Волинське королівство () — політичний проєкт імператора Наполеона Бонапарта, запропонований у контексті підготовки та проведення воєнної кампанії 1812 року проти Російської імперії. Проєкт передбачав створення окремої держави на території українських земель колишньої Речі Посполитої, яка мала стати частиною ширших планів реорганізації Східної Європи з метою ослаблення Росії та відновлення польської державності.

Історичний контекст Наприкінці XVIII — початку XIX століття території Правобережної України, включаючи Волинь, перебували під контролем Російської імперії після поділів Речі Посполитої. Наполеон, прагнучи послабити російський вплив у Європі, розглядав можливість створення буферних держав на східних окраїнах. У 1811—1812 роках французький уряд отримав низку меморандумів від польських емігрантів, які пропонували проєкти розчленування Російської імперії за етнічними лініями.

Згідно з дослідженнями українського історика Вадима Ададурова, Наполеон розглядав Волинь як потенційну територію для створення окремого королівства в рамках концепції «трьох польських королівств» (Польського, Литовського та Волинського). Волинське королівство мало охоплювати Волинську, Подільську та Київську губернії, а його керівництво могло бути доручене одному з французьких маршалів або польських союзників. Цей проєкт був частиною ширших уявлень французького уряду про «Поділля», «Волинь» та «Україну» (Київщину) як окремі провінції, придатні для відокремлення від Росії.

Ключовими фігурами в розробці цих планів були польські генерали, такі як Міхал Сокольницький, який пропонував подібні проєкти, хоча його основна ідея стосувалася «Наполеоніди» — запропонованої держави на півдні України. Однак Волинське королівство акцентувало увагу на західних українських землях, з метою залучення місцевої шляхти до антиросійського повстання.

Плани та структура

Наполеон сприймав Волинь, Поділля та Правобережжя не як окремий національний простір, а як «південні провінції колишньої Речі Посполитої». За задумом, Волинське королівство мало стати васальною державою Французької імперії або частиною відновленої польської конфедерації. Його територія включала б землі Волинської губернії та суміжні регіони Правобережжя. Литовське королівство планувалося передати маршалу Луї Ніколя Даву, тоді як Волинське могло очолити інший французький воєначальник або польський аристократ, скажімо, князь Юзеф Понятовський.

Французький уряд розраховував на підтримку місцевої шляхти Правобережної України, яку Ададуров називає «наполеонівськими українцями». Шляхта Волині та Поділля виражала лояльність до Наполеона, сподіваючись на відновлення автономії або незалежності від російського панування. Однак ці плани не були чітко сформованими і залежали від успіху військової кампанії.

Популярні в радянській історіографії твердження про намір Наполеона передати Волинь Австрійській імперії в обмін на військову підтримку проти Росії не мають документального підтвердження.

Причини невдачі На практиці плани Наполеона щодо України були реалізовані лише частково та в обмежених масштабах. Основні сили «Великої армії» рухалися на Москву, а на українському напрямку (Волинь) діяли допоміжні сили — австрійський корпус Карла Шварценберга та саксонський корпус Жана Рейньє. У липні–серпні 1812 р. вони захопили частину західної Волині, зокрема міста Ковель, Володимир-Волинський та Любомль.

Попри сподівання французького командування, масового повстання місцевої шляхти не відбулося. Хоча були призначені спеціальні комісари для організації адміністрації та війська, як-от граф Тадеуш Морський, результати виявилися скромними. До наполеонівських сил приєдналися лише окремі представники шляхти, наприклад, брати Стецькі, які привели сотню своїх озброєних селян. Шляхта Правобережжя не підтримала плани Наполеона щодо масового повстання через страх за власне життя та майно без отримання твердих гарантій безпеки від французького імператора. Значна частина місцевих землевласників не вірила в можливість остаточної перемоги над Росією, а присутність поблизу великих російських з’єднань робила будь-який збройний виступ вкрай ризикованим. Ситуацію погіршувала поведінка союзних австрійських та саксонських корпусів, які вдавалися до мародерства та викликали етнічну неприязнь, тоді як сам Наполеон не спрямував достатньо власне французьких чи польських військ для стабільного контролю регіону. Крім того, короткочасність перебування наполеонівських сил на українських землях (лише 3–4 тижні в окремих повітах) та загальне спустошення краю війною не дали змоги ефективно організувати повстанський рух. Нарешті, регіон залишився без організаційного ядра, оскільки найбільш пасіонарні представники шляхти вже перебували на службі в наполеонівській армії далеко за межами рідного краю.

Таким чином, волинська кампанія тривала лише кілька тижнів, після чого французькі союзники були змушені відступити під натиском російської армії генерала Олександра Тормасова.

Див. також

Наполеонівські війни Французько-російська війна (1812) Наполеоніда Королівство обох Галичин

Примітки

Джерела