Заперечення Голокосту — твердження, згідно з яким Голокосту не існувало, або применшення його сутності у порівнянні з загальноприйнятим в історіографії визначенням. У Польщі цей ревізіоністський рух найчастіше представлений «ухильним запереченням», коли провина за польські злочини проти євреїв перекладається здебільшого на німців, або ж на самих євреїв. Дослідники пов'язують це із надмірним почуттям патріотизму поляків та їхнім образом як головних жертв Другої світової війни.

Рух «заперечників» у Польщі бере свій початок у середині 1990-х, через десять років після відродження антисемітських рухів. Спочатку ідеї заперечення Голокосту озвучували лише представники маргінальних верств суспільства та екстремісти, але потім їх підхопили й в академічних правих колах. Великий вплив на розвиток руху заперечення в Польщі мали ультраправа партія «Національне відродження Польщі», професор й правий активіст Даріуш Ратайчак та британський письменник-ревізіоніст Девід Ірвінг.

Як і в низці європейських держав, у Польщі існує законодавча заборона заперечення Голокосту. 1998 року був ухвалений закон про Інститут національної пам'яті, який встановлює порядок збору даних про злочини, скоєні в Польщі в період нацистської окупації та комуністичного режиму. 2018 року було прийнято поправку, що забороняє приписувати польському народу чи державі співучасть у нацистських злочинах.

Сутність ревізіонізму та заперечення у Польщі

Форми заперечень та ревізіонізму Як і в інших країнах Східної Європи, у Польщі існує кілька форм заперечення та ревізіонізму. Історик Міхаель Шафір визначає три основні форми заперечення: «пряме», «ухильне» та «вибіркове». Якщо пряме заперечення відкидає саму історичну правдивість Голокосту, то феномен ухильного заперечення фокусується на історичних ворогах чи національних меншинах. Заперечники можуть перекладати провину на інших, використовувати позитивну самопрезентацію, тривіалізацію і пом'якшення серйозності власної негативної поведінки й навіть виправдання геноциду. Провину часто перекладають на самих євреїв, наприклад, звинувачуючи їх у лояльності до комуністичних режимів. Американська історикиня Дебора Ліпштадт додатково розрізняє «жорстке» та «м'яке» заперечення Голокосту: на її думку, жорстке заперечення спростовує існування Голокосту, а м'яке включає всі види мінімізації й тривіалізації, тож розпізнати його і протидіяти йому складніше.

Найбільш поширеним типом заперечення Голокосту у Східній Європі є вибіркове заперечення. Його прихильники погоджуються, що Голокост мав місце, але виключають будь-яку участь представників власної нації або суттєво її мінімізують. У Польщі найчастіше зустрічається ухильне заперечення, коли провина за польські злочини проти євреїв перекладається на німців, або ж на самих євреїв.

Історична основа На вкорінення різних типів заперечення Голокосту в Польщі вплинула їхня історична основа і те, як в країні формувалася колективна пам'ять про Другу світову війну. Соціолог Джоанна Міхліч зазначає: «Серед усіх темних сторін військового минулого Польщі польсько-єврейські відносини здаються найважчими для обробки у польській колективній пам'яті. Образ поляків як головних жертв нацизму глибоко вкорінився і широко розповсюджений у польській національній пам'яті та продовжує домінувати у польському суспільстві. У польському суспільному дискурсі досі можна зустріти думку, що за часів комунізму євреї не вважалися групою, яка найбільше постраждала під час Другої світової війни. Заведено вважати, що більшість поляків допомагали євреям під час війни». Джоанна посилається на власний досвід роботи гідом у Музеї історії польських євреїв. Згідно з її спостереженнями, найчутливішою частиною галереї Голокосту є секція з композиціями, де показано різне ставлення поляків-неєвреїв до долі польських євреїв — від ворожості та пасивності до рятувальних операцій. Також вона зауважує, що деякі відвідувачі цікавилися, чому тема Праведників народу світу в галереї не настільки розвинена, попри те, що найбільша їхня кількість знаходиться саме в Польщі; на їхню думку, на польській допомозі євреям треба було наголошувати сильніше.

У Другій світовій війні поляки були одночасно і жертвами, і свідками, але якщо перша думка глибоко вкоренилася у колективній пам'яті, то друга нерідко вважається неприйнятною. Німецький історик звертав увагу, що комуністична спадщина ігнорування єврейського аспекту Голокосту означала, що протягом десятиліть його зміст став «польською віктимізацією Голокосту». Коли 1987 року професор літератури Ян Блонський вперше закликав своїх земляків «перестати захищатися, посилаючись на невинність» щодо Голокосту та «прийняти нашу відповідальність», його слова, як і очікувалося, призвели до різкої реакції. «Ми вітали євреїв у нашому домі, але змушували їх жити в підвалі», — писав Блонський. Натякаючи на емансипацію, він додавав, що «коли вони спробували увійти у вітальню, ми пообіцяли, що впустимо їх за умови, що вони перестануть бути євреями, або „стануть цивілізованими“», проте «коли деякі євреї висловили готовність дотриматися цієї поради, ми заговорили про єврейське вторгнення». Блонський наголошував, що «були й такі [поляки] (злочинців не враховую), хто потай радів, що Гітлер вирішив за нас „єврейську проблему“», і вважав, що хоча це і не означало співучасті в геноциді, проте «людина може бути визнана винною, навіть не беручи безпосередньої участі у злочині».

Стаття Блонського стала віхою в еволюції як польсько-єврейських відносин, так і ставлення поляків до Голокосту. Як зазначив польський історик , в 1990-ті роки дебати з Голокосту в Польщі перетворилися швидше на польсько-польські дебати, ніж у попередніх десятиліттях, коли вони були переважно польсько-єврейськими. На думку Шафіра, багато поляків були готові зіткнутися з неприйнятними до певного часу висловлюваннями, згідно з якими «жертва іноді може бути кривдником», і що наміри нацистів щодо поляків були нелюдськими, але все ж таки відрізнялися від плану «остаточного розв'язання єврейського питання».

Націонал-комунізм, який мав місце в деяких комуністичних країнах, був присутнім й у Польщі. У 1956 році після Польського Жовтня до влади повернувся Владислав Гомулка, чиє призначення вплинуло на появу феномену «ендокомунізму» генерала Мечислава Мочара, що поєднував у собі «асиміляцію ідей, прямо пов'язаних з довоєнною „ендецією“» з «пролетарською риторикою», створюючи «своєрідний симбіоз авторитарного комунізму та шовіністичних націоналістичних тенденцій», серед яких чільне місце посідав антисемітизм. В Польщі, яка, на відміну від союзників Гітлера, сама була жертвою агресії та винищення, Голокост підіймав проблему «конкурентного мучеництва» — мучеництва власної нації проти євреїв. На думку Шафіра, польскі політики, вчені та католицька церква мали справу зі спадщиною неінституціоналізованого, широкомасштабного народного антисемітизму, а також з наслідками частково інституціоналізованого антисемітизму таких організацій, як «Народно-демократична партія Польщі»; у таких обставинах у багатьох поляків виникло прагнення зайнятися тим чи іншим відтінком порівняльної тривіалізації.

«Національний комунізм, хоча він може здатися політичним оксимороном, все більше ставав нормою у 1970-ті та, звичайно, у 1980-ті роки, коли марксистсько-ленінські режими прагнули утримати владу під час руйнування політичної легітимності» — писав Шафір. Коли сила проти громадянського суспільства виявлялася недостатньою, вплив зміни сприйняття був ширшим і це призводило до збільшеної готовності державного устрою зіткнутися з тягарем власного минулого. Саме це відбулося в Польщі, відображаючи вплив Комітету захисту робітників (KOR) та пізніше «Солідарності» на польсько-єврейські відносини. В жодній країні Східної Європи після 1989 року не було такої готовності вчених та інтелектуалів розв'язувати делікатні питання, пов'язані з Голокостом, як у Польщі. Проте національна надчутливість повністю так і не була подолана.

Польське ухильне заперечення

Однією з ілюстрацій ухильного заперечення в Польщі є реакція на публікацію 2000 року звіту Яна Т. Гросса про різанину єврейської громади з 1600 осіб їхніми польськими сусідами в липні 1941 року у Єдвабному. Пам'ятник, встановлений на цьому місці комуністами у 1960-х роках, визнавав єврейську ідентичність жертв, але стверджував, що «гестапівці та гітлерівські жандарми спалили живцем 1600 осіб». Аналогічний напис було встановлено у Радзілуві — містечку неподалік, де поляки також убили близько тисячі євреїв: «Загинули від руки фашистів». Меморіал у Єдвабному був замінений у 2001 році іншою пам'яткою, але церемонія відкриття була бойкотована не лише населенням міста (за винятком мера), а й католицькою церквою через невизнання факту скоєння злочину поляками. Присутній на церемонії президент Александр Квасневський перепросив за злочин «як громадянин і президент Республіки Польща», проте новий меморіал, як і раніше, оминав вказування ролі поляків: «Встановлений на згадку про євреїв Єдвабного й околиць, чоловіків, жінок і дітей, земляків цієї землі, вбитих і спалених живцем на цьому місці 10 липня 1941 року». Напередодні церемонії західні ЗМІ повідомили, що на двері продуктового магазину в Єдвабному знайшли вивіску: «Ми не перепрошуємо. Це німці вбивали євреїв у Єдвабному. Нехай наклепники просять вибачення перед польським народом». Авторство напису приписували «Комітету захисту доброго імені Польщі» — організації, близької до ультраконсервативної «Ліги польських родин».

Іншою причиною ухильного заперечення вважається прагнення політиків до негайної чи короткочасної популярності. Політики могли вагатися і навіть суперечити собі у власних заявах щодо Голокосту, а їхні заяви були спрямовані на задоволення нагальних потреб. Наприклад, 1991 року колишній президент Польщі Лех Валенса у спонтанному доповненні до свого заздалегідь підготовленого звернення до ізраїльського Кнесета додав: «Будь ласка, вибачте нам», викликавши оплески депутатів ізраїльського парламенту, але також і гнів багатьох його земляків. Натомість коли 1995 року Польща відзначала п'ятдесяту річницю звільнення Освенцима, головуючи вранці 26 січня на церемоніях в Ягеллонському університеті, а в другій половині дня — на зборах лауреатів Нобелівської премії миру, Валенса не зробив жодних конкретних згадок про євреїв чи Голокост. Попри зміну напису в Освенцимі, незмінним залишився менталітет виборців, вихованих у переконанні, що Голокост був спрямований передусім проти польської нації. Ставлення поляків до єврейської жертви відображали результати опитування громадської думки у 1995 році: 47 % вважали, що Освенцим — це насамперед місце польського мучеництва, і лише 8 % дотримувалися думки, що більшість жертв були євреями.

Історія підтримки заперечення Голокосту Порівняно з іншими країнами, розвиток школи заперечення у Польщі був менш активним через існування на її території колишніх концентраційних таборів. Проте за короткий час заперечення Голокосту в Польщі знайшло підтримку спочатку в маргінальних верствах суспільства, а потім і в правому академічному істеблішменті. Ультраправий політичний рух, який ґрунтувався в основному на антисемітських настроях, з'явився в післявоєнній Польщі лише в середині 1980-х років, а вже через десять років його програма містила як відкрите заперечення Голокосту, так і визнання класичної антисемітської підробки — «Протоколів сіонських мудреців». Заперечувачі Голокосту у Польщі спочатку були представлені звичайними для Європи групами — ультраправими партіями, які здебільшого складаються з неонацистів, але зі зростанням популярності ревізіонізму заперечники з'являлися і в академічних колах.

Початок руху

Інцидент в енциклопедії PWN