповідання. Сам роман тісно пов'язаний із твором Ле Гуїн і має кілька ключових схожостей.

Виконавчі продюсери й шоуранери та назвали оповідання Ле Гуїн одним із джерел натхнення для сюжетної лінії третього сезону Зоряний шлях: Дискавері. Куртцман зазначив, що обидва творці були зацікавлені в центральній дилемі, викликаній єдиною дитиною. Кілька рецензентів також відзначили сильну подібність між оповіданням і епізодом «Підніми нас туди, де не дістане страждання» першого сезону Зоряний шлях: Дивні нові світи. Оглядач Ентоні Паскале назвав цей епізод «майже покадровим відтворенням» твору Ле Гуїн. На сатиричному вебсайті Cracked Дж. М. МакНаб звернув увагу на довгу історію впливу Ле Гуїн на франшизу Зоряний шлях і зазначив, що хоча автори Зоряний шлях: Дискавері назвали корабель на її честь, ця відзнака «все одно не зрівняється з тим, аби віддати їй належне у титрах».

Фентезійний роман Наомі Новік (2022) містить дилему, подібну до тієї, що представлена в «Ті, хто покидають Омелас».

Оповідання , опубліковане в у лютому 2024 року, відбувається після подій твору Ле Гуїн. У ньому розглядають третій варіант, окрім залишитися в Омеласі чи піти: вбити дитину, яка страждає (дію, яку один із убивць описує як форму акцелерціонізму).

Див. також Негативний утилітаризм

Примітки

Джерела