Євреї у Німеччині систематично переслідувались, були депортовані та ув'язнені та фізично знищені у великих кількостях в рамках загальноєвропейського Голокосту, скоєного нацистською Німеччиною.

З 522 000 євреїв, які проживали в Німеччині в січні 1933 року, приблизно 304 000 емігрували протягом перших шести років нацистського режиму, близько 214 000 залишалися напередодні Другої світової війни. З них 160 000—180 000 стали жертвами Голокосту і були фізично знищені.

19 травня 1943 року у крахні залишається близько 20 000 євреїв, і Німеччина оголошує себе вільною від євреїв (юденфрай).

Передісторія У 20-х роках XX століття у Німеччині проживало близько 500 000 євреїв, що становило менше ніж 1 відсоток населення країни. Вони мали правову та соціальну рівність із німцями та були в середньому більш заможними, ніж інші німці. Євреї Німеччини були значною мірою асимільовані в німецькому суспільстві, хоча меншість становили нещодавні іммігранти зі Східної Європи.У період Веймарської республіки з 1919 по 1933 рік євреї, які проживали на території держави, брали участь в урядових справах країни та обіймали різні посади в політиці та дипломатії. Крім того, вони проявляли активність в економічних, фінансових та культурних питаннях. У цей період також існувала низка активних єврейських політичних та релігійних організацій, таких як Centralverein deutscher Staatsbürger jüdischen Glaubens та Agudat Yisrael. Проте, єврейська громада Німеччини все одно зіткнулася з кількома нагальними проблемами, включаючи інтеграцію східноєвропейських євреїв та зростання антисемітизму, який підсилювався зростанням сили влади Адольфа Гітлера та Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини.

Довоєнні закони та політика

Антиєврейські закони

Протягом 1930-х років різні німецькі урядові установи, організації нацистської партії та місцеві органи влади впроваджували різноманітні заходи проти євреїв, але централізованої координації заходів ще не було впроваджено. Перші загальнонаціональні антиєврейські закони були прийняті в 1933 році, коли євреям стало заборонено або частково обмежено займати певні професійні посади та працювати на державній службі. 7 квітня 1933 року «Закон про відновлення професійного чиновництва» призводить до звільнення «неарійських» службовців. Після вилучення у німецьких євреїв прав на громадське життя до кінця 1934 року режим посилює тиск на єврейське населення ухваленням Нюрнберзьких расових законів в 1935 році. Закони обмежували всі громадянські права осіб «німецької або спорідненої до неї крові», обмежували економічну діяльність євреїв та криміналізували нові шлюби та сексуальні стосунки між євреями та неєврейськими німцями. Євреями вважалися ті, хто мав трьох або чотирьох єврейських бабусь і дідусів.

У 1938—1939 роках пройшла чергова хвиля законодавства, яка була зосереджена на витісненні економічних прав євреїв. Їм було заборонено займатися такими професіями як брокери з нерухомості або комерційний агент, було заборонено займатися лікарською, фармацевтичною, стоматологічною або адвокатською практикою, окрім як для єврейських клієнтів. Експропріація єврейських підприємств розпочалася у 1937 році з їх реєстрації та стала можлива завдяки закону, який було прийнято на початку 1938 року. У грудні 1938 року було видано декрет про закриття всіх єврейських підприємств, які ще працювали. 3 грудня: Постанова рейхсфюрера СС про позбавлення євреїв водійських прав та дозволів на реєстрацію транспортних засобів.Загалом нацисти прийняли близько 1500 антиєврейських законів.

Режим також прагнув сегрегувати євреїв з метою їхнього остаточного зникнення з країни. Місцеві антиєврейські заходи включали заборонні знаки, які оголошували євреїв небажаними в певній місцевості. Євреям заборонили відвідувати курортні міста та громадські заклади, такі як лікарні та рекреаційні центри. Єврейських студентів також поступово витісняли з освітньої системи. Деякі муніципалітети запровадили обмеження, що регулювали місця проживання або ведення бізнесу євреїв.

Антиєврейське насильство

Насильство, направлене проти єврейської спільноти було організоване переважно на місцевому рівні членами установ нацистської партії та з 1933 по 1939 роки мало переважно нелетальних форм Єврейські магазини(особливо у сільській місцевості)часто бойкотували або розгромлювали. Євреїв жорстоко змушували покинути деякі місця проживання або їм відмовляли у в'їзді, тоді як інших євреїв публічно принижували за ймовірні сексуальні зв'язки з неєвреями. В результаті багато малих міст стали повністю звільнені від євреїв, і приблизно третина єврейських власників бізнесу були змушені закрити бізнес ще до того, як це було передбачено законом. Терор проти євреїв був ще гіршим на територіях, анексованих нацистською Німеччиною; в Австрії СС та штурмові загони громили магазини та крали автомобілі, що належали євреям. У Судетській області та Данцигу більшість євреїв втекли ще до анексії територій або невдовзі після неї.

9–10 листопада 1938 року нацисти організували масову керовану акцію з проявами фізичного насилля під назвою «Кришталева ніч». Вона пройшла по всій Німеччині і в результаті неї було пограбовано понад 7500 єврейських магазинів (з 9000) та пошкоджено або зруйновано понад 1000 синагог. Було вбито щонайменше 90 євреїв. Збитки акції оцінювалися в 39 мільйонів рейхсмарок. У проведенні акції брали участь як регулярна поліція, так і гестапо, нацистська воєнізована організація СС та штурмові загони. Між 9 і 16 листопада було заарештовано близько 30 000 євреїв, хоча більшість із них звільнили протягом кількох тижнів. Євреї Німеччини несли колективну відповідальність за відшкодування збитків; з них також стягували спеціальний податок у розмірі понад мільярд рейхсмарок.

Еміграція Нацистський уряд хотів примусити всіх євреїв покинути Німеччину. Посилення переслідувань почалось у 1938 році та призвело до різкого зростання рівня еміграції євреїв. Евіанська конференція 1938 року за ініціативи Ф.Рузвельта була організована для допомоги єврейським біженцям, але не досягла бажаного успіху в послабленні імміграційних обмежень. До кінця 1939 року більшість євреїв, які могли емігрувати, вже зробили це. Залишилися літні та бідні люди, жінки і ті, хто не могли отримати візу. Більшість євреїв(близько 110 000), виїхали до Сполучених Штатів Америки, інші —емігрували до Південної Америки, Шанхаю та Південної Африки. Палестина була єдиним місцем, де німецький план переселення дав результати завдяки Угоді про Хаавару, яка призвела до еміграції близько 53 000 німецьких євреїв, яким було дозволено перевезти райхсмарку. 100 мільйони своїх активів євреїв перевели до Палестини, купуючи німецькі товари. Також Німеччина також стягнула майже 1 мільярд райхсмарок переважно з єврейських емігрантів через податок на втечу з Рейху. У жовтні 1938 року Німеччина депортувала багатьох польських євреїв. Політика примусової еміграції продовжувалася і у 1940 році.

Євреї у підпіллі Хоча багатьом євреям вдалося емігрувати з нацистської Німеччини та Австрії, ті, хто залишився, часто не мали іншого вибору, окрім як жити потаємно. Про таких євреїв в розмовній мові ввели поняття «підводні човни», вони намагалися вижити, виключивши себе із офіційних реєстрів, знімали ідентифікаційні значки(жовта Зірка Давида) та приймали фальшиві ідентичності, щоб анонімно злитися з міським ландшафтом. Термін «підводний човен» відображав їхнє занурене існування під поверхнею суспільства, вони тихо жили, але постійно були вразливими до зради чи викриття.

У Берліні приблизно 7000 євреїв пішли в підпілля після посилених депортацій 1942—1943 років. З них близько 1700 вижили до звільнення міста у 1945 році. З одного боку, велике міське середовище надавало перевагу, оскільки анонімність іноді могла захистити людей, які могли переконливо видати себе за неєвреїв. Однак виживання значною мірою залежало від допомоги сміливих неєврейських німців, які надавали притулок, їжу та підробляли документи.Donald L. Niewyk, The Jews in Weimar Germany (2001) Серед відомих виживших був Чома Шенхаус, художник-графік, який створив численні підроблені документи, щоб допомогти своїм співвітчизникам-євреям вижити, та Марі Ялович Сімон, яка покладалася на численні схованки та постійно адаптувалася до небезпечних обставин.

В Австрії, зокрема у Відні, переховування євреїв було ще небезпечнішим через агресивні дії нацистів, очолювані операціями з депортації, очолених Адольфом Айхманом. Проте, нещодавні дослідження показують, що близько 600—1000 євреїв вижили, переховуючись у Відні, що значно більше, ніж попередні оцінки. Ці вцілілі залежали від мереж співчуваючих неєвреїв, прийняття фальшивих ідентичностей та постійного переселення для уникнення полону. Історія життя Гедвіґи Кнеплер, яка вижила під фальшивою ідентичністю, захищеною австрійськими друзями, є прикладом труднощів, з якими стикалися віденські «підводні човни».

Протягом усієї війни нацисти продовжували агресивні полювання на євреїв, які уникали депортації та використовували інформаторів, відомих як «ловці», деякі з яких самі були євреями та були змушені до зради. Однак, попри величезні ризики, багато євреїв виявили надзвичайну стійкість, використовували винахідливе маскування та вміло підробляли документи, щоб уникнути підозр. Підроблені документи, такі як свідоцтва про хрещення, дозволи на роботу або навіть військові перепустки Вермахту, були критично важливими для порятунку людей, дозволяючи вільно пересуватися або навіть сприяли зухвалим втечам, таким як велосипедна втеча Шенхауса до Швейцарії.

Післявоєнне визнання євреїв, що ховалися і вижили, спочатку було обмеженим, оскільки загальна увага була зосереджена на тих, хто вижив у концентраційних таборах. Однак поступово наукові дослідження, мемуари та пам'ятні заходи в музеях і фільмах привернули більше уваги до цих визначних історій виживання. Такі установи, як Берлінський меморіал «Мовчазні герої» та Віденський єврейський музей, наразі чітко підкреслюють мужність і винахідливість цих «підпільних» євреїв та їхніх неєврейських помічників. Такі фільми, як "Невидимки" (2017) та "Фальсифікатор" (2022), ще більше підкреслюють видимість і значення цих євреїв, що вижили, у колективній пам'яті.

Табори примусової праці Починаючи з 1938 року, особливо у Великому Німецькому Рейху, багатьох євреїв було запрошено до таборів примусової праці (Zwangsarbeitslager für Juden) та на окремі робочі місця. Ці табори часто мали тимчасовий характер і, як правило, контролювалися цивільною владою. Спочатку фактична праця не мала переважно економічного значення, а часто полягала в безглуздій роботі, яка мала на меті приниження жертв. Однак, під час війни та зі зростанням потреби в робітниках у військовій промисловості, в'язнів змушували працювати на заводах та інших промислових об'єктах.

Зрештою, табори мали стати місцем «знищення через працю» та служили переходом від примусової праці до фізичного знищення. Тонка грань між таборами примусової праці та місцями знищення, де здійснювалися систематичні вбивства, була особливо розмитою в окупованій Польщі та на окупованих територіях Радянського Союзу. Протягом останнього року війни людей частково єврейського походження та неєврейських партнерів у змішаних шлюбах заарештовували та ув'язнили у ста таких таборах. Після 1943 року багато таборів були інтегровані в ширшу мережу нацистських концентраційних таборів.

Депортація до гетто та таборів смерті

Але На початку вересня 1941 року всі німецькі євреї були зобов'язані носити на одязі відмітний знак — жовту зірку, а пізніше того ж місяця Гітлер вирішив депортувати їх на схід. У зв'язку з масовою депортацією еміграція була заборонена До кінця 1941 року 42 000 євреїв з Великої Німеччини та 5 000 ромів з Австрії було депортовано до Лодзі, Ковно, Риги та Мінська, де більшість з них не було негайно страчено.