Історія Радянського Союзу з 1927 до 1953 року, яку зазвичай називають епохою Сталіна або епохою сталінізму — період історії СРСР від утвердження сталінізму до перемоги у Другій світовій війні та до смерті Йосипа Сталіна в 1953 році.

Сталін прагнув знищити своїх супротивників, одночасно трансформуючи радянське суспільство за допомогою централізованого планування, зокрема шляхом примусової колективізації сільського господарства та стрімкого розвитку важкої промисловості. Сталін зміцнив свою владу в партії і державі та всіляко сприяв поширенню культу особи. Радянські каральні органи та масова мобілізація Комуністичної партії служили основними інструментами Сталіна у формуванні радянського суспільства. Методи досягнення цілей Сталіна, які включали партійні чистки, етнічні чистки, політичні репресії проти населення та примусову колективізацію, призвели до мільйонів смертей: у трудових таборах ГУЛАГу та під час голодомору..

Друга світова війна, відома в радянській історіографії як «Велика Вітчизняна війна», спустошила значну частину СРСР, причому приблизно кожен третій померлий у Другій світовій війні був громадянином СРСР. Наприкінці Другої світової війни радянські війська окупували Східну Європу, де встановили або підтримували комуністичні маріонеткові уряди. З 1949 року розпочалася холодна війна між Західним і Східним (радянським) блоком, у якій створений того ж року блок НАТО протистояв у Європі комуністичному блоку держав, відомому з 1955 року як Варшавський пакт.

Після 1945 року Сталін відкрито не долучався до жодних воєн, продовжуючи своє тоталітарне правління до смерті в 1953 році.

Розвиток Радянської держави Індустріалізація на практиці

Мобілізація ресурсів шляхом державного планування розширила промислову базу країни. З 1928 по 1932 рік виробництво чавуну, необхідного для подальшого розвитку промислової інфраструктури, зросло з 3,3 млн до 6,2 млн тонн на рік. Видобуток вугілля, основного палива тогочасної економіки та сталінської індустріалізації, виріс із 35,4 млн до 64 мільйонів тонн, а видобуток залізної руди зріс із 5,7 млн до 19 млн тонн. Була побудована або будувалася низка промислових комбінатів, як-от Магнітогорський і Кузнецький, Московський і Горьківський автомобільні заводи, Уральський і Краматорський заводи важкого машинобудування, а також Харківський, Сталінградський і Челябінський тракторні заводи.

У реальному вираженні рівень життя робітників під час індустріалізації мав тенденцію до спаду, а не до росту. Сталінські закони на «посилення трудової дисципліни» погіршили ситуацію: наприклад, зміни 1932 року до кодексу законів про працю РРФСР дозволили звільняти працівників, які без причини були відсутні на робочому місці лише один день. Відповідно, звільнення означало втрату «права на пайок і продуктові та товарні картки», а також «втрату права на квартиру» і навіть потрапляння до чорного списку шукачів роботи, що загалом означало загрозу голодної смерті. Однак ці заходи не були повністю застосовані, оскільки керівникам було важко знайти заміну цим працівникам. Натомість набрало чинності законодавство 1938 року, яким запровадили трудові книжки, а пізніше внесли значні зміни до трудового законодавства. Наприклад, відсутність або навіть 20-хвилинне запізнення були підставою для звільнення; керівникам, які не виконували ці закони, загрожувало кримінальне переслідування. Згодом Указ Президії Верховної Ради від 26 червня 1940 року «Про перехід на восьмигодинний робочий день, семиденний робочий тиждень та про заборону самовільного відходу робітників і службовців з підприємств і установ» замінив поправки 1938 року обов’язковими кримінальними покараннями за відсутність на роботі (2–4 місяці позбавлення волі), за запізнення на 20 хвилин (6 місяців випробувального строку та конфіскація заробітної платні у розмірі 25 відсотків) тощо.

На основі цих цифр радянський уряд заявив, що п'ятирічний план промислового виробництва було виконано на 93,7% лише за чотири роки, тоді як частини, присвячені важкій промисловості, були виконані на 108%. Сталін у грудні 1932 року оголосив Центральному Комітету про успіх плану, оскільки збільшення видобутку вугілля та чавуну мало б стимулювати майбутній розвиток.

Протягом другої п'ятирічки (1933–1937), завдяки величезним інвестиціям під час першого плану, промисловість розвивалася надзвичайно швидко і майже досягла цільових показників плану. До 1937 року видобуток вугілля становив 127 млн тонн, чавуну — 14,5 млн тонн, і спостерігався дуже стрімкий розвиток військової промисловості.

Хоча перший п'ятирічний план зробив значний стрибок у промислових потужностях, він виявився надзвичайно суворим відносно промислових робітників; виконати норми було важко, що вимагало від гірників працювати від 16 до 18 годин на день. Невиконання норм могло призвести до звинувачення у державній зраді. Умови праці були поганими, навіть небезпечними. Через спрямування ресурсів на промисловість укупі зі зниженням урожайності після колективізації стався голод. На будівництвах промислових комплексів як витратні ресурси використовували в'язнів таборів ГУЛАГу. Але умови швидко покращувалися у другу п'ятирічку. Протягом 1930-х років індустріалізація поєднувалася зі швидким розширенням технічної та інженерної освіти, а також зі зростанням уваги до питання боєприпасів.

У 1921—1954 роках радянська поліційна держава посилено працювала над пошуком тих, кого можна було звинуватити в саботажі системи. Є різні оцінки чисельності покараних. Можливо, 3,7 млн людей було засуджено за нібито контрреволюційні злочини, включаючи 600 000 засуджених на смертну кару, 2,4 млн засуджених на трудові табори та 700 000 засуджених на заслання. Сталінські репресії досягли свого піку під час Великої чистки 1937—1938 років, яка призвела до усунення багатьох кваліфікованих управлінців і фахівців та значно сповільнила промислове виробництво у 1937 році.

Економіка

Колективізація сільського господарства

За НЕПу Ленін мусив миритися з подальшим існуванням приватного сільського господарства. Він вирішив почекати щонайменше 20 років, перш ніж спробувати передати його під державне управління, а тим часом зосередитися на промисловому розвитку. Однак після приходу Сталіна до влади строки колективізації підлягли скороченню лише до п'ятьох років. Попит на продукти харчування зріс, особливо в основних зернових регіонах СРСР, чому сприяли нові примусові підходи (уральсько-сибірський метод хлібозаготівель). Після вступу до колгоспів селянам доводилося відмовлятися від своїх приватних земельних ділянок і майна. Кожен урожай, колгоспна продукція продавалися державі за низькою ціною, встановленою самою державою. За таких умов колективізація просувалася повільно, і листопадовий Пленум Центрального Комітету 1929 року вирішив її прискорити силоміць. У будь-якому разі, місцева селянська культура утворювала оплот традиціоналізму, який стояв на заваді досягненню цілей Радянської держави.

Враховуючи цілі першої п'ятирічки, держава прагнула посилення політичного контролю над сільським господарством, щоб прогодувати швидко зростаюче міське населення та отримати джерело іноземної валюти за рахунок збільшення експорту зернових. З огляду на своє відставання Радянському Союзу довелося імпортувати істотну кількість вартісних технологій, необхідних для важкої індустріалізації.

До 1936 року близько 90 % радянського сільського господарства було колективізовано. У багатьох випадках селяни рішуче виступали проти цього процесу і часто забивали своїх тварин, а не віддавали їх колгоспам, хоча влада вимагала лише зерна. Куркулів, заможних селян, примусово переселяли до Казахстану, Сибіру та Крайньої Півночі Росії (значна частина куркулів опинялася в таборах примусової праці). Однак майже кожен, хто протистояв колективізації, вважався «куркулем». Політика ліквідації куркулів як класу, сформульована Сталіним наприкінці 1929 року, означала часткові страти, а ще більше депортації до спецпоселень, а іноді й до таборів примусової праці

Всупереч очікуванням колективізація призвела до катастрофічного падіння продуктивності сільського господарства, яке повернулося до рівня часів НЕПу лише у 1940 році. Потрясіння, пов'язані з колективізацією, були особливо сильними в Україні та переважно українському Поволжі. Селяни масово забивали свою худобу, замість того, щоб віддавати її. Тільки у 1930 році було вбито 25 % великої рогатої худоби, овець і кіз країни, а також третину всіх свиней. Лише у 1980-х роках поголів'я худоби в СРСР повернулося до рівня 1928 року. Урядових чиновників, яким дали елементарні знання про особливості ведення сільського господарства, відправляли в сільську місцевість «навчати» селян нових методів соціалістичного сільського господарства, вельми покладаючись на теоретичні ідеї, які мали мало спільного з дійсністю. Навіть після того, як держава неминуче перемогла та досягла успіху у насадженні колективізації, селяни робили все можливе для саботажу. Вони обробляли набагато менші ділянки своєї землі і взагалі працювали набагато менше. Масштаби українського голоду спонукали багатьох українських науковців твердити, що існувала навмисна політика геноциду проти українського народу. Інші вчені доводять, що масові смертності були неминучим результатом дуже погано спланованої операції проти всіх селян, які мало підтримували Леніна чи Сталіна.

Тільки в Україні кількість людей, які померли від голодоморів, зараз оцінюється щонайменше в 3,5 млн осіб.

1940 року СРСР захопив Естонію, Латвію та Литву, втративши їх на користь Німеччини в 1941, а потім відвоювавши в 1944 році. 1948 року розпочалася колективізація їхніх сільських господарств. До 1952 року шляхом терору, масових убивств і депортацій більшість селянства була колективізована. Сільськогосподарське виробництво різко скоротилося в усіх без винятку радянських республіках.

Стрімка індустріалізація

У період швидкої індустріалізації та масової колективізації, що передували Другій світовій війні, показники зайнятості в Радянському Союзі відзначалися експоненціальним зростанням. Очікувалося, що до 1923 року буде створено 3,9 мільйона робочих місць на рік, але насправді їх кількість виросла до вражаючих 6,4 млн. До 1937 року їхня кількість знову зросла приблизно до 7,9 млн. Нарешті, у 1940 році вона досягла 8,3 млн. У проміжку з 1926 по 1930 рік міське населення побільшало на 30 млн. Безробіття було проблемою в пізню добу імперської Росії і навіть у часи НЕПу, але воно перестало бути значним чинником після реалізації масштабної сталінської програми індустріалізації. Різка мобілізація ресурсів, використаних для індустріалізації дотоді аграрного суспільства, створила величезну потребу в робочій силі; безробіття практично знизилося до нуля. Встановлення заробітної плати радянськими планувальниками також сприяло різкому зниженню безробіття, яке в реальному вираженні знизилося на 50% з 1928 по 1940 рік. За умови штучного зниження заробітної плати держава могла дозволити собі наймати набагато більше працівників, ніж було б фінансово вигідно в умовах ринкової економіки. Було започатковато кілька амбітних проєктів видобутку корисних копалин, покликаних постачати сировину як для військової техніки, так і для споживчих товарів.

Московський та Горьківський автомобільні заводи виробляли автомобілі для населення, попри те, що мало хто з радянських громадян міг дозволити собі автомашину, а розширення виробництва сталі та інших промислових матеріалів зробило можливим виготовлення більшої кількості автомобілів. Наприклад, у 1931 році виробництво легковиків і вантажівок досягло величини в 200 000 одиниць.

1937 року встановили мінімальну заробітну плату у розмірі 110–115 рублів; одному мільйону робітників дозволили займатися приватним садівництвом на своїх особистих ділянках. Незважаючи на це, більшість радянських робітників жили в переповнених комунальних квартирах і гуртожитках та страждали від крайньої бідності.

Суспільство Пропаганда

Освіта

Жінки

Охорона здоров'я

Молодь

Релігія

Велика чистка

Друга світова війна

Початок війни