Жовтий білет або жовтий квиток () — неофіційна назва документа Російській імперії між 1843 та 1909 роками, що слугував посвідченням особи для жінок, які займалися проституцією. Він обмежував права власниці, зокрема на місце проживання та пересування, зобов'язував її перебувати під наглядом поліції та проходити медичні огляди.

Історія

У 1843 році в Російській імперії за ініціативи імператора Миколи I було запроваджено систему державного нагляду за проституцією. Оскільки офіційно вона була заборонена, але фактично існувала, влада вирішила її «легалізувати» задля медичного та поліцейського контролю.

У 1843–1845 рр. у містах були засновані лікарсько-поліцейські комітети, які ставили секс-працівниць на державний облік. На підставі затверджених 19 травня 1844 року Міністерством внутрішніх справ особливих правил для публічних жінок та утриманок борделів, комітет вилучав раніше виданий паспорт і видавав замість нього «замінний квиток» (). Цей квиток отримав свою неофіційну назву через свій жовтий колір.

Квиток складався з 8 сторінок, тобто з 4 розворотів. На першому розвороті містилося фото власниці документа, на другому — 13 пунктів правил з нагляду. На наступних 3 сторінках було надруковано 16 пунктів правил для публічних жінок, а останню сторінку займав вкладений «Медичний квиток», що містить позначки лікаря, а також відмітки про сплату держмита.

Згодом виявилося, що медичне обґрунтовування для поліцейського контролю за проституцією та легалізації будинків розпусти було визнано хибним. Бо вони не стримували епідемію венеричних захворювань, а навпаки — сприяли їх поширенню, зокрема сифілісу та збільшенню кількісті жертв проституції у молодому віці. Зокрема, протягом 1861–1867 рр. чисельність виявлених заражених венеричними хворобами в цивільних лікарнях Курської губернії збільшилася з 50 до 771 особи, у Полтавській – з 80 до 6419, у Таврійській – зі 114 до 1112.

Державна політика фактично легітимізувала систему вербування жінок для борделів та сутенерів, що на практиці набувало ознак торгівлі людьми. До проституції переважно залучалися представниці соціально вразливих верств населення, які перебували у складному соціально-економічному становищі. За статистичними даними, значну частину осіб, залучених до проституції, становили неосвічені молоді жінки з сільської місцевості (наприклад, у Петербурзі їхня частка досягала 57,1 %), які прибували до великих міст у пошуках заробіткуМартыненко Н. Российское общество в борьбе с проституцией (начало XX в.). Известия Уральского государственного университета. Сер. 2, Гуманитарные науки. 2008. N 59, вып. 16, 2008. С. 60..

Лише 60 років після впровадження системи законодавча влада почала вводити корективи. Зокрема, 8 жовтня 1903 року було підвищена мінімальний вік заняття проституцією з 16 до 18 років та до 21 років для борделів. Та, нарешті, у 1909 р. був ухвалений закон «Про заходи запобігання торгу жінками в цілях розпусти», основна частина якого була спрямована проти сутенерів, котрі залучали до занять проституцією неповнолітніх або примушували жінок до проституції без їхньої на те згодиЗакон 25 декабря 1909 года о мерах к пресечению торга женщинами в целях разврата с разъяснениями. СПб.: тип.-лит. С.-Петерб. тюрьмы, 1911. 20 с.. У той період проблема дитячої проституції в містах Російської імперії була вкрай гострою: до неї залучали дітей віком від 10 до 15 роківДержавний архів Київської області Ф. 2. Оп. 40. Спр. 61. Арк. 85 і, якщо жертви не помирали від експлуатації до віку згоди, переважна більшість з них примусово переходили до категорії «офіційних» повій з жовтим квитком.

Жіночий рух, особливо у XX ст., послідовно виступав проти державної регламентації проституції. Програми перших жіночих партій, що з'явилися після 1905 року — Союзу рівноправності жінок та Жіночої прогресивної партії — містили вимоги скасування лікарсько-поліцейського нагляду за проституцією, що принижує людську гідність жінок. Законопроекти про відміну регламентації та закриття борделів були внесені до Державної Думи Жіночою прогресивною партією у 1909 р. та Союз рівноправності жінок — у 1913 р.

Система «жовтих квитків» проіснувала до Лютневої революції 1917 року, після якої поліцейський нагляд за проституцією було офіційно скасовано.

Наслідки для власниці квитка

Володіння таким квитком суттєво обмежувало права жінки та накладало на неї низку обов’язків.

Втрата паспорта — повернути звичайні документи було складно, що позбавляло жінку можливості швидко залишити проституцію та повернутися до нормального життя, влаштувавшись на іншу роботу. Обов'язковий медогляд — власниця була зобов'язана двічі на тиждень проходити лікарський огляд. Відмітки про це ставилися безпосередньо в квиток. Обмеження мобільності — жінка не могла покинути місто або змінити місце проживання без дозволу поліції. Окрім адміністративного тиску, статус повії міг створити перешкоди на побутовому рівні — наприклад, орендодавці могли відмовляти таким особам у житлі. Соціальна стигматизація — «жовтий квиток» перетворював жінку на ізгоя в очах суспільства. Незважаючи положення від 1843 року, яке передбачало надання безкоштовного лікування, багато де секс-робітниці, попри те, що вони сплачували держмито на оглядах, були змушенні самостійно сплачувати лікування в найгірших шпиталях. Разом з тим, на шпитальних ліжках, де лікувалися повії, вивішувалися таблиці з їхньою професію, тим самим акцентуючи на їхній діяльності.

Система «жовтих квитків» мала виразно гендерно дискримінаційний характер. Регламентація покладала всю відповідальність за поширення венеричних хвороб виключно на жінок: вони підлягали обов’язковій реєстрації та регулярним медичним оглядам, тоді як клієнти-чоловіки були звільнені від будь-якого санітарного контролю. Крім того, нагляд ігнорував чоловічу проституцію, яка залишалася поза правовим полем і не потребувала реєстрації, що робило жінку єдиним об'єктом поліцейського та медичного тиску.

Хоча статистичну більшість власниць «жовтих квитків» становили православні жінки, для етноконфесійних меншин Російської імперії цей статус подекуди мав специфічне функціональне значення. Так, наприклад, в умовах жорстких обмежень Смуги осілості реєстрація як повії іноді ставала для єврейськіх жінок єдиним способом здобути прописку (право на проживання) у великих містах задля вищої освіти. Оскільки навчання у ВУЗі чи робота не надавали прав на проживання в столицях, жінки вдавалися до фіктивної реєстрації, щоб уникнути депортації до штетлів. Попри те, що такі особи могли не займатися секс-працею фактично, володіння «квитком» накладало на них ті самі соціальні обмеження та тавро, що й на професійних повій.

Проте стратегія «квитка заради освіти» була радше винятком. Для більшості єврейських жінок перехід у статус секс-працівниць зумовлювався загальними соціально-економічними чинниками: злиднями, втратою родинної підтримки та примусом. Державна політика антисемітизму, зокрема «Тимчасових правил» 1882 року, значно погіршила становище єврейських громад, позбавивши багато сімей засобів до існування та посиливши маргіналізацію жінок.

У культурі Термін набув значного поширення в літературі того часу. У творах «жовтий квиток» часто виступав не просто як документ чи евфемізм секс-роботи, а як метафора «цивільної смерті» для жінки. Найвідоміші твори, де згадується жовтий квіток:

Федір Достоєвський, «Злочин і кара» (1866). Головна героїня Соня Мармеладова змушена «піти за жовтим квитком», щоб врятувати свою сім'ю від голодної смерті. Олександр Купрін, «Яма» (1909–1915). Повість детально описує життя будинків розпусти великого міста. Автор детально описує безправність і незахищеність жінок з жовтим квитком, які зазнають побої та образи як від власників закладу, так і клієнтів. Микола Некрасов, «Хто на Русі живе добре». У поемі згадується доля жінок, для яких цей документ ставав єдиним способом виживання в умовах крайньої бідності.

Кінематограф На початку XX століття з’явилася низка німих фільмів, у яких розповідалися драматичні історії, пов’язані з так званим «жовтим білетом»:

«The Yellow Ticket» (Жовтий квиток) — два американський драматичні фільми 1916 року та 1931 року зі схожою історією, де молода єврейська дівчина в Російській імперії, змушена вдавати повію, щоб отримати паспорт (« жовтий квиток ») для відвідування хворого батька у іншому місті. «Der Gelbe Schein» — німецький німий фільм 1918 року із Полою Неґрі. За сюжетом єврейська дівчина Леа змушена взяти «жовтий квиток» повії, щоб отримати право навчатися в медичному університеті Петербурга, де вона веде подвійне життя під чужим іменем. «Земля в полоні» — радянський німий художній фільм 1927 року, також частково підіймає питання вимушеної секс-роботи селянки у місті, через несправедливий соціальний устрій та скрутне положення її сім'ї. Головній героїні, яка неписьменна та необізнана, видають «жовтий квиток» через те, що небажаний залицяльник сказав поліції, що вона повія. Це фактично позбавляє її можливості отримати будь-яку іншу роботу, окрім борделію.

Джерела

Петренко Д. М. Проституція в пізньоімперському Києві: кваліфікаційна робота бакалавра / Національний університет «Києво-Могилянська академія», факультет гуманітарних наук, кафедра історії. — Київ, 2021. Барков І. В. Інститут проституції в містах південної України в 1843 – 1914 рр.: дис. / Запорізький національний університет. — Запоріжжя, 2018. Кудінов Дмитро. Правове регулювання проституції в Російській імперії. — Суми, 2021.

Примітки