Цинкоплавильний завод у Вадо-Лігуре — колишнє підприємство металургійної промисловості на північному заході Італії.
Потужна сардинська свинцево-цинкова копальня Монтепоні наприкінці XIX століття запустила власний свинцеплавильний завод, проте каламіновий (цинковий) концентрат і далі експортувала. Нарешті 1917-го у Вадо-Лігуре (на захід від Генуї) власник копальні запустив експериментальний цинковий завод з термічною технологією переробки концентрату. Вибір майданчика пояснювався його розташуванням поруч із коксохімічним заводом компанії Società Carboni Fossili, коксовий газ з якого використовували для роботи печей.
Первісно виробництво мало потужність лише у 0,5 тонни цинку на добу, проте успішне апробовування технології дозволило розширити його до повноцінного заводу, який 1924 року видав 4,2 тисячі тонн цинку. Втім, недостатні поставки коксового газу заважали виходу на повну потужність. Джерело від кінця 1920-х років зазначало, що плавильне виробництво частково використовує коксовий газ, а частково нафту та виробляє від 5 до 6 тисяч тонн на рік. Станом на 1938 рік потужність заводу у Вадо-Лігуре рахувалась як 8 тисяч тонн цинку на рік.
В якийсь момент завод почав роботу з сульфідною цинковою рудою, при цьому ділянка десульфурації концентрату продукувала сульфатну кислоту (з другої половини 1930-х її споживачем став коксохімічний завод у Сан-Джузеппе-ді-Каїро, що використовував кислоту для очистки коксового газу від аміаку із отриманням азотного добрива — сульфату амонію). Також уже наприкінці 1920-х років ділянка продукування свинцевого концентрату зі шламу цинкових печей. Іншими супутніми продуктами стали кадмій, ртуть, а пізінше германій.
У 1963 році на тлі погіршення економічних показників порушили питання про подальшу діяльність цинкоплавильного заводу Вадо-Лігуре, що в підсумку призвело до закриття цього вже застарілого виробництва.
Примітки