Швеція була нейтральною державою під час Другої світової війни та не брала безпосередньої участі в Голокості в окупованій Німеччиною Європі. Проте шведський уряд підтримував важливі економічні зв'язки з нацистською Німеччиною, і в країні була широка обізнаність про її політику переслідувань, а з 1942 року — масового знищення євреїв.

До війни антисемітизм не був актуальною політичною проблемою, і шведи в цілому критично ставилися до насильницької політики нацистів. Незважаючи на це, країна продовжувала посилювати імміграційне законодавство і приймала лише невелику кількість єврейських біженців, які втікали від нацистських переслідувань. В рамках офіційної політики нейтралітету Швеція підтримувала зв'язки з нацистською Німеччиною протягом усієї Другої світової війни. Шведські дипломати знали про винищення євреїв ще в січні 1942 року, але не вжили жодних заходів. У наступні місяці шведські газети детально висвітлювали новини про винищення.

Офіційне ставлення Швеції до цього питання почало змінюватися після арешту та депортації євреїв з окупованої Німеччиною Норвегії. В останні роки війни вона підтримувала спроби порятунку євреїв в окупованих Німеччиною Данії та Угорщині, що сприяло зміцненню іміджу Швеції як «гуманітарної наддержави» у повоєнній Європі.

Передісторія

Євреї та антисемітизм у Швеції Єврейське населення Швеції спочатку було невеликим; однак воно швидко зросло після Першої світової війни в результаті єврейської еміграції зі Східної Європи. У країні діяла низка невеликих антисемітських політичних груп і партій, зокрема Націонал-соціалістична робітнича партія (Nationalsocialistiska Arbetarepartiet), яка виникла в 1933 році. Джон Гілмор пише: «За своїми антисемітськими характеристиками Швеція в 1930-х роках йшла в ногу з більшістю інших основних демократичних європейських суспільств». Хоча дискримінація та насильство щодо євреїв після захоплення влади нацистською партією в Німеччині в 1933 році були широко відомі у Швеції, він стверджував, що ставлення шведів до євреїв пов'язане з власними традиціями та соціальною історією Швеції:

Швеція вперше запровадила контроль над імміграцією в 1927 році, а згодом ще більше посилила його в 1938 році. Це було мотивовано «страхом перед великими, неконтрольованими потоками біженців», зокрема східних європейців та євреїв. 1939 року до Швеції з Німеччини прибули близько 3000 єврейських біженців. Студенти Уппсальського університету того ж року протестували проти прийняття невеликої кількості єврейських лікарів-біженців. Однак офіційна відмова прийняти більшу кількість біженців була розкритикована меншістю шведів, зокрема газетою Göteborgs Handels- och Sjöfartstidning та гуманітарним активістом Натанаелем Бесковом.

Нейтралітет і Друга світова війна

З 1814 року Швеція була нейтральною державою та керувалася коаліцією всіх основних партій. Після початку Другої світової війни в 1939 році вона намагалася розвивати економічні відносини як з нацистською Німеччиною, так і зі Сполученим Королівством з метою забезпечення власних запасів продовольства. Німецькі війська вторглися та окупували Норвегію та Данію у квітні 1940 року, тоді як Фінляндія вступила в фактичний союз з нацистською Німеччиною з 1941 року. Під час війни Швеція експортувала залізну руду, що використовувалася в німецькій військовій промисловості, та проводила торговельну політику, яка в першу чергу сприяла нацистській Німеччині та окупованій Німеччиною Європі. Омарк зазначає, що «Німеччина, очевидно, отримувала те, що їй найбільше було потрібно, від Швеції» і ніколи серйозно не розглядала можливість вторгнення. Суперечливо, що шведський уряд також дозволив німецьким солдатам у відпустці подорожувати через свою територію з окупованої Німеччиною Норвегії, перш ніж цю практику було остаточно припинено в серпні 1943 року. Лише в листопаді 1944 року Швеція, під значним тиском союзників, припинила торгівлю з нацистською Німеччиною.

Омарк пише, що «нейтралітет був не лише офіційною політикою уряду під час війни, а й рекомендованою позицією для шведських громадян. Швед повинен сидіти в човні та не брати участі в публічних демонстраціях за чи проти будь-якої з держав, що воюють». Щоб зберегти свій нейтралітет, національні газети зазнавали цензури, а уряд «дійсно намагався приховати інформацію про жорстокість нацистів загалом, а також про переслідування євреїв і Голокост». Проте, існувала певна симпатія до воєнних цілей нацистів та антикомунізму, а також до нацистських расових теорій, які перетиналися з нордизмом. Кілька сотень шведських громадян добровільно зголосилися служити у Ваффен-СС, а деякі, як повідомляється, служили охоронцями в таборі смерті Треблінка.

Голокост Вторгнення Німеччини до Радянського Союзу в червні 1941 року ознаменувало посилення нацистських переслідувань євреїв. Невдовзі на окупованих територіях Радянського Союзу розпочалися масові вбивства. Рішення про початок арештів та депортації євреїв з інших частин окупованої Німеччиною Європи для знищення було прийнято до січня 1942 року. У Швеції Міністерство закордонних справ отримало новини про політику знищення. У серпні 1942 року під час випадкової розмови з офіцером СС в поїзді шведський дипломат Йоран фон Оттер дізнався про знищення євреїв у таборі смерті Белжець. Він повідомив про це Міністерству зі сподіванням, що воно публічно засудить ці звірства, хоча жодних дій вжито не було. Незважаючи на це, Пол А. Левін пише, що «шведські урядовці, а також більшість читачів газет, мали стільки ж або навіть більше інформації про багато деталей „остаточного вирішення“, ніж їхні колеги в інших нейтральних або союзних країнах».

Хоча шведські газети повідомляли про нацистські концентраційні табори з 1933 року, їхнє висвітлення ескалації переслідувань євреїв було нерівномірним. Зокрема, провінційні консервативні газети мало публікували на цю тему до звільнення таборів союзниками в 1945 році. Незважаючи на це, шведська преса почала публікувати детальні звіти про знищення євреїв в окупованій Німеччиною Європі ще восени 1942 року, а єврейські газети, такі як Judisk Krönika та Judisk Tidskrif, регулярно публікували на цю тему репортажі.

Влада окупованої Німеччиною Норвегії розпочала серію операцій у жовтні 1942 року з метою арешту невеликої єврейської популяції країни, яка оцінювалася приблизно в 2000 осіб. Новина була опублікована у шведській пресі, але Міністерство закордонних справ «досить повільно усвідомлювало, що відбувається». Більшість норвезьких євреїв було затримано під час перших операцій, але норвезькому опору вдалося переправити деяких єврейських біженців через кордон до Швеції за допомогою так званого транспорту Карла Фредріксенса. Вважається, що таким чином могло бути врятовано до 1100 осіб.

Хоча Швеція все більше усвідомлювала Голокост і брала участь в офіційно санкціонованих спробах порятунку в останні роки війни, Пол А. Левін зазначає, що «уряд і народ Швеції проявили тривожну нещедрість по відношенню до тих небагатьох євреїв, які потребували допомоги й перебували в ситуації, коли допомога Швеції — як у 1930-х, так і на початку 1940-х років — могла б змінити ситуацію». Однак він зазначив, що «деякі шведські чиновники, на відміну від своїх колег в інших ліберальних демократіях, все частіше вирішували брати безпосередню участь у рятуванні євреїв. Якщо раніше вони ставилися байдуже до долі небагатьох євреїв, то тепер вони зрозуміли, що їхня попередня реакція була недостатньою. Важливо, що ці чиновники, здебільшого середньої ланки, мали підтримку своїх політичних керівників».

Загалом ізраїльським інститутом Яд Вашем Праведниками народів світу були визнані 10 шведів.

Рятувальні зусилля, що підтримуються державою

Данія, вересень–листопад 1943 року У квітні 1940 року Данія була окупована Німеччиною, але аж до політичної кризи у серпні 1943 року змогла зберегти вищий ступінь внутрішньої автономії, ніж багато інших частин окупованої Німеччиною Європи. У вересні 1943 року німецькі плани щодо затримання невеликого єврейського населення Данії стали відомі данському руху опору. Отримавши схвалення шведського уряду, у жовтні та листопаді 1943 року було успішно евакуйовано 8000 данських євреїв до Швеції.

Угорщина, липень–грудень 1944 року

Угорщина була однією із перших союзниць нацистської Німеччини, але як незалежна держава зберігала значний ступінь автономії у своїх внутрішніх справах, включаючи ставлення до свого значного єврейського населення. Однак у березні 1944 року до неї вторглися німецькі війська, як тільки стало відомо, що угорський режим намагався розпочати таємні переговори з союзниками, і німці швидко впровадили плани щодо знищення євреїв. На прохання нещодавно створеної Ради у справах військових біженців (WRB) уряд Сполучених Штатів у травні 1944 року звернувся до нейтральних держав із проханням розширити свої дипломатичні місії в Угорщині зі сподіванням, що велика кількість іноземних спостерігачів може заохотити новий режим до пом'якшення своєї політики напередодні просування радянських військ на Східному фронті. Хоча Рауль Валленберг не був кар'єрним дипломатом, його було обрано для місії до Будапешта в червні 1944 року. Вона фінансувалася та координувалася WRB, а не шведським урядом.

Валленберг прибув у липні 1944 року. Він був уповноважений видавати євреям різні види захисних перепусток, як це вже робила місія в невеликих масштабах з власної ініціативи. Зрештою, він видав кілька сотень віз та 10 000 захисних перепусток за допомогою шведського повіреного у справах у Будапешті Пера Ангера. Подібні ініціативи були вжиті окремими швейцарськими та іспанськими дипломатами в Будапешті одночасно. Після оточення міста радянські війська захопили Будапешт у грудні 1944 року, а Валленберга було затримано та зник безвісти. Загальноприйнято вважати, що він помер або був страчений у радянському полоні, можливо, у 1947 році. Спочатку вважалося, що дії Валленберга врятували до 100 000 євреїв; новіші оцінки показують, що їх було від 7 000 до 9 000.

Білі автобуси

Широко вважалося неминучим, що союзники виграють війну до початку 1945 року. Фольке Бернадотт, , використав своє становище дипломата та віцепрезидента , щоб домовитися з німцями про угоду, згідно з якою в'язні концентраційних таборів у районах, що все ще перебували під контролем нацистів, будуть зібрані та перевезені до Швеції. Ініціатива виникла у норвезького дипломата і спочатку була спрямована виключно на порятунок в'язнів данського та норвезького походження. 15 000 цивільних осіб, переважно норвезьких та данських політичних в'язнів, були евакуйовані Шведським Червоним Хрестом до травня 1945 року. Однак серед евакуйованих також було кілька сотень данських євреїв, інтернованих у гето Терезієнштадт.

Післявоєнні репрезентації У повоєнні роки шведський уряд робив акцент на своїх гуманітарних діях з порятунку євреїв, щоб відвернути критику щодо своїх економічних та політичних відносин з нацистською Німеччиною. Історикиня Інгрід Ломфорс стверджує, що це «посіяло зерно образу Швеції як „гуманітарної наддержави“» у повоєнній Європі та її помітної участі в Організації Об'єднаних Націй. У своєму зображенні політики нейтралітету та гуманітарної допомоги воєнного часу Левін стверджував, що в повоєнні роки:В академічних колах Швеції дослідження Голокосту залишалися маргінальними. У 1999 році повідомлялося, що на тему Швеції та Голокосту за весь час були опубліковані лише два дослідження. Стверджувалося, що це відображає поширену ідеологію фолькхеммета, пов'язану зі шведською соціал-демократією, яка розглядала минуле лише як джерело морального навчання для перспективного національного проєкту, заснованого на соціальному вдосконаленні. Американський історик Левін, який більшу частину своєї кар'єри викладав в Уппсальському університеті, є автором низки впливових досліджень на цю тему та відіграв важливу роль у виникненні освіти про Голокост у Швеції.