Степан Афанасійович Саєнко — (2 серпня 1886, Полтава — 17 серпня 1973, Харків) — радянський революціонер, діяч органів державної безпеки, комендант концентраційного табору Харківської НК за адресою вулиця Чайковська, 16 (1919 рік). Активний учасник реалізації політики «червоного терору». З 1924 року і до виходу на пенсію очолював низку промислових та адміністративних підприємств у Харкові.

Біографія Народився 1886 року в робітничій родині в Полтаві. Основною професією було столярство, а пізніше працював на залізниці у Харкові. За окремими відомостями, відбував покарання на каторзі за кримінальні злочини. Навесні 1915 року був заарештований за звинуваченням у дезертирстві та направлений на фронт, звідки в лютому 1917 року втік до Харкова. 27 березня 1917 року вступив до РСДРП. За дорученням міського комітету партії сформував загін Червоної гвардії в Іванівському районі, яким командував під час подій жовтня 1917 року.

Навесні 1918 року Саєнко з мандатом особливо уповноваженого ВНК прибув до Беленихіно на чолі 3-го Тверського загону особливого призначення. Станція Беленихіно на той час була прикордонною та прифронтовою, через неї проходила демаркаційна лінія між Росією та Україною. На Саєнка покладалися обов'язки із забезпечення функціонування прикордонного кордону. Згодом Саєнко обіймав посаду заступника коменданта Харкова Павла Кіна.

У 1919 році став командиром комендантського взводу Харківської НК, згодом — загону особливого призначення, а також помічником начальника карного розшуку Харківського губернського виконкому. Саме в цей період відносять більшість дій, що приписуються Саєнкові, зокрема розстріл єпископа Крупенков А.Белгородский некрополь. // Подъём. — № 2. — 2003.. Під його контролем проводилися розстріли та тортури звичайних мешканців Харкова різних станів: від найбідніших до заможних. У літературних свідченнях Велемира Хлєбникова Харківська НК цього періоду описується як структура, що застосовувала особливо жорстокі форми насильства, зокрема тортури та публічні страти; ім'я Саєнка в цих свідченнях фігурує як символ репресивної практики.

Після відступу червоних військ із Харкова Саєнко 5 серпня 1919 року був призначений помічником коменданта міста Суми. Збройні сили Півдня Росії, які зайняли Харків, проводили розслідування злочинів НК та Саєнка.

З 1920 року — верховний слідчий Народного комісаріату юстиції, згодом — заступник начальника Харківського карного розшуку. У кримінальному середовищі мав репутацію людини, яка застосовувала позасудові методи боротьби зі злочинністю, що спричинило його страх серед представників злочинного світу. Колишній співробітник харківського карного розшуку згадував про спробу замаху на Саєнка на вулиці Клочківській, під час якої він убив чотирьох нападників і залишився неушкодженим.

У 1924 році Саєнко залишив силові структури та став директором заводу «Червоний Жовтень» (Харківський машинобудівний завод), згодом — фабрики «Червона нитка».

На початку 1930-х років після проходження короткострокових юридичних курсів його призначили державним, а згодом — головним державним арбітром при Харківському обласному виконавчому комітеті. У 1938 році до Дзержинського райкому КП(б)У надійшов анонімний донос на Саєнка, однак під час розгляду його було визнано провокацією та наклепом, і жодних наслідків для нього це не мало.

У роки Другої світової війни, за документальними даними, перебував в евакуації. У джерелах існують суперечливі відомості щодо його перебування в Харкові під час окупації, однак документально підтверджено саме евакуацію.

У 1948 році вийшов на пенсію. Того ж року за «особливі заслуги перед радянською владою» був нагороджений орденом Леніна. Перебував на персональній пенсії союзного значення. У післявоєнний період займався громадською діяльністю, працював із молоддю, вирощував квіти. Неодноразово обирався членом Харківського міського комітету КПУ та Харківської міської ради.Помер 17 серпня 1973 року в Харкові. Офіційний некролог, підписаний «групою товаришів», характеризував його як «борця за встановлення радянської влади», який «віддавав роботі всю свою енергію та організаторські здібності». Похований на 2-му міському кладовищі Харкова, могила № 54. Напис на надгробку: .

Саєнко є одним із небагатьох діячів періоду «червоного терору», хто помер природною смертю. Дослідники пов'язують це з тим, що він відносно рано залишив роботу в репресивних структурах і перейшов до адміністративно-господарської діяльності, увійшовши до кола так званих «червоних директорів». Унаслідок цього він вибув із кадрового складу ВНК–ОГПУ та подальших радянських спецслужб.

Саєнко в літературі Образ Степана Саєнка неодноразово з'являється в художній, мемуарній та публіцистичній літературі як символ репресивної практики органів НК періоду Громадянської війни.

Поет Велемир Хлєбников згадує Саєнка у творі «Председатель чеки»:Те місто славилося ім'ям СаєнкиПро нього розповідали, що він казав,Що з усіх яблук він любить лише очні.«І замовні», — додавав, усміхаючись у вуса.Будинок НК стояв на високому глиняному узвишші,на березі глибокого яру,і задніми вікнами був обернений до урвища.Звідти не долинало стогонів.Мертвих викидали з вікон у яр.Китайці біля готових могил їх ховали.Фактично будівля Надзвичайної комісії містилася на вулиці Сумській, тоді як концтабір і місця колективних поховань розстріляних розташовувалися на вулиці Чайковській.

У другій книзі циклу «Ходіння по муках» Олексія Толстого міститься згадка про Саєнка в контексті переходу Нестора Махна через кордон:Безперечно, приїзд Махна справив враження на анархістів, що нудьгували в московських кав'ярнях. Махно був людиною діла і до того ж рішучою. Вирішили — їхати Нестору Івановичу до Києва й перестріляти гетьмана Скоропадського та його генералів.

Удвох із помічником-анархістом Махно перейшов у Беленихіному український кордон, обманувши пильність страшного комісара Саєнка, який сидів там на коліях. Переодягнувся офіцером, але їхати до Києва передумав: йому вдарив у ніс вільний вітер степів, і конспіративна робота здалася не до смаку. Він рушив просто в Гуляй-Поле.Саєнко також згадується в оповіданні Аркадія Аверченка «Перед обличчям смерті»:«Сьогодні розстріляв 85 осіб. Як же приємно і легко жити!»

Такими своїми внутрішніми емоціями ділився з черговою партією приречених жертв знаменитий садист Саєнко.Саєнко також згадується в щоденнику поетеси «Історія з її власного життя» (у 1919 році її родина жила в Харкові за адресою Чайковська вулиця, 16):29 квітня 1919 рокуНовина № 1: нас виселяють із дому. У нашому будинку буде каральний загін. Можливо, в наших кімнатах будуть катування! Фу! Саєнко (товариш Куна, комендант міста) говорив, що людей розстрілювати не буде: кулі потрібні на війні, а він просто — ножем.24 червня 1919 рокуСиджу на балконі й слухаю постріли. Добровольці в Мерефі. (Чутно поодинокі постріли). Більшовикам (залп) усі шляхи відрізані. Останнім часом Саєнко (залп) особливо (залп) жорстокий. Він розстріляв 197 (залп) осіб. Їх розстрілювали (залп) біля стіни нашого будинку (залпи сильніші), так що на стіні (залпи) залишилася запечена кров і на ній волосся. Нещодавно цей Саєнко у себе в (залп і постріли) кабінеті (постріли) на очах у дружин (кулемет) зарізав двох офіцерів і закривавлені руки витер об портьєри. Йому нікуди тікати. Він говорить: мене все одно повісять, тож я хоча б зараз буду насолоджуватися вбивствами (дрібні залпи). І насолоджується. Я не бачила людини більш злої.Саєнко також згадується в автобіографічній праці письменника Романа Гула «Кінь Рижий»:Провівши вечір у цьому товаристві, де генеральша обговорювала поїздку до червоної Москви, співачка розповідала про жахи голоду в затероризованому Петербурзі, а Володимир Семенович — про те, яким дотепним способом, уникнувши арешту, він утік із Харкова, де лютує чекіст Саєнко, що розстріляв понад три тисячі інтелігентів і офіцерів, — мати вийшла на потемнілу вулицю у важкій тривозі: квартира генеральші здалася їй підозрілою.

Див. також

Харківська НК

Примітки

Джерела