__ОБОВ_ЗМІСТ__

Історія Італії в Середньовіччі охоплює час між падінням Західної Римської імперії та Італійським Відродженням. Пізня античність в Італії тривала від VII століття за часів Остготського королівства та Візантійської імперії за династії Юстиніана, Візантійського папізму до середини VIII століття. Власне Середньовіччя починається, коли Візантійська імперія ослабла під тиском арабо-візантійських війн, і більша частина Равеннського екзархату остаточно потрапила під владу Лангобардського королівства у 751 році. З цього часу колишні держави, що входили до складу Екзархату та не були завойовані Лангобардським королівством, такі як Неаполітанське герцогство, стали де-факто незалежними державами, зазнаючи все меншого втручання з боку Візантійської імперії.

Панування Лангобардів закінчилося вторгненням Карла I Великого в 773 році, який заснував Італійське королівство та Папську державу на значній частині Північної та Центральної Італії. Це створило прецедент для головного політичного конфлікту в Італії протягом наступних століть між Папою Римським та імператором Священної Римської імперії, кульмінацією якого став конфлікт між Папою Григорієм VII та Генріхом IV, ходіння до Каносси останнього в 1077 році.

У XI столітті в північній та центральній частинах півострова розпочався унікальний для Італії політичний розвиток – перетворення комунального руху на могутні міста-держави, багато з яких були створені за зразком давньої римської республіки. Такі міста, як Венеція, Мілан, Генуя, Флоренція, Сієна, Піза, Болонья та інші, здобули велику політичну силу, ставши головними фінансовими та торговельними центрами. Ці держави проклали шлях для італійського Відродження та поклали край Середньовіччю.

Після трьох десятиліть ломбардських воєн між Міланським герцогством та Венеціанською республікою, зрештою, встановився баланс сил між п'ятьма могутніми державами, які за Лодійським миром за ініціативою Франческо Сфорца утворили так звану Італійську лігу, що вперше за століття принесло відносний спокій в регіон. Цими п'ятьма державами були Венеціанська республіка, Флорентійська республіка, Міланське герцогство та Папська область, що домінувала в північній та центральній частинах Італії, а також Неаполітанське королівство на півдні.

Хитка рівновага між цими державами закінчилася в 1494 році, коли герцог Мілана Людовіко Сфорца звернувся за допомогою проти Венеції до французького короля Карла VIII Люб'язного, що спровокувало Італійську війну (1494–1498). В результаті Італія стала полем битви великих європейських держав протягом наступних шістдесяти років, що зрештою завершилося Італійською війною (1551–1559). Панівною державою у Південній Італії та в Мілані стала держава Габсбургів. Династія Габсбургів контролювала території в Італії протягом раннього Нового часу, до вторгнення Наполеона в Італію в 1796 році.

Сам термін Середньовіччя зрештою походить від опису періоду невідомості в італійській історії з IX по XI століття, або Темних віків римського папстваВілл Дюрант називає період з 867 по 1049 рік «надиром папства». з погляду гуманістів епохи Відродження XIV-XV століть.

Перехід від пізньої античності (VI-VIII ст.)

У V столітті Італія була захоплена вестготами, а Рим був розграбований Аларіхом I у 410 році. Останній імператор Стародавнього Риму, Ромул Август, був скинутий у 476 році східногерманським генералом Одоакром. Він правив Італією сімнадцять років як rex gentium, теоретично під сюзеренітетом східноримського імператора Флавія Зенона, але практично повністю незалежно. Адміністрація залишалася по суті такою ж, як у часи Західної Римської імперії, і надавала релігійну свободу християнам. Одоакр воював проти вандалів, які окупували Сицилію, та інших германських племен, які періодично нападали на півострів.

Однак у 489 році імператор Зенон вирішив вигнати остготів, народ федератум, що жив по берегах Дунаю, відправивши їх до Італії. 25 лютого 493 року Теодоріх Великий переміг Одоакра та став королем остготів. Теодоріх, який довго жив у Константинополі, загалом вважається романізованим німцем, він правив Італією значною мірою через римський персонал. Готська меншина аріанського сповідання становила аристократію землевласників та військових, але її вплив на країну залишався мінімальним; латинське населення все ще підлягало римським законам і зберігало свободу віросповідання. Правління Теодоріха загалом вважається періодом відновлення країни. Інфраструктура була відремонтована, кордони розширені, а економіка добре розвивалася. Латинська культура знову процвітала завдяки Боецію, міністру Теодориха; Італійське королівство знову стало найпотужнішим політичним утворенням Середземномор'я. Однак після смерті Теодоріха почався занепад.

Візантійська імперія, з центром у Константинополі, вирішила підкорити Італію на початку VI століття, і генерали імператора Юстиніана I Велізарій та Нарсес завоювали остготське королівство під час багаторічних воєн, які закінчилися в 552 році. Цей конфлікт, відомий як готська війна, знищив значну частину міського життя, що пережило вторгнення варварів. Міське життя не зникло, але воно стало значно примітивнішим, ніж було в класичні римські часи. Більша частина італійського населення займалася натурним сільським господарством. Війни, голод та епідемії мали драматичний вплив на демографічну ситуацію в Італії. Сільськогосподарські маєтки римської епохи не зникли. Вони виробляли сільськогосподарські надлишки, які продавалися в містах; однак рабство було замінено іншими трудовими системами, такими як кріпацтво.

Відступ візантійських армій дозволив іншому германському народу, лангобардам, вдертися до Італії. Чивідале-дель-Фріулі був першим центром, який упав, тоді як візантійський опір зосередився в прибережних районах. Лангобарди незабаром захопили більшу частину півострова, заснувавши королівство зі столицею в Павії, розділивши його на низку герцогств. Території в центрально-північній Італії, які залишалися під контролем Візантії (переважно сучасні Лаціо та Романья, а також короткий коридор біля Умбрії, що їх з'єднував, та Лігурія), стали Равеннським екзархатом. Південна Італія, за винятком Апулії, сучасної Калабрії та Сицилії, також була окупована двома напівнезалежними лангобардськими Сполетським герцогством та Беневентським герцогством. Під імперською владою також залишалася значна частина портів, які зрештою перетворилися на фактично незалежні міста-держави (Генуя, Піза, Венеція, Амальфі).

Піднесення Римського патріархату

Церква (і особливо єпископ Риму, якого вже називали папою), відігравала важливу політичну роль з часів Костянтина.

У політично нестабільній ситуації після падіння Західної Римської імперії Церква часто ставала єдиною стабільною установою та єдиним джерелом освіти в Західній Європі. Навіть варвари були змушені покладатися на духовенство для управління своїми завоюваннями. Крім того, католицькі чернечі ордени, такі як бенедиктинці, відігравали важливу роль як в економічному житті того часу, так і в збереженні античної культури (хоча на сході грецькі автори збереглися набагато краще).

Після вторгнення лангобардів папи номінально підпорядковувалися східному імператору, але часто отримували мало допомоги від Константинополя та були змушені заповнювати брак державної влади, надаючи необхідні послуги (наприклад, їжу для нужденних) та захищаючи Рим від вторгнень лангобардів; таким чином, папи почали будувати незалежну державуEdoardo Martinori, Annali della Zecca di Roma. Serie del Senato romano. Parte prima, p. 37 (256) (італ.)..

Раннє Середньовіччя (VIII-IX століття)

Крах Екзархату Наприкінці VIII століття папи безумовно прагнули незалежності та знайшли спосіб досягти її, об'єднавшись з франкською династією Каролінгів: Каролінгам потрібна була людина, яка могла б надати легітимність перевороту проти безсилих королів Меровінгів, тоді як папам потрібен був військовий захист від лангобардів.

У 751 році лангобарди захопили Равенну, і Равеннський екзархат перестав існувати. Це поклало край візантійській присутності в центральній Італії (хоча деякі прибережні міста та деякі райони на півдні Італії залишалися під контролем Візантії до XI століття). Зіткнувшись з новим наступом лангобардів, папство звернулося за допомогою до франків. У 756 році франкські війська розгромили лангобардів і надали папству законну владу над усією центральною Італією, створивши таким чином Папську державу. Однак решта Італії залишалася під контролем лангобардів (наприклад, Беневенто та Сполето) або Візантії (наприклад, Калабрія, Апулія та Сицилія).

Франкська імперія Каролінгів

У 774 році, за запрошенням Папи, франки вторглися до Італійського королівства та зрештою анексували лангобардів; у нагороду франкський король Карл I Великий отримав папську підтримку. Пізніше, 25 грудня 800 року, Карл був коронований Папою Римським імператором Священної Римської імперії, що викликало суперечки щодо римської назви. Невдовзі почалася війна між двома імперіями; у 812 році візантійці погодилися визнати існування двох Римських імперій в обмін на гарантію того, що решта візантійських володінь в Італії будуть безспірними.

Протягом цього періоду деякі прибережні регіони та вся південна Італія залишалися під контролем Візантії або Лангобардів. Імперська влада ніколи не поширювалася далеко на південь від Апеннінського півострова. Південна Італія була розділена між двома лангобардськими герцогствами Сполето та Беневенто, які визнали сюзеренітет Карла Великого лише формально (812 рік), та Візантійською імперією. Прибережні міста, такі як Гаета, Амальфі, Неаполь на Тірренському морі та Венеція на Адріатичному морі, були анклавами, які ставали дедалі незалежнішими від Візантії. Завоювання Беневенто означало б повне охоплення папських територій, і, ймовірно, Карл Великий вважав, що для його стосунків з Папою було б добре уникнути такого кроку. Епоха Карла Великого була епохою стабільності для Італії, хоча в ній загалом домінували неіталійські інтереси. Відокремлення від східного світу продовжувало посилюватися. Лев III був першим Папою, який датував свої булли роком правління Карла Великого (795 рік), а не візантійських імператорів. Процес віддалення від Східної Римської імперії та посилення зв'язків із західним світом Франції та Німеччини, який розпочався трьома століттями раніше, завершився на початку IX століття. Сицилія, Калабрія, Апулія та Венеція були основними винятками з цього правила.

Незабаром після смерті Карла Великого (814 рік) Франкська імперія розпалася. Рівновага, створена завдяки харизмі великого імператора, зруйнувалася. Ця криза була також зумовлена появою зовнішніх сил, включаючи напади сарацинів та зростання могутності морських республік. Карл Великий оголосив про поділ імперії у 806 році: регіон Ломбардії разом з Баварією та Алеманією мав бути переданий його синові Піпіну Італійському.

Після смерті сина Карла Великого Людовика I Благочестивого у 840 році, за Верденським договіром 843 року франкська імперія була розділена. Старший син Людовика, що залишився в живих, Лотар I, став імператором і правителем центральних франків. Його троє синів, своєю чергою, розділили це королівство між собою, і Північна Італія перетворилася на Королівство Італія за правління Людовика II у 839 році.

Перша половина IX століття ознаменувалася й іншими проблемами для Італії. У 827 році мусульмани-араби, відомі як аглабіди, завоювали Сицилію; їхні нащадки, кальбіти, правили островом до 1053 року. У 846 році араби захопили Рим, пограбували собор Святого Петра та вкрали все золото та срібло, що знаходилося в ньому. У відповідь Папа Лев IV у 847 році почав будівництво Леонінського муру Ватикану; завершений у 853 році. Наприкінці IX століття візантійці та франки розпочали спільний наступ проти арабів на півдні Італії.

Південна Італія