Копальня Су-Зурфуру – колишній гірничовидобувний майданчик на італійському острові Сардинія.
У 1877-му дозвіл на розвідку покладів ділянки Су-Зурфуру із поліметалічним зрудненням отримав один з англійських підприємців. Відомо, що з 1885 по 1888 роки спорудили чотири штольні, які відкрили стародавні виробітки (чи то римські, чи то часів пізанського доімнування). Хоча при цьому все ще не вдалось досягнути великого рудного тіла, проте звіт від 1888 року говорить про видобуток 800 тонн руди, з якої отримали 200 тонн галеніту із вмістом свинцю у 50% та срібла у 500 грам на тонну.
По завершенні етапу розвідки в 1889 році права на розробку отримала належна тому ж підприємцю компанія Victoria Mining Company Limited. У 1895-му на Су-Зурфуру ввели в дію першу в історії Сардинії гідроелектростанцію, воду для якої подавав 5-кілометровий канал. Вона живила доправлений з Нью-Йорка компресор, що дозволило використовувати при прокладанні тунелів відбійні молотки. Видобута руда проходила через невелику збагачувальну фабрику, після чого вивозилась до розташованого менш ніж за десяток кілометрів на захід пляжу Портішедду, де її вантажили на вітрильні човни для доставки до Карлофорте (на острові Сан-П’єтро біля південно-західного завершення Сардинії) для передача на великі судна.
В 1905 (за іншими даними – вже у 1896) році власником Су-Зурфуру стала компанія Pertusola. Вона спорудила нову збагачувальну фабрику, яка використовувала технологію флотації та користувалась водою, відпрацьованою на ГЕС. Видобувні роботи на самій Су-Зурфуру в цей період припинились, так що фабрика приймала руду, доправлену по вузькоколійній залізниці з копалень Гуттуру-Пала (Gutturu Pala) та Террас-Ньєддас (Terras Nieddas), придбаних Pertusola у 1905 та 1907 роках відповідно. Пізніше також почали роботу з продукцією копалень Аренас та Перд'е-Фогу (Perd'e Fogu). Первісно працювали з свинцевою рудою, проте вже у 1907-му стало можлива робота з каламіном (мінерал цинку).
У 1927-му збагачувальна фабрика пройшла велику модернізацію, при цьому в 1928-му, щоб уникнути невдоволення місцевих мешканців, ввели в дію канатну дорогу, якою хвости збагачення відправлялись у відвал замість того, щоб скидатись прямо у річку. Дорога мала довжину 480 метрів та продуктивність у 15 тонн на годину.
В 1943 на Су-Зурфуру відновили гірничі роботи, при цьому з 1949-го головним заняттям став видобуток флюориту і в 1950-му виробили 29 тисяч тонн цього продукту. Спершу копальня випускала 93% флюоритовий концентрат, а подальша модернізація обладнання збагачувальної фабрики довела цей показник до 98%.
В 1953 (за іншими даними – вже у 1949) році видобуток цинку та свинцю призупинили, проте відновили у 1955-му. Поліметалічна руда вивозилась вантажівками на збагачувальну фабрику копальні Інгуртосу (дещо більш ніж за десяток кілометрів на північ), звідки синцевий та цинковий концентрати відправлялись на заводи у Сан-Гавіно (Сардині) та Кротоне (Калабрія) відповідно. Також є відомості, про поставки цинкової руди з Су-Зурфуру на збагачувальну фабрику Буджерру. Всього до нової зупинки вдалось видобути близько 250 тисяч тонн поліметалічної руди, після чого копальня остаточно сконцентрувалась на флюориті.
В 1969-му рудники Pertusola пребрала на себе державна Società Piombo Zincifera Sarda. В 1981-му остання перейшла під контроль напівдержавної компанії Societe Azionaria Minerario Metallurgica (Samim) зі складу групи Eni, а в 1986-му Eni відокремила металургійний сектор від гірничодобувного та створила для управління останнім Società Italiana Miniere (SIM).
В 1993-му SIM закрила копальню Су-Зурфуру.
Примітки