Рапсодія в стилі блюз (: буквальний переклад — Рапсодія в блакитному) — музична композиція для фортепіано та джаз-бенду, написана Джорджем Гершвіном у 1924 році. Замовлена керівником групи Полом Уайтменом, робота поєднує елементи класичної музики з джазовими ефектами і була вперше виконана на концерті під назвою «Експеримент у сучасній музиці» 12 лютого 1924 року в Еоліан-холл, Нью-Йорк. Оркестр Уайтмена виконав рапсодію, а Гершвін грав на фортепіано. Аранжувальник Уайтмена кілька разів оркестрував рапсодію, включаючи оригінальну партитуру 1924 року, партитуру для оркестру 1926 року та симфонічну партитуру 1942 року.

Рапсодія є одним з найвідоміших творів Гершвіна і ключовою композицією, яка визначила . Твір Гершвіна започаткував нову еру в музичній історії Америки, закріпив його репутацію видатного композитора і став одним з найпопулярніших концертних творів. У журналі Фредерік Д. Шварц стверджує, що знамените вступне глісандо кларнета стало для концертної публіки таким же впізнаваним, як і вступ до П'ятої симфонії Бетховена.

Замовлення

Після успіху експериментального концерту класичного джазу, який відбувся 1 листопада 1923 року в Нью-Йорку за участю канадської співачки , керівник групи Пол Вайтмен вирішив спробувати себе в більш амбітному проєкті. Він попросив композитора Джорджа Гершвіна написати концертну композицію для джазового концерту на честь , який мав відбутися в . Вайтмен зациклився на виконанні такої розширеної композиції Гершвіна після того, як співпрацював з ним у . Його особливо вразила одноактна «джазова опера» Гершвіна . Гершвін спочатку відхилив прохання Вайтмена, мотивуючи це тим, що у нього не вистачить часу на написання твору і, ймовірно, знадобиться переглянути партитуру.

Незабаром після цього, ввечері 3 січня, Джордж Гершвін і автор пісень грали в більярд в Ambassador Billiard Parlor на Бродвеї та 52-й вулиці в Манхеттені. Брат Джорджа, Айра Гершвін, перервав їхню гру в більярд, щоб прочитати вголос випуск від 4 січня. Непідписана стаття під назвою «Що таке американська музика?» про майбутній концерт Вайтмена привернула увагу Айри. У статті помилково заявлялося, що Джордж Гершвін розпочав «роботу над джазовим концертом» для виступу Вайтмена.

Ця новина здивувала Гершвіна, оскільки він ввічливо відмовився створювати будь-яку подібну роботу для Вайтмена. Наступного ранку під час телефонної розмови з Вайтменом той повідомив Гершвіну, що його заклятий ворог планує вкрасти ідею його експериментального концерту і що часу на роздуми немає. Таким чином, Уайтмен нарешті переконав Гершвіна компонувати цей твір..

Написання Гершвін почав створювати твір 7 січня, як зазначено на оригінальному рукописі для двох фортепіано. Під час композиції він тимчасово назвав твір «Американська рапсодія». Айра Гершвін запропонував змінити назву на «Рапсодія в блакитному» () після відвідування виставки картин Джеймса Макніла Вістлера, які мали такі назви, як «Ноктюрн у чорному і золотому – падаюча ракета» та «Композиція у сірому та чорному». Через кілька тижнів Гершвін закінчив свою композицію і передав партитуру під назвою «Рапсодія в блакитному» Ферде Грофе, аранжувальнику Вайтмена. Грофе закінчив оркестрування твору 4 лютого — всього за вісім днів до прем'єри.

Прем'єра

Прем'єра «Рапсодії в стилі блюз» відбулася в сніжний вівторок, 12 лютого 1924 року, в Еоліан-холл на Манхеттені. Концерт під назвою «Експеримент у сучасній музиці», який з нетерпінням чекали всі, провів Пол Вайтмен зі своїм оркестром Palais Royal Orchestra і зібрав повний зал. Збуджена публіка складалася з «акторів водевілю, концертних менеджерів, які прийшли подивитися на новинку, представників Тін Пен Еллі, композиторів, зірок симфонічної та оперної музики, флепперок та їх кавалерів, всі вони були змішані в безладному натовпі». На концерті були присутні низка впливових діячів того часу, серед яких , , , і .

Багато з перших номерів програми не вразили публіку, а система вентиляції в концертному залі працювала з перебоями. Деякі глядачі вже покинули зал, коли Гершвін непомітно вийшов на сцену, щоб виконати рапсодію. Глядачі, як повідомляється, були роздратовані, нетерплячі та неспокійні, поки не прозвучало гліссандо кларнета, виконуючи перші ноти «Рапсодії в стилі блюз». Характерне гліссандо було створено цілком випадково під час репетицій:

Оркестр Вайтмена виконав рапсодію у складі «двадцяти трьох музикантів» та Джорджа Гершвіна за фортепіано. У своєму характерному стилі Гершвін вирішив частково імпровізувати своє фортепіанне соло. Оркестр з нетерпінням чекав на знак Гершвіна, який сигналізував про закінчення його фортепіанного соло і давав ансамблю сигнал продовжувати гру. Оскільки Гершвін написав сольну фортепіанну партію лише після концерту, досі невідомо, як саме звучала оригінальна рапсодія на прем'єрі.

Реакція аудиторії та успіх

Після завершення рапсодії публіка бурхливо аплодувала композиції Гершвіна і, цілком несподівано, «концерт, за винятком фінансового аспекту, став „нокаутом“». Концерт незабаром набув історичного значення завдяки прем'єрі рапсодії, а його програма «стала не тільки історичним документом, що потрапив до іноземних монографій про джаз, але й рідкісним явищем».

Після успіху прем'єри рапсодії відбулися наступні виступи. Перший британський виступ «Рапсодії в блакитному» відбувся в готелі в Лондоні 15 червня 1925 року. BBC транслювала виступ у прямому ефірі. Деброй Сомерс диригував оркестром «Савой Орфеанс», а сам Гершвін грав на фортепіано. Глядачі знову почули цей твір у Великій Британії під час другого європейського турне оркестру Пола Вайтмена, зокрема 11 квітня 1926 року в Роял Альберт Холл, де Гершвін був серед глядачів. Компанія His Master's Voice записала і випустила це виконання.

До кінця 1927 року оркестр Вайтмена виконав «Рапсодію в стилі блюз» приблизно 84 рази, а її запис продався мільйонним тиражем. Щоб весь твір вмістився на дві сторони 12-дюймової платівки, рапсодію довелося грати швидше, ніж зазвичай на концертах, що надало запису поспішного характеру з помітною втратою рубато.

Критична реакція

На відміну від теплого прийому концертної публіки, музичні критики дали рапсодії неоднозначні відгуки. Самуель Чотзінофф, музичний критик Нью-Йорк ворлд, визнав, що композиція Гершвіна «зробила джаз чесною жінкою», а Генрієтта Штраус з Нейшн висловила думку, що Гершвін «додав нову главу до нашої музичної історії». Олін Даунс, рецензуючи концерт у Нью-Йорк таймс, схвально відзначив рапсодію як «дуже оригінальну форму», а композитора — як «новий талант, що знайшов свій голос».

Проте інші рецензенти були менш позитивними. Пітс Санборн заявив, що рапсодія «починається з багатообіцяючої, добре викладеної теми», але «незабаром переходить у порожні пасажі та беззмістовні повторення». Деякі рецензії були особливо негативними. Лоуренс Гілман — шанувальник Ріхарда Вагнера, який пізніше написав нищівну рецензію на оперу Гершвіна «Поргі і Бесс» — у рецензії в Нью-Йорк трибюн від 13 лютого 1924 року жорстко розкритикував рапсодію як «похідну», «застарілу» і «невиразну».

Загалом, професійні музичні критики неодноразово критикували твір Гершвіна за відсутність форми і стверджували, що композитор безладно зліпив мелодійні фрагменти.

Спадщина та вплив

З дебютом «Рапсодії в стилі блюз» Гершвін відкрив нову еру в історії американської музики. Він закріпив за собою репутацію одного з видатних композиторів епохи джазу, а його твір зрештою став одним з найпопулярніших концертних творів. У журналі American Heritage Фредерік Д. Шварц стверджує, що знаменитий вступний гліссандо кларнета став для концертної публіки таким же впізнаваним, як і вступ до П'ятої симфонії Бетховена.

За словами критика Орріна Говарда з Лос-Анджелеської філармонії, рапсодія Гершвіна залишила незгладимий слід «на братстві серйозних композиторів і виконавців, багато з яких були присутні на прем'єрі, а також на самому Гершвіні, оскільки її ентузіастичний прийом спонукав його до інших, більш серйозних проектів».

Хоча рапсодія Гершвіна «аж ніяк не є остаточним прикладом джазу в епоху джазу», музичні історики, такі як Джеймс Сімент і , також сходяться на думці, що це ключова композиція, яка втілює дух епохи. Ще в 1927 році письменник Ф. Скотт Фіцджеральд висловив думку, що «Рапсодія в стилі блюз» ідеалізувала молодіжний дух епохи джазу. У наступні десятиліття як ця епоха, так і пов'язані з нею літературні твори Фіцджеральда часто пов'язувалися критиками та вченими з композицією Гершвіна.

«Рапсодія в стилі блюз» інтерпретується як музичний портрет Нью-Йорка початку 20 століття. Культурний оглядач Даррін Кінг написав у Волл-стріт джорнел, що «поєднання джазу і класичних традицій Гершвіна відображає плавильний котел Нью-Йорка епохи джазу».

Подібним чином, історик музики Вінс Джордано сказав, що «синкопа, блюзові ноти, ритми регтайму та джазу, які Гершвін написав у 1924 році, дійсно відображають дух Нью-Йорка того надзвичайного періоду. Здається, що ритм міста відчувається в цій музиці». Піаніст Ланг Ланг поділяє цю думку: «Коли я слухаю „Рапсодію в стилі блюз“, я бачу Емпайр-Стейт-Білдінг. Я бачу горизонт Нью-Йорка в центрі Манхеттена і кав'ярні на Таймс-сквер».

«Рапсодія в стилі блюз» стала суспільним надбанням 1 січня 2020 року, хоча окремі записи можуть залишатися захищеними авторським правом. Перші опубліковані записи 1924 року стали суспільним надбанням в 2025 році.

Примітки

Джерела Друковані джерела

Онлайн джерела