Міста у Візантії були центрами та культурного життя. Значну частину міст, яких до VI століття налічувалося понад 900, засновано в період грецької та римської античності. Найбільшими з них були Константинополь, Александрія та Антіохія з населенням у кілька сотень тисяч осіб. У великих провінційних центрах мешкало до осіб. Хоча поширення християнства негативно позначилося на міських інституціях, загалом пізньоантичні міста продовжували безперервно розвиватися. Візантія залишалася імперією міст, хоча міський простір дуже змінився. Якщо римське місто було місцем відправлення язичницьких культів і проведення спортивних заходів, театральних вистав і перегонів колісниць, резиденцією чиновників і суддів, то візантійське було насамперед релігійним центром, де містилася резиденція єпископа.

В історії візантійських міст виділяють дві основні фази: починаючи з правління Костянтина Великого (306—337) до кінця Пізньої античності та з IX століття до руйнування Візантійської держави 1453 року. Межі розташованих між ними «Темних століть», періоду занепаду міст як центрів торгівлі та ремесла, є предметом дискусії, як і питання про безперервність існування міст. Типове місто «Темних століть» скоротилося до невеликої укріпленої частини, що захоплює деякі з громадських споруд; попереднє планування нехтувалося. Будинки в межах стін переважно були зруйновані і використовувалися як джерело будівельних матеріалів. Відновлення міст почалося в IX столітті і тривало в Малій Азії до XI століття і в Греції до XII століття. Міста не досягли колишніх розмірів, але економічна активність пожвавилася. Архітектурними домінантами стали фортифікаційні споруди та церкви. В останній період існування імперії, з ослабленням центральної влади, міста переживали новий розквіт. Як правило, пізньовізантійське місто включало фортецю — , де містилися палаци правителів та єпископа, і нижнє місто — емпорій, де жили прості містяни та іноземці.

Стан джерел Вивчення візантійських міст пов'язане зі значними труднощами через фрагментарність археологічних, наративних та епіграфічних джерел. Територія багатьох міст була безперервно заселена, тому культурні шари візантійської епохи найчастіше повністю або частково зруйновано до проведення досліджень. У деяких випадках так вийшло ненавмисно, внаслідок господарської діяльності населення, в інших випадках — навмисно, як в Афінах, де археологи вважали за важливіше розкопати античні шари. З різних причин, насамперед через наявність сучасних будівель, значну частину візантійських міст не вивчали археологи. У грецьких містах розкопки часто проводяться фрагментарно та випадково під час проведення будівельних робіт. Вкрай важливими є археологічні дані для вивчення становища міст у візантійській Анатолії, для якої збереглося не дуже багато письмових джерел. Датування та реконструкцію ускладнюють специфічні особливості візантійського будівництва, коли для будівництва будинків використовувалися частини попередніх споруд.

Письмові джерела також надзвичайно важливі, хоча вони переважно відносяться до Константинополя, а фактологічна достовірність нерідко сумнівна. Крім корисні екфрази (панегирики містам), , офіційні документи, правові памятки й оповіді мандрівників. В розвиваються теми несумісності міського життя і святості, що дає цінну інформацію про візантійське повсякдення. Описи міст зустрічаються у всіх жанрах візантійської літератури — поезії, епіграмах, світських і релігійних промовах, и агіографії. З часів Римської імперії енкомії містам будували за певними правилами. До трактату включено класичні настанови щодо написання таких творів «Про урочисте красномовство» ритора III століття . За словами Менандра, похвала містам має складатися з двох частин — вихваляння фізичних характеристик його розташування та опису чеснот його мешканців. На відміну від свого попередника Елія Арістида, який вказував на важливість зазначення достовірної інформації, Менандр допускав можливість опису фіктивних переваг за відсутності реальних. Подібні поради були надані для опису окремих частин міста. Таким чином, описуючи міську гавань, слід похвалити її розміри і гармонійні пропорції, а також кількість і переваги кораблів, що стоять у ній. Якщо місто заснувало прибуле населення, автор енкоміуму не повинен був називати причиною заснування будь-яку біду, а натомість вказував на бажання скористатися перевагами, які надає чудова місцевість. Окремий топос становило вихваляння красот міста (). У своїх працях Прокопій Кесарійський добирає різні вислови для багатьох міст, які він згадує — відзначає Антіохію, яка перевершує всі міста Сходу своєю пишнотою та багатством, давню славу Рима, або театр та іподром, що колись існували у стародавньому зруйнованому місті. Від періоду «Тёмних століть» описів міст не збереглось, і лише з X століття візантійці знову почали створювати енкомії та екфразиси.

Візантійське місто та його «трансформація»

Як зазначає англійський історик , у науці відсутнє задовільне визначення поняття «місто», яке можна було б поширити як на античні Афіни, так і на сучасне Чикаго. Починаючи з другої половини XIX століття дослідники визначають місто переважно в економічних термінах, як, наприклад, Вернер Зомбарт, який називав місто місцем, де мешканці задовольняють свої щоденні матеріальні потреби, купуючи та продаючи товари на місцевому ринку. Погоджуючись із таким підходом, Макс Вебер наділяє місто, зокрема й античне, функцією економічного регулювання. Сам Фінлі та представники школи «Анналів» зміщували фокус на інші аспекти стародавніх спільнот: ідеологічні та культурні цінності еліт, технології, рабство, концентрацію влади.

Згідно з поширеною думкою, греко-римська цивілізація була «світом міст», і більшість населення, включно із зайнятими в сільському господарстві, жила в громаді тієї чи іншої форми. Виникнення античних міст зумовлювали політико-адміністративні причини. Їх головним призначенням було слугувати політичним, релігійним і культурним центром для поселень певного сільського регіону, які разом утворювали поліс. За Фукідідом, Тесей «скасував управи та урядовців інших міст і об'єднав їх через синойкізм усіх жителів навколо нинішнього міста, заснувавши одну управу і один »,Фукідід, Історія, II, 15 заснувавши в такий спосіб Афіни. За Платоном і Арістотелем, політики виникла внаслідок неспроможності задовольнити потреби людей у рамках попередніх автаркічних форм, заснованих на сімейному господарстві. З марксовою тезою про роль поділу праці у виділенні міст погоджується німецький фахівець із ранньовізантійського міста із уточненням, що торгівля й ремесло були підґрунтям розвитку міста незалежно від наявності, і навіть домінування, сільськогосподарського виробництва. На можливість іншого визначення основної функції міста вказує , зазначаючи, що у свідомості римлян головним завданням міст () було збирання й розподіл державних доходів. Ця функція могла реалізовуватися як у самих муніципальних центрах окремих територій, так і в групі адміністративно об'єднаних сільських поселень. По-друге, концепт civitas виступав символом, який уможливлював побудову культурної ідентичності своїх мешканців. Таким чином, господарська діяльність в античному місті могла бути вторинним явищем, яке проявлялося внаслідок локалізації в ньому адміністративних функцій.

Візантійці позначали населені пункти багатьма різними словами, значення яких зараз відоме лише приблизно. Традиційне візантійське розуміння «поліса» як центру церковного управління та розташування резиденції єпископа не задовольняє сучасних істориків, які намагаються деконструювати терміни. Німецький візантиніст звертає увагу на зовнішні ознаки пізньоантичного міста: наявність мурів, іподрому, . Його британський колега Джон Галдон указує на наявність термінологічних труднощів при аналізі джерел, оскільки в них під полісом можна розуміти як успішний торговельний центр, так і незначне провінційне поселення з деякими адміністративними функціями або кастронне укріплення, що забезпечує захист населення. Нарешті, візантійські автори могли використовувати слово «поліс» просто, щоб показати володіння античною термінологією. Щоб підкреслити певний аспект правового статусу населеного пункту, вони могли використовувати й інші позначення, вибір яких визначався контекстом. Феофілакт Сімокатта, який писав свою «Історию» в перші роки VII століття, міг один и той самий населений пункт за різних обставин назвати «полісом», містечком-«полісмою» або фортом-«фруріоном». Великі сільські поселення зі значною кількістю населення, окремими міськими установами, але не правами, називали комополісами ().

Розгляд різних типів поселень у динаміці утруднений через недостатність і неоднорідність наявних даних. Значні суперечки пов'язані з визначенням співвідношення понять «поліс» і «кастрон», різниця між якими недостатньо з'ясована в джерелах.. Попри фортифікаційне значення останнього, в середньовізантійський період їх часто використовували як синоніми, що дало деяким дослідникам ставити питання про «перехід від поліса до кастрона». Як стверджує британський археолог Арчибальд Данн (Archibald Dunn), вони суттєво не збалансовані з погляду географічного, хронологічного, тематичного і загальнометодологічного охоплення. Перш за все, ступінь вивченості міст у різних частинах імперії неоднаковий: для Анатолії, Сирії, Палестини й Зайордання він вищий, для Балкан нижчий. Тематично більш досліджено «цивільні» поселення, але в контексті пізньоантичної зони лімесу увага приділяється переважно фортецям. Під методологічним дисбалансом Данн розуміє відмову одних істориків використовувати археологічні та топографічні дані заради аналізу загальної «трансформації» стародавніх міст у політичному та адміністративному плані, а також заглиблення інших у вивчення динаміки регіональних трансформацій століття за століттям.. Для розв'язання труднощів Данн пропонує використовувати високорівневу категоризацію характеристик поселень у контексті  / і  / . У його трактуванні «цивільна» і «міська» іпостасі міст зникли в «Темні віки», перша назавжди, друга тимчасово. Починаючи з IX століття слово «кастрон» використовувалося все частіше, означаючи місто в повсякденному сенсі, тоді як за «полісом» збереглося символічне й архаїзувальне значення.

Історичний розвиток

Від античного міста до ранньовізантійського

Перший період візантійської історії, «протовізантійський» за висловом , як правило, поміщають між IV і серединою VII століття. Його вважають перехідним, і його основні характеристики можна описати в пізньоантичній соціокультурній парадигмі, в основі якої лежав поліс із властивими йому особливостями. Французька історикиня підкреслює контраст між внутрішньою стагнацією міського життя і зовнішнім процвітанням полісів. Втім, у межах великої території Римської та Візантійської імперій розвиток відбувався по-різному і, наприклад, в Анатолії протягом більш ніж 500-річного римського панування відбувався процес руралізації.