«За річкою, в затінку дерев» () — роман американського письменника Ернеста Гемінвея, що був опублікований видавництвом «Сини Чарльза Скрібнера» в 1950 році, після того, як раніше того ж року його вперше опублікували в журналі Cosmopolitan. Назва роману походить від останніх слів генерала армії Конфедеративних Штатів Томаса Дж. Джексона, що був смертельно поранений дружнім вогнем під час Громадянської війни в Америці: «Ми повинні перейти річку та відпочити в затінку дерев». У 19 столітті цей вислів означав, як посилання на річку Йордан та шлях до смерті та потойбічного життя в християнстві.
Роман починається з розповіді полковника Річарда Кантвелла, 50-річного офіцера армії США, який полює на качок поблизу Венеції, Італія, наприкінці Другої світової війни. Пізніше виявляється, що у полковника Кантвелла невиліковна хвороба серця. Більша частина роману виконана у формі тривалого флешбеку, що детально описує його досвід на Італійському фронті під час Першої світової війни та дні, що передували полюванню на качок. Основна частина оповіді стосується його невдалого роману з венеціанкою на ім'я Рената, яка молодша за нього більш ніж на тридцять років.
Під час подорожі до Італії незадовго до написання роману, сам Гемінвей зустрів молоду дівчину Адріану Іванчич, у яку він закохався. Він використав її як праобраз для жіночого персонажу в романі. Центральна тема роману — смерть і, що ще важливіше, те, як вона зустрічається. Один біограф та критик помічає паралелі між романом Гемінвея «За річкою, в затінку дерев» та «Смерть у Венеції» Томаса Манна.
Гемінґвей дав оцінку роману «За річкою, в затінку дерев», а також реакцію одного з читачів на нього, використовуючи «індіанську мову» (спрощену англійську, яка імітувала штампи в масовій культурі щодо мови корінних америкаців): «Книжка для нього надто важка. Вона починається повільно, а далі поступово набирає темп, доки напруга не стає майже нестерпною. Я доводжу емоційний рівень до межі, коли читачеві вже важко це витримати, а потім вирівнюю хід оповіді — щоб не довелося давати читачам кисневі намети. Книжка — як двигун: її не можна зупинити раптово, її потрібно поступово пригальмовуватиRoss, Lillian. (1951). „How Do You Like it Now, Gentlemen?“. The New Yorker, May 13, 1950. 36.»
Написаний роман в Італії, Кубі та Франції наприкінці 1940-х років, на жаль був першим його твором, що отримав негативні відгуки та рецензії у пресі. Тим не менш, він став бестселером в Америці, знаходячись 7 тижнів на вершині списку бестселерів The New York Times у 1950 році. До речі це був єдиний роман Гемінґвея, який очолив список бестселерів у The New York Times.
Критики не охоче критикували роман. Дж. Дональд Адамс у статті для «Нью-Йорк Таймс» описав її як «одну з найсумніших книг, які я коли-небудь читав; не тому, що мене зворушує співчуття через поєднання кохання та смерті в житті полковника, а тому, що великий талант опинився, чи то наразі, чи назавжди, у такому глухому куті». Лише деякі критики сучасності високо оцінили роман.
Сюжет Перший розділ роману «За річкою, в затінку дерев» починається з оповідання, яке зображує полювання 50-річного полковника Річарда Кантвелла на качок у лагуні Марано, між Венецією та Трієстом у часі, дія якого відбувається в останні дні Другої світової війни. Зрештою з'ясовується, що Кантвелл, якого в книзі називають просто Полковником, має невиліковну хворобу серця. Починаючи з другого розділу, книга представлена переважно через флешбек про службу полковника в Італійській королівській армії під час Першої світової війни, його перебування в армії Сполучених Штатів під час Другої світової війни, його кар'єру в генералі, а потім пониження до полковника. Гемінґвей дуже детально описує Італію, від її пейзажів до їжі та напоїв.
Основна історія книги зосереджена на романтичних стосунках полковника з 18-річною венеціанською графинею Ренатою, яку він називає Дочкою. Рената знає про невиліковну хворобу полковника, і в книзі детально описується, як обидва персонажі справляються з неминучою смертю полковника. Багато спогадів полковника про воєнний час розкриваються в історіях, які він розповідає Ренаті, яка хоче «поділитися» його переживаннями.
Роман закінчується тим, що Кантвелл переживає серію серцевих нападів, коли залишає Венецію після полювання на качок, у той самий день, коли починається дія книги. Незадовго до смерті полковник переповідає своєму водієві останні слова Стоунволла Джексона, від яких роман і отримав свою назву: «Ні, ні, давайте перейдемо річку та відпочинемо в затінку дерев». В фінальній сцені водій читає записку, яку дав йому полковник, у якій зазначено, що його речі слід віддати їх «законній власниці» Ренаті.
Передісторія та публікація Ернест Гемінґвей вперше зустрів А. Е. Готчнера, який згодом став його близьким другом, у 1948 році, коли Готчнер, нещодавно звільнений з ВПС, влаштувався на роботу в журнал Cosmopolitan як «агент за дорученням». Ім'я Гемінґвея було у списку авторів, з якими Готчнер мав зв'язатися, тому він поїхав на Кубу, попросив про зустріч (Гемінґвей повів його в бар) і написати коротку статтю. Гемінґвей не написав статті, але дав Готчнеру свій наступний роман «За річкою, в затінку дерев», який потім Cosmopolitan опублікував у п'яти частинах. Вважається, що частково прототипом головного героя тав друг Геміґвея Чарльз Т. Ленхем, а деякі риси персонажа також автобіографічно засновані на самому авторі.
Гемінґвей працював над книгою з 1949 по 1950 рік у чотирьох різних місцях: він почав писати взимку 1949 року в Італії в Кортіна-д'Ампеццо ; продовжив після повернення додому на Кубу ; завершив чернетку в Парижі; і завершив редагування у Венеції взимку 1950 року.
Восени 1948 року він прибув до Італії та відвідав Фоссальту, де в 1918 році був поранений. Через місяць, під час полювання на качок з італійським аристократом, він зустрів 18-річну Адріану Іванчич. Потім він та його тодішня дружина Мері поїхали до Кортіни кататися на лижах: вона зламала щиколотку, і Гемінґвей, знудьгувавши, почав писати чернетку книги. Сам Гемінґвей потім захворів на очну інфекцію та був госпіталізований. Навесні він поїхав до Венеції, де кілька разів обідав з Адріаною. У травні він повернувся на Кубу та вів з нею тривале листування, працюючи над рукописом.Meyers (1985), 439—444 Восени він повернувся до Європи та завершив драфт у паризькому готелі «Рітц». Закінчивши, вони з Мері знову поїхали до Кортіни кататися на лижах: вона вдруге зламала щиколотку, а він захворів на очну інфекцію.Sanderson, 24 До лютого перша серіалізація була опублікована в Cosmopolitan. У березні подружжя Гемінґвеїв повернулося до Парижа, а потім додому на Кубу, де було прочитано останні коректури перед вересневою публікацією.
Журнал «Космополітен» виходив серіально під назвою «За річкою, в затінку дерев» з лютого по червень 1950 року. Адріана Іванчіч розробила суперобкладинку першого видання, хоча її оригінальний дизайн був перемальований відділом реклами Scribner's. Роман був опублікований видавництвом Scribner's 7 вересеня 1950 року, перший тираж якого становив 75 000 примірників, після рекламної кампанії, яка проголосила роман першою книгою Гемінґвея після публікації його роману 1940 року про Громадянську війну в Іспанії «По кому дзвонить дзвін».
Стиль твору та жанр Гемінґвей починав як журналіст і автор оповідань, і Бейкер стверджує, що таким чином він навчився «отримувати максимум від найменшого, як скорочувати мову, як множити інтенсивність і як говорити лише правду таким чином, щоб це дозволяло говорити більше, ніж просто правду». Цей стиль відомий як «теорія айсберга», оскільки у творах Гемінгвея суворі факти пливуть над водою; опорна конструкція, доповнена символізмом, діє поза полем зору.Baker (1972), 117 Концепцію теорії айсберга іноді називають «теорією пропуску». Гемінґвей вважав, що письменник може описувати одну річ, тоді як під поверхнею відбувається зовсім інша. Бейкер називає роман «Через річку та під дерева» «лірико-поетичним романом», у якому кожна сцена має приховану істину, представлену через символізм. За словами Мейєрса, прикладом упущення є те, що Рената, як й інші героїні у творах Гемінґвея, переживає сильний «шок» — вбивство батька та подальшу втрату дому, — про що Гемінґей згадує лише коротко. Стислий наратив Гемінґвея змушує читача знаходити зв'язки — як писав Штольцфус: «Гемінґвей веде читача до мосту, який він чи вона повинні перейти самостійно, без допомоги оповідача».
«За річкою, в затінку дерев» побудовано таким чином, що час ніби стиснутий та розмежований між теперішнім і минулим — як каже один критик, «пам'ять і простір-час зливаються». Щоб перенести Кантвелла в розширений флешбек, Гемінґвей використовує слово «хлопчик» як місток між теперішнім часом і минулим часом. За словами Штольцфуса, діалог залишається в теперішньому часі, незважаючи на часові зрушення, а слово «зараз» повторюється, щоб «підсилити ілюзію».Stoltzfus (2003)
Тема Кантвелл, 50-річний військовий офіцер, закоханий у юнку Ренату (чиє ім'я означає «відроджена»), зображений несимпатичним персонажем; один критик пише про нього, що його «заняття коханням описуються як піхотна атака на важкопрохідній місцевості». Він помирає від хвороби серця, і його стосунки з Ренатою можна інтерпретувати, як спосіб пошуку молодості або безсмертя.Svobada, 166 Біограф Гемінґея Джеффрі Мейєрс вважає, що Рената представляє місто Венецію, вона «пов'язувала» Кантвелла (та Гемінґвея) з Італією, а у своїй характеристиці Гемінґвей романтизував те, що могло бути стосунками батька та доньки, і він каже, що Гемінґвей, ймовірно, використав вигадані стосунки Кантвелла з Ренатою як заміну власних стосунків з Адріаною, яка виглядала майже ідентично опису Ренати.
Біограф Гемінґвея Карлос Бейкер каже, що Гемінґвей вловив тему «трьох віків людини», і, пишучи книгу, він нарешті об'єктивував свій власний травматичний воєнний досвід у юності. Бейкер бачить тематичну паралель між творами Томаса Манна « Смерть у Венеції» та «Через річку та під дерева», представлену в низці спільних та відмінних рис. Дія роману «Смерть у Венеції» відбувається влітку на венеційському Лідо ; Гемінґей переносить Кантвелла у Венецію взимку. Головний герой Манна — письменник; Гемінґвей — солдат. Обидва зіткнулися зі смертю, і перед обличчям смерті шукали розради у набагато молодшому персонажі. Кантвелл згадує минуле, поки Рената (18-річна графиня, з якою Кантвелл проводить останні дні свого життя) живе сьогоденням. Кантвелл каже, що «кожен день — це нова та вишукана ілюзія», де можна знайти зерно істини. Кантвелл — персонаж в опозиції: суворий солдат, але водночас ніжний друг і коханець. Два Кантвелли часом перетинаються та перетікають один в одного.Baker (1972), 268—273 Гемінґвей додав ще один шар до характеристики: 50-річний Кантвелл у свої останні дні перебуває «в стані глибокого усвідомлення» свого молодшого «я» 1918 року, до такої міри, що вони зливаються, але зберігають відмінності, спричинені часом.
Чарльз Олівер пише, що роман розкриває центральну тему Гемінґвея: «збереження контролю над власним життям, навіть за умови жахливих труднощів». Кантвелл знає, що помирає, і зустрічає смерть «з гідністю, яку, як він вважає, він зберіг протягом усієї своєї військової служби». Олівер вважає, що два чоловічі персонажі, Кантвелл та Альваріто, мають негласне порозуміння — обидва чоловіки люблять Ренату, але Кантвелл погоджується і радий знати, що Рената майже напевно вийде заміж за Альваріто. За кілька годин до смерті він каже собі: «Ти попрощався зі своєю дівчиною, а вона попрощалася з тобою. Це, безперечно, просто».Oliver, 3 Тема смерті є центральною у творах Гемінґвея, і його персонажі регулярно досягають спокути в момент смерті, що можна розглядати як форму екзистенціалізму. Жан-Поль Сартр вважав, що для того, щоб добре зустріти смерть, потрібно жити повноцінним життям.