Потяг Кастнера () — це назва, якою зазвичай іменують рятувальну операцію, яка врятувала життя понад 1600 євреїв з Угорщини під час Другої світової війни. Поїзд складався з 35 вагонів для худоби, які вирушили з Будапешта 30 червня 1944 року під час німецької окупації Угорщини та зрештою благополучно прибули до Швейцарії після сплати великого викупу нацистамДля 30 червня див. Bauer (1994), с. 199; дату і час (30 червня, близько 23:00), див. Löb (2009), стор. 50, 97; про 35 вагонів для худоби, див. с. 97. Porter (2007), с. 234, пише, що поїзд відправився з Будапешта о півгодини після опівночі в суботу, 1 липня. Кількість пасажирів, яких найчастіше згадують, становить 1'684. Це було число, зареєстроване, коли поїзд прибув до концтабору Берген-Бельзен. Кількість пасажирів на борту, коли поїзд відправлявся з Будапешта, невідома, оскільки люди стрибали і вилазили під час руху поїзда.. Потяг був названий на честь , угорсько-єврейського юриста та журналіста, який був одним із засновників Будапештського комітету допомоги та порятунку — групи, яка контрабандою вивозила євреїв з окупованої Європи під час Голокосту. Кастнер домовився з Адольфом Айхманом, німецьким офіцером СС, відповідальним за депортацію угорських євреїв до Аушвіца в окупованій Німеччиною Польщі, щоб дозволити понад 1600 євреям втекти в обмін на золото, діаманти та готівку. Угода була суперечливою та стала предметом численних дискусій та критики, деякі звинувачували Кастнера у співпраці з нацистами, інші стверджували, що він зробив складний вибір, щоб врятувати життя.
Потяг був організований під час подій депортації 437'000 угорських євреїв до Аушвіца (Освенцим), у травні–липні 1944 року, три чверті з яких були вбиті в газових камерахДля порівняння з ковчегом Ноя, див. Kastner (1945), pp. 61–62, cited in Maoz (2000) ; Bauer (1994), p. 198; Porter (2007), p. 234; and Löb (2009), p. 89 Щодо 437'000 євреїв, три чверті з яких були вбиті, див. Bauer (1994), p. 156. Його пасажири були обрані з широкого кола соціальних класів, серед них було близько 273 дітей, багато з яких осиротілиLöb (2009), pp. 117–18. 150 найбагатших пасажирів заплатили 1500 доларів (еквівалентно $27'000 у 2024 році) кожен, щоб покрити свою втечу та втечу іншихBauer (1994), p. 198. Після кількох тижнів подорожі, включно з перенаправленням до концентраційного табору Берген-Бельзен у Німеччині, 1670 пасажирів, що вижили, досягли Швейцарії у серпні та грудні 1944 року.
Кастнер емігрував до Підмандатної Палестини в 1947 році. Він був речником міністра торгівлі та промисловості, коли його переговори з Ейхманом стали предметом суперечок. У квітні чи травні 1944 року Кастнеру повідомили про масові вбивства, що відбувалися в Аушвіці. Після війни поширилися звинувачення, що він нічого не зробив, щоб попередити ширшу громадськість, а натомість зосередився на спробі врятувати меншу кількість людей. Те, що в поїзді була його родина, а також 388 людей з гетто в його рідному місті Коложвар, підсилило думку його критиків про те, що його дії були егоїстичнимиBauer (1994), pp. 150ff, 197, 199—200.
Звинувачення завершилися тим, що в інформаційному бюлетені Кастнера звинуватили у співпраці з нацистами. Уряд подав до суду від його імені за наклеп, а адвокат відповідача перетворив судовий процес на обвинувальний акт проти керівництва «МаПАЙ» (Лейбористів) та його нібито нездатності допомогти євреям Європи. Суддя виніс рішення проти уряду, постановивши, що Кастнер „продав свою душу дияволу“, домовляючись з Ейхманом та обравши деяких євреїв для порятунку, не попередивши інших. Кастнера було вбито в Тель-Авіві в березні 1957 рокуNew York Times (16 March 1957 та 8 January 1958). Дев'ять місяців по тому Верховний суд Ізраїлю скасував більшість рішень суду нижчої інстанції, зазначивши у рішенні (з результатом 4 проти 1), що суддя „серйозно помилився“New York Times (16 January 1958, 17 January 1958), та 18 January 1958; Time magazine (27 January 1958).
Організатор
Рудольф Кастнер (1906—1957), також відомий як Ізраїль Реже Кастнер, народився в Коложварі, Австро-УгорщинаКоложвар став називатися Клуж (Румунія) у 1918 році, після чого у 1940 році був повернутий до Угорщини, а в 1947 році повернувся до Румунії.. Кастнер навчався в юридичній школі, потім працював журналістом у газеті («Новий Схід») спортивним репортером і політичним коментаторомPorter (2007), pp. 9–10, 15–18.. Він також став асистентом доктора , члена румунського парламенту та провідного члена Національної єврейської партії, а у 1934 році одружився з дочкою Фішера, ЕржебетLöb (2009), p. 72..
Кастнер здобув репутацію політичного посередника та приєднався до партії «Їхуд», пізніше відомої як «МаПАЙ», лівої сіоністської партії. Він також допоміг створити Комітет допомоги та порятунку разом з та , Самуелем Спрінгманном, , інженером з Будапешта, Ерне Сіладжі (Ernő Szilágyi) з «га-Шомер га-цаїр» та кількома іншимиBauer (1994), pp. 152—153..
За словами Джоела Бренда, група допомогла 22'000–25'000 євреїв з окупованої нацистами Європи дістатися відносно безпечної Угорщини між 1941 і березнем 1944 року, до вторгнення Німеччини в цю країну 19 березня того ж року«Joel Brand's testimony» , Trial of Adolf Eichmann, Session 56, Part 1/4, 29 May 1961.
Пасажири
Пасажирів обирала комісія, до складу якої входили: Кастнер, Отто Комолі та Гансі Бренд з Комітету допомоги та порятунку, а також Жигмонд Леб, колишній президент ортодоксальної громади в Клужі (Cluj). Ізраїльський вчений-правник Ашер Маоз пише, що Кастнер сказав Сіоністському конгресу, після війни, у звіті, який він написав про акції Комітету допомоги та порятунку, що він вбачав поїзд за «Ковчег Ноя», оскільки в ньому знаходився зріз єврейської громади, зокрема людей, які працювали на державній службі.
За словами Єно Кельба (Jeno Kölb), пасажира, який вів щоденник, загалом було 972 жінки та 712 чоловіків; найстаршій було 82 роки, наймолодшій — лише кілька днівПро Кельба та кількість, див. Löb (2009), p. 115; про вік, див. Porter (2007), pp. 1, 235. , інший пасажир, пише, що точна кількість пасажирів у поїзді, коли він вирушив з Будапешта, залишається невідомою, оскільки на початку подорожі кілька пасажирів вийшли, злякавшись, що поїзд опиниться в Аушвіці, а інші зайняли їхні місця. Кілька жінок в останню хвилину посадили своїх маленьких дітейLöb (2009), p. 114 Про дворічного польського хлопчика, якого мати в останню хвилину кинула в поїзд, див. Porter (2007), p. 234. Див. також Reisz (28 February 2008). Відомо, що 1684 пасажири були зареєстровані, коли поїзд (несподівано) прибув до концентраційного табору Берген-Бельзен поблизу Ганновера 9 липняBauer (1994), pp. 197—199.
За словами Леба, серед пасажирів було 199 сіоністів з Трансільванії та 230 з Будапешта, а також 126 ортодоксальних та ультраортодоксальних євреїв, серед яких 40 рабинів; одним із рабинів був , ребе. Серед них були вчені, митці, домогосподарки, селяни, фермери, промисловці, банкіри, журналісти, вчителі та медсестри. На борту був письменник , психіатр Леопольд Сонді, оперний співак , художник , і Пітер Мунк, який став бізнесменом у КанадіBraham (2004); for Munk, see Porter (2007), p. 3. Також було 388 осіб з рідного міста Кастнера, Клужа, включаючи членів родиниBauer (1994), p. 197. Його матері, Гелен Кастнер, було надано місце, як і його брату Ерне, його вагітній дружині Богьо (вона народила доньку Жужі у Швейцарії у грудні 1944 року), разом з її батьком Йожефом Фішером та іншими родичами Богьо. Ерне Сіладжі з Комітету допомоги та порятунку був на борту, як і його мати, сестра та племінниця Марґіт, а також дочки Отто Комолі та , провідних членів (Юденрату / Judenräte).
Портер пише, що кожному пасажиру дозволялося взяти з собою дві зміни одягу, шість комплектів спідньої білизни та їжу на 10 днівPorter (2007), p. 233ff. Три валізи з готівковими грошима, коштовностями, золотом та акціями, що становило близько 1000 доларів на особу (еквівалентно $18 000 у 2024 році), що були виплачені офіцеру СС Курту Бехеру як викуп.
Подорож
Лінц, Австрія
За словами Бауера, поїзд зупинили на Угорсько-Австрійському кордоні, звідки він міг би вирушити на захід або на схід до Аушвіцу. Пасажири почали панікувати; він стверджує, що Джоел Тейтельбаум та його супроводжуючий розсилали повідомлення з проханням врятувати їх, і тільки їх.
Гершель Фрідман у своїй книзі «Mei'Afeiloo Loir Goodel» () про Тейтельбаума, свідчить про те, що Тейтельбаум разом із Хаїмом Ротом намагався врятувати весь поїзд. Ейхман вирішив, з причин, які залишаються незрозумілими, перенаправити поїзд до концентраційного табору Берген-Бельзен на північному заході Німеччини, поблизу Ганновера, хоча стверджувалося, що це сталося через те, що Ейхман посилив свої вимоги, які не могли бути негайно виконані, таким чином тримаючи своїх заручників „на льоду“.
Поїзд проїхав через Лінц, Австрія, де пасажири висадилися та були відправлені до військової дезінсекційної станції для медичного огляду та прийняття душу. Їх змушували роздягатися та стояти голими годинами, чекаючи на прийом медичного персоналу або душу; лікарі проводили інтимні огляди жінок, нібито у пошуках вошей. Їм також голили голови та лобкові ділянки.
Кілька пасажирів вважали, що душові виявляться газовими камерами, що, за словами Леба, підтвердив один з есесівців з посмішкоюLöb (2009), pp. 102—105.
Бауер наводить цей страх як доказ того, що угорсько-єврейська громада добре знала інформацію про газові камери в АушвіціBauer (1994), p. 199; also see Porter (2007), p. 236. Між серпнем 1943 та травнем 1944 року та троє інших втікачів з Аушвіца передали інформацію про газові камери єврейським та іншим посадовцям; саме до цієї інформації, на думку Врби, мав доступ Кастнер, але не поширював її достатньо широко.
Берген-Бельзен, Німеччина
Коли поїзд прибув до Берген-Бельзена в неділю 9 липня, пасажирів відвели до спеціальної секції, відомої як Унґарнлаґер (угорський табір), де їх тримали тижнями, а в деяких випадках і місяцями. Леб пише, що їхній щоденний раціон складався з 330 грамів сірого щільного хліба, 15 грамів маргарину, 25 грамів варення, 1 літра овочевого (переважно ріпного) супу, 1,5 літра замінника кави, а іноді й сиру або ковбаси, з молоком та додатковими пайками для дітей до 14 роківLöb (2009), pp. 125—126 Групі дозволили організовуватися та здійснювати свою діяльність. Коли вони влаштувалися, чоловіки обрали Йожефа Фішера президентом і керували щоденними справамиPorter (2007), pp. 238. Групі дозволили організуватися та зайнятися своєю діяльністю. Коли вони влаштувалися, чоловіки обрали Йожефа Фішера президентом і проводили щоденні заходи. Оскільки серед пасажирів було багато інтелектуалів, регулярно проводилися поетичні читання та лекції з історії, філософії та релігійної освітиPorter (2007), pp. 237—239. Умови проживання були примітивними, в кожній кімнаті втискалося 130—160 людей. Ладіслаус Леб описує типову ніч, спираючись на щоденник, який вела інша пасажирка, Сідонія Девечері:
Дружина рабина марно намагається зупинити своїх дітей, чотирьох і восьми років, які б'ються на її ліжку. Її сусіди, яких розбудив гамір, лаються на них. Жінка кричить, бо по її обличчю пробігла миша. Клопи падають з верхніх ліжок на нижні. Інша жінка кричить, бо маленький хлопчик на ліжку над нею розлив на неї банку з-під варення, яку він використовує як нічний горщик. Хтось хворий на кашлюк. Інший маленький хлопчик благає матір не бити його, бо уві сні він намочив ліжко, яке ділить з нею. Вона це робить, і він верещить. Колишня танцівниця нічного клубу розповідає брудні історії про своїх колишніх колег витонченій ортодоксальній вчительці мови, яка не знає, чи заткнути їй вуха, чи сміятися. Розпещена багата дружина повісила свій одяг на всі доступні цвяхи, не залишаючи місця ні для кого іншого. Уривок закінчується словами: „За 24 години з 24 немає жодної хвилини мовчання …“Löb (2009), p. 124
Швейцарія