Фі́фа (; також: дуді́на, шуєра́ш ()) — румунський народний духовий музичний інструмент, різновид флуєра, поширений у окремих районах передгір'їв Карпат у Північній Олтенії. Це архаїчна поздовжня флейта без ігрових отворів, закрита з нижнього кінця, яка утворює один постійний звук.

Ключовою особливістю фіфи є поєднання інструментального звучання з вокальною імпровізацією. Постійний тон інструмента слугує звуковою опорою, поверх якої виконавиця — традиційно молода неодружена жінка — співає імпровізовану мелодію з використанням горлової фальцетної техніки хеуліт, подібної до йодлю.

В етномузикології фіфу розглядають як інструмент, у якому вокальна та інструментальна практики мають рівнозначне значення. Її музика ґрунтується на ступенях натурального звукоряду та характеризується асиметричною ритмікою.

Типологічно фіфа близька до інших флейт без ігрових отворів (зокрема тилинка), а за конструкцією (закрита трубка) — до окремих трубок багатоствольних флейт, таких як най або кувиця.

Класифікація та культурний контекст Фіфа належить до великого сімейства традиційних румунських пастуших флейт, відомих під загальною назвою флуєр. Цей інструмент вважається автохтонним для румунського культурного простору та тісно пов'язаним із пасторальною традицією. У народних уявленнях флуєр наділявся магічними властивостями й, за легендами, мав божественне походження.

Сімейство флуєрів охоплює майже два десятки різновидів, що відрізняються за конструкцією (одиночні та здвоєні, зі свистковим пристроєм або без нього), матеріалами та наявністю ігрових отворів. У цій типології фіфа посідає особливе місце як один із найархаїчніших типів: це закритий поздовжній флуєр без ігрових отворів.

Попри конструктивну простоту, фіфа включена в широкий культурний контекст румунських пастуших духових інструментів. Вона поділяє їхні ритуальні, сигнальні та комунікативні функції й розглядається як свідчення ранніх етапів розвитку вокально-інструментальної музики в Карпатському регіоні.

Історія дослідження Інструмент уперше був науково описаний у 1964 році румунським етномузикологом під назвою «свисток із болиголова» (). У 1975 році фіфа була включена до фундаментальної праці Тіберіу Александру з румунської народної музики під своєю народною назвою «фіфа». У 1999 році етномузиколог Віоріка Тетуля подала опис фіфи в огляді традиційних музичних інструментів Олтенії.

Фіфа та її виконавці також зафіксовані в румунському документальному фільмільмі «» («Пісня землі») 1976 року, у створенні якого брав участь етномузиколог .

Етимологія та фольклорний контекст Назви інструмента та матеріал для його виготовлення тісно пов'язані з румунським фольклором. Основна назва «фіфа», ймовірно, має звуконаслідувальне походженняДієслово (діалектне, архаїчне) означає «видавати звуки, подібні до писку гусеняти» ().. Альтернативна назва «дуді́на» (), а також діалектні назви самого болиголова (), пов'язані з назвами інших народних духових інструментів. Так, та є варіантами назви пастушої труби бучум (); тоді як та  — місцеві назви ріжка. При цьому duda в слов'янських мовах також позначає духовий інструмент, як правило, волинку (дуда). У румунському дитячому фольклорі зберігся віршик, у якому дитину просять зробити дудіну (фіфу) з бучиніша (болиголова).

Подібний зв'язок засвідчений і в класичній латині, де слово (як «болиголов» і «отруту», так і «сопілку зі стебла болиголова».

Конструкція Фіфа є одним із найпростіших різновидів флуєра. На відміну від більшості румунських флуєрів, оснащених ігровими отворами, фіфа (подібно до тилинки) їх не має. З органологічного погляду її іноді розглядають як архаїчну форму або ранній етап розвитку тилинки, яка, на відміну від фіфи, є відкритою з обох кінців трубкою.

Інструмент виготовляється зі здерев'янілих циліндричних стебел зонтичних рослин (болиголова, любистку) або бузини, рідше — з очерету. Іноді фіфу робили з черешків гарбуза, однак такі інструменти були недовговічними. Перед грою фіфу замочували у воді, щоб забезпечити однорідність стінок і стабільність звучання.

Фіфа являє собою трубку завдовжки 8—20 см і внутрішнім діаметром 1—2 см. Нижній кінець трубки закритий природним вузлом стебла. Амбушур є проміжним типом між мундштуком тилинки та флейти зі свистковим пристроєм. Отвір формується не одним, а двома діагональними зрізами різної довжини, розташованими один навпроти одного. Така асиметрія створює дві різні ефективні довжини вібруючого повітряного стовпа, що акустично відповідає наявності бічного отвору й робить інструмент потенційно двотональним. Виконавець спирає губи на один зі зрізів і спрямовує струмінь повітря на гостріший край протилежного зрізу, який розсікає повітряний потік і викликає вібрацію.

Подвійний зріз мундштука фіфи є рідкісним у світовій органологічній практиці. Герця зазначав у 1964 році, що єдиним відомим йому аналогом була флейта африканського народу н'гапу.

Техніка гри та музичні особливості Техніка гри на фіфі ґрунтується на тісній взаємодії інструмента і голосу. Хоча конструкція амбушура акустично дає змогу видобувати два різні тони, у практиці виконавиці використовують лише один. Цей стабільний звук фіфи слугує пульсуючою інструментальною опорою, поверх якої імпровізується вокальна мелодія в техніці хеуліт — архаїчного горлового фальцетного співу, близького за звучанням до йодлю.

Найчастіше на фіфі грають сольно, однак відомі й парні виконання, у яких музиканти ведуть музичну «перекличку».

Музика фіфи має вільну, імпровізаційну форму, водночас обмежену за музичними засобами. Вона складається з коротких однотипних мелодико-ритмічних ланок, побудованих на кількох звуках. У цій практиці голос фактично виконує функцію продовження інструмента, компенсуючи його мінімальні звукові можливості. Разом вони утворюють зигзагоподібний контур єдиної мелодичної лінії.

Записи виконавців із різних місцевостей свідчать, що, попри імпровізаційний характер, ця музика має вражаюче однорідний стиль. Етномузикологи, зокрема , визначають його як «мелодику фанфарного типу» (). Цей термін описує архаїчні мелодії, побудовані не на звичних ладах, а на ступенях натурального (обертонового) звукоряду. Подібно до фанфари — натуральної труби, що може відтворювати лише основний тон і його гармоніки, — мелодика фіфи також спирається на ступені цього звукоряду. Голос у техніці хеуліту виконує широкі інтервальні стрибки (квінти, кварти) поверх єдиного сталого тону інструмента. При цьому вокальна партія має «ковзкий» характер і не фіксує висоту строго, тоді як тон фіфи забезпечує точну та стабільну звукову опору. Поєднання «плаваючого» голосу з інструментальним «еталоном» є характерною рисою цього архаїчного музичного стилю.

Ритмічно музика фіфи ґрунтується на коротких асиметричних каталектичних фразах. Їх основою є лише дві тривалості — восьмі та чверті. У дослідженні Йосифа Герци виокремлено два типи таких фраз загальною тривалістю у вісім восьмих: серія «A» (комбінація восьмих) і серія «B» (комбінація восьмих із чвертями). Ці фрази об'єднуються в асиметричні строфи, зокрема типу AB BB або BBB. Константин Бреїлою назвав цю автономну ритмічну систему «дитячим ритмом», оскільки вона широко представлена в дитячому фольклорі. Водночас він наголошував, що ця система не є виключно дитячою, а має архаїчне ритуальне походження й трапляється в обрядових та трудових піснях дорослих у різних народів світу.

Фіфа є єдиним румунським народним інструментом, у якому вокальні та інструментальні елементи мають рівнозначне значення.

Функції Навесні, повертаючись із пасовищ або прямуючи на польові роботи, дівчата перегукувалися між собою з різних кінців села, поєднуючи вокальні вигуки та спів у техніці хеуліту з грою на фіфі. Звучання інструмента виконувало комунікативні функції: слугувало сигналом, запрошенням або засобом вираження любовних почуттів.

Дослідники також припускають магіко-утилітарне використання інструмента. У румунських віруваннях тінь болиголова вважається місцем перебування змій. У замовляннях від змій часто згадується бу́чин () — інструмент, етимологічно пов'язаний із болиголовом. Імовірно, в минулому пастухи використовували різкий звук свистка з болиголова для відлякування отруйних змій від худоби.

Жива традиція гри на фіфі зберігається в окремих селах Олтенії, зокрема в жудецях Мехедінці (села Скорнічяуа, Грозевешть) та в жудеці Горж.

Схожі інструменти та виконавські техніки

Сербські етнографи описували гру волоських пастушок із регіону Хомолє на однозвучних флейтах дудурейш (). Інструмент складається з двох циліндричних трубочок різної довжини, виготовлених із болиголова і відкритих лише з одного кінця. Дудурейш здатний видавати лише два тони. Традиційно на ньому грали жінки. Під час виконання вони ставали обличчям одна до одної та легко прикладали трубочки до нижньої губи, виконуючи сигнальні мелодії, супроводжені своєрідним фальцетом. Вважалося, що гармонійне звучання дудурейша могло привернути увагу юнаків. Така практика була поширена з травня по липень у пастуших громадах Хомолє.

Іншим типологічно подібним інструментом є хіндеху (hindewhu) з Центральноафриканської Республіки. Це не власна назва інструмента, а звуконаслідувальний термін, яким пігмеї бабензеле позначають техніку чергування голосу зі свистком зі стебла папаї, що видає один фіксований тон. Сам інструмент являє собою трубку, закриту природною мембраною на вузлі стебла. Виконавська техніка хіндеху подібна до техніки гри на фіфі й розглядається як форма злиття вокального та інструментального мистецтва. Незмінний звук свистка утворює «мелодичну вісь», навколо якої розгортається вокальна мелодія. У західній музиці хіндеху набув відомості після виходу альбому Headhunters (1973) джазового піаніста Гербі Генкока: у композиції «Watermelon Man» перкусіоніст Білл Саммерс імітував цей звук, дмухаючи в пивну пляшку. Зразком слугував етномузикологічний запис The Music of the Ba-Benzélé Pygmies 1966 року.

Йосиф Герця також указував на морфологічну спорідненість фіфи — як однозвучної трубки, закритої знизу — з окремими трубками багатоствольної флейти най. До цього ж типу належать українські кувиці, литовські , російські кугикли та комі куїма чипсан. Трубки скудучяїв, як і фіфа, мають несиметричний подвійний зріз мундштука.

Найтісніший зв'язок простежується у виконавській техніці, що поєднує інструмент і голос. Гра на кувицях і кугиклах, як і на фіфі, може супроводжуватися вокальними вигуками. Зокрема, вигукування «фіф-каф» під час гри на кугиклах має назву «фіфкання». Литовські дослідники також відзначають непрямі ознаки того, що в минулому гра на скудучяях супроводжувалася подібними вокальними елементами.

Примітки Коментарі

Джерела

Література

Посилання

Додаткова література