Прометей () — це назва оди або гімнуHartmut Reinhardt (Prometheus und die Folgen. In: Goethe-Jahrbuch 1991, S. 137–168; online im Goethezeitportal, dort S. 1, Fußnote 3) verweist auf den zeitgenössischen Typus der „Ode des Affekts“ (Johann Gottfried Herder), gibt zwar die inhaltliche Ähnlichkeit zur Hymne (direkte Anrede einer Gottheit) zu, hält aber durch „die besondere Art des Anredens – Protest, ja Verachtung statt Ergebung und Verehrung –“ eher den Begriff der „Antihymne“ für gerechtfertigt. Vgl. Edith Braemer: Goethes Prometheus und die Grundpositionen des Sturm und Drang. Dritte Auflage, Berlin und Weimar 1968, S. 301. Йогана Вольфганга фон Гете, написаного в 1774 році. Цей твір є одним з найвідоміших його віршів і виник на основі однойменного фрагмента драми.
Створення «Прометей» був написаний між 1772 і 1774 роками. Як і інші гімни «Пісня Магомета», «Ганімед», «До зятя Кроноса», цей твір був написаний у період «Бурі і натиску» Гете. Фрідріх Генріх Якобі вперше надрукував гімн у своїй праці «Про вчення Спінози в листах до пана Мойсея Мендельсона» без дозволу автора та анонімно. Гете включив його до свого нового видання лише в 1789 році, опублікувавши разом з одою «Ганімед». Форма гімну (або оди) є ліричною формою вираження, яка найбільше відповідає «Бурі і натиску», оскільки в ній з'являються міфічні персонажі, яких можна вважати представниками митців «Бурі і натиску» і які, таким чином, уособлюють дилему мистецтва і життя. Головною метою «Бурі і натиску» є подолання застарілих авторитетів, і тому Прометей може розглядатися як програмний для цієї епохи.
Зміст
Гімн зазвичай є піснею хвали, але тут цей принцип перевернуто з ніг на голову, адже Прометей аж ніяк не славить богів, а висуває проти них звинувачення, сповнені докорів, а також глузування. Він звертається до Зевса бунтівно, навіть з презирством, і порівнює його з дитиною, яка виливає свій гнів на світ, як хлопчик, що «зриває колючки»:
Покрий своє небо, Зевсе,/ Хмарами туману!/ І вчися, як хлопчик,/ Що зриває колючки,/ На дубах і гірських вершинах! […]
У другій строфі він звинувачує не тільки Зевса, але й усіх богів у тому, що вони «жалюгідно» (вірш 15) харчуються жертвами довірливих людей, і так само образливо зізнається: «Я не знаю нічого біднішого / Під сонцем, ніж вас, боги» (вірші 13–14). Він теж, заблукавши і будучи добровірним, звернувся до богів, сподіваючись на розуміння і допомогу, — але йому допомогли не боги, а його власне «святе палаюче серце» (вірш 34). Таким чином, Прометей не тільки ставить себе на один рівень з богами (він сам є божеством і допоміг Зевсу здобути владу), але й Гете також посилається на поняття генія з руху «Буря і натиск», представники якого під генієм розуміли людину, яка живе в повній гармонії з собою, підноситься над світом і природою та володіє майже божественними здібностямиVgl. beispielsweise Kants Definition in der Kritik der Urteilskraft..
У наступних строфах 4 і 5 Гете дозволяє Прометею задати кілька риторичних питань, якими він ще більше посилює свої звинувачення проти олімпійців. Прометей тепер звинувачує богів у тому, що вони не зцілили і не полегшили його страждання, і відмовляється віддавати їм шану. Не боги, а час і доля «зробили його чоловіком» (вірш 43). Завдяки своєму рішенню не поважати богів, він у останній строфі навіть отримує силу формувати людей за своїм образом. Це самозвеличення (гібрис) закріплюється останніми словами «як я» і підкріплюється протягом усього вірша різною довжиною віршів і строф, які здаються «поспішними».
Прометей хоче скинути богів з трону. Він бачить в них безжальних, паразитичних і заздрісних істот, які жалюгідно залежать від жертвоприношень людей. Ця тема є типовою для епохи «Бурі і натиску», в якій поняття генія мало дещо інше значення, ніж сьогодні: геніальна, творча людина, за тодішнім уявленням, розриває всі кайдани і обмеження і зміцнюється від ударів долі, що також означає, що вона не уникає їх.
Титан Прометей символізує самотнього творця, чий бунт проти «божественного порядку» робить можливим його власний творчий акт. Таким чином, у своїй оді Гете певним чином автореферентним чином посилається на власне мистецтво. Але ода також гетерореферентним чином говорить про нову поетику епохи «Бурі і натиску»: Відірваний від традиційних релігійних уявлень, а також від ритуалізованої чутливості (хоча Гете переймає її емоційність), прометеївський акт творення дає геніальній людині повну заміну релігії. Однак оду «Прометей» не слід розглядати як відмову від релігії, її можна також прочитати як проекцію на дебати про пантеїзм того часу.
Форма Вірш (за винятком третього та останнього рядків, які тим самим виділяються) написаний без рим, у вільному ритмі, який у Гете особливо часто зустрічається в ліриці періоду «Бурі й натиску». Така форма підкреслює зміст вірша. Численні нерівності у формі відображають типову для «Бурі і натиску» емоційність і сміливість героя. У першій із семи строф кілька разів вживається імператив, виділяються присвійні займенники «твій» і «мій» (‚dein‘ und ‚mein‘). Строфи 4–6 написані у формі запитання. Питання частково скорочуються у вигляді стихомитії і, безсумнівно, з патетичною метою вираження довжини вірша і менше.
Порівняння з іншими текстами Гете "Межі людства" (приблизно 1776–1781, точна дата невідома): У цьому вірші переважають прикметники (на відміну від «Прометея», де частіше вживаються дієслова). Це створює спокійнішу атмосферу. Гете більше не звинувачує богів, як у «Прометеї», а каже, що з богами не можна змагатися. Людина повинна бути покірною і поважати богів. Таким чином, цей вірш за часом і змістом знаходиться на межі між «Бурею і натиском» та Веймарським класицизмом.
"Божественне" (1783): Цей вірш звернений безпосередньо до благородної людини і говорить, що люди повинні брати приклад з богів (початок вірша: «Будь благородним, людино, / Добрим і корисним!»). Крім того, важливу роль відіграє природа, яка не оцінює людей («Сонце світить / над злом і добром, / і злочинцеві / сяють, як і найкращим, / місяць і зірки»). Крім того, людина повинна відрізнятися від інших істот, яких ми знаємо, тим, що ми можемо судити і приймати рішення. Тут проявився веймарський класицизм і його ідеал «благородної людини».
У своїй трагедії "Фауст" Гете через Мефістофеля нагадує, що фраза «Eritis sicut Deus scientes bonum et malum» («Ви будете як Бог і знатимете, що таке добро і зло», 2047) була вимовлена змієм у раю і що вона спричинила вигнання Адама і Єви з раю. Мефістофель, диявол, потім іронічно коментує: «Ти, безсумнівно, колись злякаєшся своєї подібності до Бога!» Що мається на увазі під цим, стає зрозумілим у вірші Гете «Учень чародія» (1797): учень, здавалося б, рівний своєму майстру, викликає духів, діями яких він згодом не може більше контролювати. Тут, як і в «Фаусті», ідея про те, що людина повинна стати подібною до Бога (або богів, або божества), релятивізується.
Текст +ОригіналАнглійський перекладДослівний переклад українськоюBedecke deinen Himmel, Zeus,
Mit Wolkendunst,
Und übe, dem Knaben gleich,
Der Disteln köpft,
An Eichen dich und Bergeshöhn;
Musst mir meine Erde
Doch lassen stehn
Und meine Hütte, die du nicht gebaut,
Und meinen Herd,
Um dessen Glut
Du mich beneidest.
Ich kenne nichts Ärmeres
Unter der Sonn' als euch, Götter!
Ihr nähret kümmerlich
Von Opfersteuern
Und Gebetshauch
Eure Majestät,
Und darbtet, wären
Nicht Kinder und Bettler
Hoffnungsvolle Toren.
Da ich ein Kind war,
Nicht wusste wo aus noch ein,
Kehrt' ich mein verirrtes Auge
Zur Sonne, als wenn drüber wär'
Ein Ohr, zu hören meine Klage,
Ein Herz, wie mein's,
Sich des Bedrängten zu erbarmen.
Wer half mir
Wider der Titanen Übermut?
Wer rettete vom Tode mich,
Von Sklaverei?
Hast du nicht alles selbst vollendet,
Heilig glühend Herz?
Und glühtest jung und gut,
Betrogen, Rettungsdank
Dem Schlafenden da droben?
Ich dich ehren? Wofür?
Hast du die Schmerzen gelindert
Je des Beladenen?
Hast du die Tränen gestillet
Je des Geängsteten?
Hat nicht mich zum Manne geschmiedet
Die allmächtige Zeit
Und das ewige Schicksal,
Meine Herrn und deine?
Wähntest du etwa,
Ich sollte das Leben hassen,
In Wüsten fliehen,
Weil nicht alle
Blütenträume reiften?
Hier sitz' ich, forme Menschen
Nach meinem Bilde,
Ein Geschlecht, das mir gleich sei,
Zu leiden, zu weinen,
Zu genießen und zu freuen sich,
Und dein nicht zu achten,
Wie ich!Cover thy spacious heavens, Zeus,
With clouds of mist,
And like the boy who lops
The thistles' heads,
Disport with oaks and mountain-peaks;
Yet thou must leave
My earth still standing;
My cottage, too, which was not raised by thee;
Leave me my hearth,
Whose kindly glow
By thee is envied.
I know nought poorer
Under the sun, than ye gods!
Ye nourish painfully,
With sacrifices
And votive prayers,
Your majesty;
Ye would e'en starve,
If children and beggars
Were not trusting fools.
While yet a child,
And ignorant of life,
I turned my wandering gaze
Up toward the sun, as if with him
There were an ear to hear my wailings,
A heart, like mine,
To feel compassion for distress.
Who helped me
Against the Titans' insolence?
Who rescued me from certain death,
From slavery?
Didst thou not do all this thyself,
My sacred glowing heart?
And glowedst, young and good,
Deceived with grateful thanks
To yonder slumbering one?
I honour thee, and why?
Hast thou e'er lightened the sorrows
Of the heavy laden?
Hast thou e'er dried up the tears
Of the anguish-stricken?
Was I not fashioned to be a man
By omnipotent Time,
And by eternal Fate,
Masters of me and thee?
Didst thou e'er fancy
That life I should learn to hate,
And fly to deserts,
Because not all
My blossoming dreams grew ripe?
Here sit I, forming mortals
After my image;
A race resembling me,
To suffer, to weep,
To enjoy, to be glad,
And thee to scorn,
As I!Покрий своє небо, Зевсе,
Хмарами,
І вправляйся, як хлопчик,
Що зрізає колючки,
На дубах і гірських вершинах;
Але залиш мені
Мою землю
І мою хатину, яку ти не будував,
І мою піч,
За жаром якої
Ти мені заздриш.
Я не знаю нічого біднішого
Під сонцем, ніж ви, боги!
Ви мізерно живите
З податків на жертви
І подихів молитов
Вашої величності,
І бідували б, якби не
Діти і жебраки,
Наївні дурні, сповнені надії.
Коли я був дитиною,
Не знав, куди подітися,
Я звернув свої загублені очі
До сонця, ніби над ним було
Вухо, щоб почути мою скаргу,
Серце, як моє,
Щоб змилосердитися над пригнобленим.
Хто допоміг мені
Проти зухвальства титанів?
Хто врятував мене від смерті,
Від рабства?
Хіба не ти саме все зробило,
Святе палаюче серце?
І палало молодим і добрим,
Обдурене, дякуючи за порятунок
Тому, хто спить там, нагорі?
Я маю тебе шанувати? За що?
Ти коли-небудь полегшував біль
Того, хто був обтяжений?
Ти коли-небудь втихомирював сльози
Того, хто був наляканий?
Хіба не всемогутній час
І вічна доля,
Мої панове і твої,
Зробили мене чоловіком?
Ти думав,
Що я повинен ненавидіти життя,
Втікати в пустелі,
Тому що не всі
Мрії процвітали?
Я сиджу тут, формую людей
За своїм образом,
Рід, який буде схожий на мене,
Страждати, плакати,
Насолоджуватися і радіти,
І не поважати твоє,
Як я!
Література Edith Braemer: Goethes Prometheus und die Grundpositionen des Sturm und Drang (= Beiträge zur deutschen Klassik, 8). Dritte Auflage, Aufbau-Verlag, Berlin/Weimar 1968. Barbara Neymeyr: Die Proklamation schöpferischer Autonomie. Poetologische Aspekte in Goethes „Prometheus“-Hymne vor dem Horizont der mythologischen Tradition. In: Olaf Hildebrand (Hrsg.): Poetologische Lyrik von Klopstock bis Grünbein. Gedichte und Interpretationen. Köln u. a. 2003, ISBN 3-8252-2383-3, S. 28–49 Inge Wild: „Jünglingsgrillen“ oder „Zündkraut einer Explosion“? In: Bernd Witte (Hrsg.): Interpretationen. Gedichte von Johann Wolfgang Goethe. Reclam, Stuttgart 1998, S. 45–61.
Зовнішні посилання
freiburger-anthologie.ub.uni-freiburg.de; Prometheus (Gedicht), Frühe und weitere Fassungen
Примітки