Дмитро Семенович Старосельський (; 15 (27) травня 1832 року, Чернігівська губернія — 11 (23) березня 1884 року, Тифліс) — генерал-лейтенант російської імператорської армії, сенатор, начальник Кавказького міського управління, бакинський губернатор (1872—1876).
Біографія Походив із дворян Чернігівської губернії. Народився 15 (27) травня 1832 року. Виховувався спочатку в Полтавському Петровському кадетському корпусі, при випуску з якого в 1848 першим за списком, був удостоєний занесення прізвища на золоту дошку. Для продовження навчання був переведений до Дворянського полку, з якого в серпні 1850 року випустивсяпрапорщиком в лейб-гвардії Московський полк, де служив шість років.
У жовтні 1856 року поручик Старосельський був призначений старшим ад'ютантом 2-ї гвардійської піхотної дивізії. У грудні 1857 був переведений ад'ютантом до Кутаїського генерал-губернатора барона олександра Врангеля з зарахуванням, в чині капітана, до Грузинського гренадерського полку. З цього часу власне і починається активна бойова діяльність Старосельського, тому що до того він лише в 1854 перебував у складі військ, що охороняли Петербурзьку губернію. З призначенням барона Врангеля командувачем військами в Прикаспійському краї, Старосельський вирушив разом із ним у Темир-Хан-Шуру й у червні 1858 року перебував у загоні, який зводив укріплення Буртунаю. У 1859 році під особистим начальством головнокомандувача князя Барятинського було сформовано кілька загонів для одночасної дії з різних боків проти Шаміля. Найважливіші і найважчі операції випали частку загону барона Врангеля, у якому перебував і Старосельский. Переборюючи високі гірські хребти, зробивши знамениту Сагритлоскую переправу через Андійське Койсу і переслідуючи ворога, загін підійшов до Гуніба, останнього оплоту Шаміля, який після переговорів здався в полон на почесних йому умовах.
За бойову відзнаку в кількох перестрілках з горцями отримав звання майора та нагороджений орденом Св. Володимира 4-го ступеня з мечами та бантом та золотою шаблею з написом «За хоробрість». У грудні 1859 був призначений ад'ютантом до начальника головного штабу Кавказької армії генерал-ад'ютанта Дмитра Мілютіна. Перебуваючи в шапсугскому загоні, Старосельський брав участь у кількох боях з горцями і за відмінність у цих акціяї отримав звання полковника, потім призначений керуючим канцелярією начальника Головного штабу Кавказької армії (19 лютого 1863 року), і з підкоренням більшої частини гірського населення і з введенням громадян Кавказу, введенням громадян, введенням громадян.
Відтоді розпочалася його адміністративно-цивільна діяльність, що засвідчила в ньому енергійну та гуманну особистість, яка прагнула впроваджувати всі свої реформи мирним шляхом, не вдаючись до зброї, що цілком відповідало тогочасним обставинам, які потребували миролюбної політики; тільки такий підхід міг дещо втихомирити вкрай напружені настрої горян, які щойно втратили незалежність. Найважливішими результатами діяльності Старосельського стали: запровадження державного податку для горян, урегулювання надзвичайно заплутаних аграрних відносин та скасування різних форм рабства, зокрема купівлі-продажу людей. Цим реформам передувала тривала й виснажлива робота зі збору відомостей про чисельність населення (передусім селянства), територіальні умови, поземельні права, кріпосне право та загалом про характер відносин між привілейованими станами й селянами, їхній економічний побут тощо.
З метою глибшого розуміння потреб горян та задоволення їх потреб Старосельський вивчав їхню історію, характер, побут і релігію. Зібрані за його дорученням різноманітні відомості щодо життя горян публікувалися в особливому періодичному виданні під назвою «Збірник відомостей про кавказьких горян» (Тифліс, 1868—1875 рр., 8 випусків), заснованому спеціально для цього Старосельським; це видання містить багато цінних матеріалів з антропології, етнографії та етнології гірських племен Кавказу. Важливе значення у цьому контексті має і складений Старосельським «Всепідданіший звіт головнокомандувача кавказької армії з військово-народного управління за 1863—1869 рр.». За свою діяльність він був нагороджений золотою медаллю «За участь у складанні та введенні в дію положення про звільнення залежних станів у гірських племенах Кавказу», а 8 листопада 1866 року отримав звання генерал-майора.
З 15 жовтня 1870 року був помічником начальника Терської області, а 29 березня 1872 року був призначений Бакинським губернатором. Першою його справою було умиротворення того, хто жив до того часу розведенням марени Кубинського повіту. У цьому повіті чутки про винайдення штучного барвника спричинили падіння цін на марену та скорочення її вирощування, що призвело до масового безробіття, наслідком якого стали грабунки та вбивства, що перетворилися на повсякденне явище. Після припинення цих заворушень Старосельському довелося докласти чимало зусиль для підготовки реформи в такій масштабній галузі, як нафтова промисловість: на той час уже було принципово вирішено передати казенні нафтоносні землі у приватну власність.
Наприкінці 1872 року він прибув до Тифліса, де взяв активну участь у торгах, а 1875 року, коли нафтова промисловість охопила тяжка фінансова криза й постало питання про скасування акцизної системи, Старосельський підтримав промисловців, доводячи, що суто фіскальне ставлення акцизного управління до цієї справи створює для неї аномально важкі умови; зрештою це питання було вирішене позитивно вже після того, як він залишив посаду Бакинського губернатора. Його цивільну діяльність перервало придушення розбійництва на перському кордоні, а також відрядження до Закаспійського краю за розпорядженням намісника Кавказу великого князя Михайла Миколайовича для огляду тамтешніх військ та розслідування причин повернення загону полковника Маркозова в Хіву. Після повернення Старосельський знову зосередився на цивільному управлінні, результатом чого, зокрема, став поземельний устрій селян Бакинської губернії; водночас у самому Баку він відкрив жіночу гімназію та започаткував видання двох газет: «Екінчі» («Сіяч») татарською (азербайджанською) мовою, що мала на меті поширення серед мусульманських мас раціональних знань про сільське господарство (редагування було доручено випускнику Московського університету Гасан-беку Мелікову під загальним наглядом самого Старосельського), а також часопису «Бакинські вісті» (1882 р.), покликаного сприяти ознайомленню суспільства й уряду з побутовими та економічними умовами краю, слугуючи органом для висвітлення й детального обговорення місцевих інтересів та потреб.
З 1 червня 1876 року Старосельський зайняв вищу адміністративну посаду — директора Департаменту Головного управління кавказького намісництва. Бажаючи вшанувати діяльність губернатора, міська дума одноголосно обрала його почесним громадянином Баку.
У 1878 році, 1 січня його було призначено генерал-лейтенантом, а 23 серпня — начальником Головного управління намісника Кавказу з цивільної частини, і обіймав цю посаду до скасування намісництва.
Власні погляди на потреби Кавказу та заходи, які він вважав корисними для піднесення громадянського добробуту й духовного просвітництва населення краю, Старосельський виклав у всепідданішій доповіді 1879 року «Про потреби краю». На його думку, державні інтереси щодо Кавказу вимагали якомога ширшого розвитку та застосування основних засад цивілізації, серед яких найбільш нагальними й доцільними для процвітання краю та його якнайшвидшого злиття з Росією йому вбачалися такі: по-перше, прокладання мережі залізниць та їх з'єднання із загальнодержавною транспортною системою; по-друге, максимальне поширення та зміцнення народної освіти серед корінного населення шляхом заснування вчительських семінарій, а до їхнього впровадження — відкриття якомога більшої кількості початкових училищ із викладанням місцевими мовами; по-третє, розширення можливостей для швидкого й задовільного влаштування населення в поземельних відносинах і, зрештою, поліпшення особового складу та зміна характеру діяльності нижчої адміністрації. Саме ці погляди визначали масштабну діяльність Старосельського як начальника головного управління та найближчого соратника великого князя Михайла Миколайовича, і ними він незмінно керувався під час вирішення питань цивільного управління Кавказького намісництва, а після перетворення краю та ліквідації намісництва він був призначений сенатором.
Помер раптово, повертаючись зі званого обіду додому, від розриву серця, у Тифлісі 11 (23) березня 1884 року.
Нагороди
Орден Святого Володимира 4 ст. з бантом та мечами (1859) Золота шабля «За хоробрість» (1859) Орден Святої Анни 2 ст. (1863; імператорська корона до ордена — 1866) Орден Святого Станіслава 2 ст. (1863) Орден Святого Володимира 3 ст. (1869) Орден Святого Станіслава 1 ст. (1871) Орден Святої Анни 1 ст. (1876) Орден Святого Володимира 2 ст. (1879) Орден Білого орла (1881) Орден Святого Олександра Невського (1883) Перський Орден Лева і Сонця 1-й ст. (1872)
Сім'я Дружина — княжна Катерина Фадіївна (Тадеозівна) Гурамішвілі (Гурамова; 1834—1901). Померла раптово в Тифлісі в січні 1901 року. Її молодша сестра Ольга, грузинська поетеса та публіцист, була одружена з Іллею Чавчавадзе. Діти:
Ніна Дмитрівна (до 1869—1930), з 1885 року одружена з князем Йосипом Івановичем Шалікашвілі (Шаліковим; 1847—1903) — колезьким-радником (1898), з 1900 р. — сігнахським повітовим ватажком дворянства, сином генерала І. О. Шалікова; їхній онук американський генерал Джон Шалікашвілі (1936—2011). Русудана Дмитрівна (1870—1958), була одружена з князем Давидом Захаровичем Мелікішвілі (Меліковим; 1856—1909) — камер-юнкером, потім єгермейстером Двору, ватажком дворянства Тифліської губернії. Тамара Дмитрівна, 1881 року в Тифлісі була одружена з князем Павлом Андрійовичем Кільдішевим. Мала трьох дітей. Всеволод Дмитрович (1875—1953), російський офіцер, командир Кабардинського кінного полку та Перської козацької дивізії.
Література