Роберт Вільсон (; 17 серпня 1777 — 9 травня 1849, Лондон) — британський військовий і політичний діяч, дипломат та публіцист. Відзначився у військових кампаніях у Нідерландах, Єгипті, на Піренейському півострові та в Пруссії, виконував дипломатичні місії в Пруссії та Росії. У 1818-1831 роках був членом парламенту, в 1842-1849 роках — губернатором Гібралтара.
Біографія Народився в Лондоні. Був онуком торговця вовною з Лідса та четвертою дитиною художника та портретиста Бенджаміна Вільсона. Осиротів у віці дванадцяти років. Виховував Роберта дядько, Вільям Босвілл.
Навчався у Вестмінстерській школі.
У двадцять років Роберт втік з Джемаймою, дочкою полковника Вільяма Белфорда. Протягом наступних 15 років в них народилося тринадцять дітей.
У 1794 році, в чині корнета, Вільсон брав участь у битві при Вілле-ан-Коші. У 1801 році служив у Єгипті під командуванням генерала Ральфа Аберкромбі, а пізніше генерала Джона Гелі-Гатчінсона. Написана Вільсоном «Історія британської експедиції до Єгипту» зробила його популярним як публіциста.
Натхнений успіхом у 1804 році він оприлюднив свій новий твір — «Дослідження нинішнього стану збройних сил Британської імперії та міркування щодо їхньої реорганізації», в якому виступав за заборону тілесних покарань в армії.
У тому ж році отримав чин підполковника. У 1805 році брав участь у військовій експедиції до Південної Африки.
У 1806 році приєднався до британської дипломатичної місії, що вирушала до Росії, але доїхав лише до Пруссії. Як офіцер, брав участь і у військових діях на боці росіян — зокрема у битвах під Ейлау та Фрідландом. Був присутній у Тільзиті під час підписання мирного договору.
Після Тільзитського світу попрямував із генералом Хатчинсоном до Петербурга. Попри угоду укладену Олександром I з Наполеоном активіно виступав за продовження союзу між Британією та Росією. В 1810 році прилюднив «Опис польської кампанії».
За дорученням посла дістався Лондона і першим особисто повідомив міністра закордонних справ Джорджа Каннінга про початок нової війни.
Під час Піренейської війни організував з португальських вояків Лузитанський легіон, з яким відзначився в боях з французским експедиційним корпусом.
В 1812 році був спрямований до російської армії як офіцер зв'язку. При цьому особисто брав участь у битвах і за свою хоробрість був нагороджений кількому монархами — учасниками антифранцузької коаліції. Після битви під Лютценом Олександр I зняв з свого мундиру орден святого Георгія, щоб вручити його Вільсону. Тоді ж Вільсон отримав звання генерал-майораю
В листопаді 1815 року допоміг втекти з ув'язнення Антуану Лавалетту, після чого змушений був піти у відставку.
У 1817 році оприлюднив «Нарис військово-політичної могутності Росії в 1817 році». Посилаючись на власний досвід спілкування з росіянами і те, що він побачив на власні очі, генерал звинуватив британський уряд у короткозорості, завдяки якій той власними руками виростив монстра, небезпечнішого за Наполеона. Вільсон підрахував, що царська армія за лічені роки зросла майже у 8 разів, хоча цього зовсім не потребували інтереси оборони та можливості російського бюджету. Та припустив, що метою Росії є підпорядкування Європи та експансія в бік чорноморських проток та Індії.
Книжка стала справжнім бестселером — її перевидали п'ять разів. В Росії її сприйняли з обуренням — цар позбавив автора усіх російських нагород, британський уряд визнав генерала «небезпечним бунтівником»Олексій Мустафін. В ліжку з ведмедем. Сусідство з Росією як історичний виклик. Х., 2025, с.231-232.
Це спонукало Вільсона вирушити до Південної Америки, де він долучився до Війни за незалежність під проводом Симона Болівара.
Поранений, він повернуся на батьківщину і в 1818 році був обраний членом парламенту від Саутерка (це місце він зберігав до 1831 року). В палаті приєднався до радикального крила вігів.
В 1825 році Вільсона повернули до армії в званні генерал-лейтенанта, в 1841 році — підвищили в званні до повного генерала.
В 1842 році Вільсон був призначений губернатором Гібралтара і перебував на цій посаді до своєї раптової смерті у 1849 році.
Примітки