Завод діоксиду титану в Порто-Торрес – колишній виробничий майданчик на італійському острові Сардинія.
В 1960-х роках група SIR почала розвивати у Порто-Торрес гігантський індустріальний комплекс. Головними у ньому були нафтопереробний та нафтохімічний напрями, проте з плином часу майданчик вирішили доповнити і виробництвами основної хімії, як то заводи фосфорної кислоти та діоксиду титану. Останні споріднювало те, що завод діоксиду титану використовував сульфатну технологію, необхідні для якої великі обсяги сульфатної кислоти продукував цех, запущений в комплексі з фосфорним напрямом.
SIR фінансувала свої проєкти за рахунок позик, передусім від державної агенції Istituto Mobiliare Italiano (IMI), для виконання вимог якої відносно розміру статутного капіталу позичальників група реєструвала чи не для кожного значного технологічного процесу окрему дочірню компанію, в яких мала по 90% участі. Як наслідок, у створенні заводу діоксиду титану взяли участь SIRTIL, що мала звести проміжне виробництво титанілсульфату потужністю 45 тисяч тонн на рік, та TITANSIR, створена під будівництво виробництва власне діоксиду титану потужністю 20 тисяч тонн на рік.
Сама технологія була в буквальному сенсі скопійована з заводу діоксиду титану в Скарліно, який належав компанії Montedison. Втім, останній етап скопіювати не встигли, тому у випадку запуску майданчик в Порто-Торрес продукував би діоксид титану анатазного, а не рутилового типу, тоді як саме останній кристалографічний стани має найбільшу комерційну цінність, оскільки використовується для виробництва фарб. Також варто відзначити, що в першій половині 1970-х за підтримки уряду було проголошено план придбання Montedison групами Eni та SIR, проте він так і не був реалізований, зокрема, через висунуті в 1974 році звинувачення Montedison на адресу SIR у крадіжці промислових таємниць.
Побічним продуктом обробки титанової сировини сульфатною кислотою є поява великих обсягів «червоного гіпсу» – гіпсу, збагаченого оксидом заліза. «Червоний гіпс» зазвичай нешкідливий для людини (може використовуватись у будівництві та коригуванні властивостей ґрунтів), тому певний час прийнятним шляхом утилізації цього матеріалу вважалось скидання у морську акваторію. Втім, вже наприкінці 1960-х таке рішення стрілось з потужними протестами із природоохоронним підгрунтям, що, зокрема, стало причиною відтермінування запуску згаданого вище комплексу в Скарліно аж до 1982 року, хоча він досягнув будівельної готовності вже в 1970-му. Коли в 1976-му дійшла справа до запуску заводу діоксиду титану в Порто-Торресі, рішення що ж робити з «червоним гіпсом» так і не було прийняте. Запрошений з Канади спеціаліст зміг запропонувати лише як зменшити обсяги «червоного гіпсу» за рахунок відмови від використання власне ільменітового концентрату та переходу на роботу з імпортованим з тієї ж Канади титановим шлаком (продукт термічної обробки титановмісної сировини, яка підвищує вміст діоксиду титану).
В 1976-му на заводі почались пусконалагоджувальні роботи, проте він так і не став до ладу. За пару років по тому через свою авантюристичну інвестиційну модель групи SIR стала фінансово неспроможністю. В подальшому комплекс у Порто-Торрес перейшов під контроль групи Eni, яка не стала намагатись завершити проєкт з виробництва діоксиду титану. У 2010-х роках виробництва титанілсульфату та діоксиду титану знесли.
Примітки