Глиноземний завод в Аурелії – колишнє підприємство італійської металургійної промисловості.
У 1920-х роках італійський хімік Бланк розробив технологію переробки поширеного в центральній Італії мінералу лейциту. Вона передбачала його розкладення нітратною кислотою з отриманням нітрату калію та нітрату алюмінію, після чого нагріванням останнього отримували глинозем, що є сировиною для виплавки алюмінію. В 1928-му правав на використання технології придбала північноамериканська алюмінієва компанія Alcoa, що також узяла під контроль італійський алюмінієвий майданчик у Боргофранко. Реалізацією проєкту опікувалась компанія Società Anonima Prodotti Chimici Napoli, при цьому значну підтримку надавала італійська держава, яка була передусім зацікавлена ідеєю виробництва калійних добрив (і менше у алюмінієвій сировині, оскільки на той час Італія володіла значними родовищами високоякісних бокситів на півострові Істрія, який лише за наслідками Другої світової війни передали Югославії)
Завод для переробки лейциту вирішили розмістити в Аурелії, поблизу однойменної залізничної станції та лише за кілька кілометрів від порту Чивіттавекк’я. Підприємство почало роботу в 1932 році та могло переробляти 20 тисяч тонн лейциту на рік (із амбітними планами збільшення цього обсягу до 1 млн тонн). Інше джерело зазначає річну потужність майданчику в Аурелії як 3 тисячі тонн глинозему.
Втім, технологія Бланка виявилась невдалою і лише за кілька місців після запуску заводу його зупинили через незавдовільні економічні результати. Спроби відлагодити технологію не дали результатів і в підсумку Alcoa полишила проєкт (при цьому, в очікуванні на глинозем з Аурелії, вона так і не провела запланованого розширення невеликого заводу в Боргофранко).
В середині 1930-х років (за іншими даними – в 1938 році) прийняли рішення переобладнати майданчик під виробництво глинозему з бокситів за процесом Баєра із плановою потужністю 8 тисяч тонн на рік. Сировина надходила з регіону Марсіка в провінції Пескара (при цьому варто відзначити, що на той час глиноземний завод в Буссі-суль-Тіріно, який первісно базувався на пескарських бокситах, був перепрофілійований на більш якісну сировину з Істрії). Це був найкращий період в історії заводу в Аурелії, причому в очікуванні інтенсивного руху сировини та продукції навіть електрифікували 6-кілометрову ділянку залізниці між Аурелією та Чивітавекк'єю.
На початку 1940-х років на тлі Другої світової війни в Італії завод зупинили (в цей час у Італії в умовах нестачі електроенергії при активній роботі бокситових копалень у Сан-Джованні-Ротондо та Істрії виникло перевиробництво алюмінієвої сировини, так що доводилось відправляти глинозем до Німеччини).
Після війни нова компанія Società Prodotti Chimici Nazionali, що взяла на себе управління майданчиком, продала значну частину обладнання в Аргентину. Натомість в Аурелії організували роботу з такими продуктами, як хлорбензен, силікат натрію, польовий шпат і фурфурол, а також здійснювали подрібнення і фасування сільськогосподарських добрив та сірки, втім, масштаби цієї діяльності були невеликі. В 1948-му завод придбав один з генуезьких підприємців, який не став розвивати майданчик, що був остаточно полишений в 1952 році.
Примітки