Завод борних продуктів у Лардарелло – підприємство хімічної промисловості на західному узбережжі центральної Італії.
Дослідження складу гідротермальних вод району Лардарелло дозволило встановити наявність у них бору і не пізніше початку XIX століття тут організували виробництво борної кислоти. Первісно для випарювання борних розчинів використовували деревину, проте її місцеві ресурсив були обмежені, а доставка з інших районів робила продукцію неконкурентоспроможною. Як наслідок, в 1827 році розробили систему уловлювання геотермальної пари та використання її як джерела тепла для концентрування розчинів у випарниках, тоді як подальше буріння свердловин дозволило отримувати пару з більшим тиском та температурою, достатніми для приведення у дію парових машин. Наприкінці XIX століття виробництво борної кислоти складало близько 2 тисяч тонн на рік.
В 1904-му перейшли до виробництва геотермальної електроенергії, суміщеного з отриманням хімічних продуктів. Конденсат природної пари проходив сепаратор та колонну фракціонування (яку потім замінили на відпарну вежу з протитечіями), де з нього відбирались діоксид вуглецю, аміак, сірководень та концентрований розчин борної кислоти, після чого чиста пара спрямовувалась до турбін. Перший турбогенератор мав потужність лише 0,25 МВт, а в 1916-му запустили станцію з показником у 10 МВт.
На основі борного розчину отримували борну кислоту в різних формах (гранульовану, порошкоподібну, кристалічну, високочисту), а також реакцією з карбонатом натрію продукували декагідрат бури (тетраборату натрію). З аміаку та діоксиду вуглецю отримували бікарбонат амонію, крім того, півні обсяги аміаку могли постачатись на завод кальцинованої соди у Розіньяно. Нарешті, з сірководню продукували сірку.
Відносно масштабів виробництва відомо, що в 1910-му воно становило 3,5 тисячі тонн борної кислоти, а до 1940 року цей показник збільшився до 6,5 тисяч тонн. Потужність майданчику по сірці досягнула 3,4 тисячі тонн на рік. В подальшому існуюча комбінована геотермально-хімічна схема втратила значення через зависокі витрати, до того ж довелось зупинити виробництво бікарбонату амонію через відсутність достатніх обсягів аміаку. Як наслідок, виробництво борної кислоти зменшилось з 4,5 тисяч тонн в період після Другої світової війни до 2 тисяч тонн в 1961-му, а між 1965 і 1967 роками продукування борної кислоти на геотермальній основі повністю припинилось. Приблизна оцінка загального виробництва починаючи з 1840 року дає майже 0,5 млн тонн борної кислоти.
В цих умовах в 1956 – 1958 роках організували отримання борної кислоти шляхом обробки імпортованого з Туреччини колеманіту (борату кальцію) сульфатною кислотою. Буру отримували з того ж колеманіту, обробляючи його розчином на основі кальцинованої соди. Всього завод споживав близько 100 тисяч тонн колеманіту на рік та продукував 50 тисяч тонн борної кислоти і 12 тисяч тонн бури. Більшість кислоти йшла на продаж, проте близько 8 тисяч тонн споживали власні похідні виробництва октаборату натрію, тетраборату калію та пентаборату амонію. Також пробували продукувати інші похідні бору, як то оксид бору, карбід бору, ефіри бору, галогеновані похідні, а також якісь гербіциди, втім, жодне з цих виробництв так і не досягло рівня промислового.
Гідротермальна енергія продовжувала використовуватись для постачання технологічної пари хімічному виробництву, тоді як генеруючі потужності в 1962 році в межах урядової політики націоналізації електроенергетики продали компанії ENEL.
На початку 1980-х років запустили новий завод борної кислоти потужністю 60 тисяч тонн на рік, а в 1986-му узялись за випуск борної кислоти високої чистоти.
Станом на першу половину 2020-х років майданчиком володіла Larderello Group, тоді як асортимент продукції включав борну кислоту, тетраборати натрію та калію, пентаборати калію та амонію, окатборат натрію, борати марганцю та магнію.
Примітки