Завод рідкісноземельних металів і сполук торію в Удйогамандалі – підприємство металургійної та хімічної промисловості в індійському штаті Керала.
Завод відкрила в 1954 році компанія Indian Rare Earths Limited (IREL), що первісно належала уряду Індії та штату Керала, а в 1963-му перейшла під повний контроль центрального уряду. Завод мав переробляти монацит із отриманням суміші хлоридів рідкісноземельних елементів (РЗЕ) та гідроксиду торію. Останній був сировиною для нітрату торію, що використовувався у приборах освітлення – газових калильних сітках, крім того, передбачалось, що в майбутньому завод в Удйогамандалі стане частиною торієвого паливного циклу (втім, комерційно приваблива технологія торієвого палива не розроблена й станом на середину 2020-х років). Технологію надала французька компанія Societe de Produits Chimiques des Terres Rares, що також переробила пробну партію індійського монациту (із поверненням нітрату торію до Індії). Поставки монациту забезпечували копальні Чавара та Манавалакурічі (штати Керала і Тамілнад), що в середині 1960-х перейшли під контроль IREL, а в 1980-х роках остання додатково запустила копальню в Чатрапурі (штат Одіша).
Гідроксид торію з Удйогамандали відправляли для переробки у нітрат торію на запущений в 1955 році торієвий завод у Тромбеї (район міста Мумбаї), там же провадили вилучення певних обсягів урану (саме на цій сировині запустили перший в Індії атомний реактор за спільним з Канадою проєктом CIRUS). РЗЕ експортували, хоча в перші кілька років вони не мали достатнього попиту, так що деякі партії просто псувались та списувались. Окрім хлоридів майданчик виробляв невеликі обсяги карбонатів РЗЕ та гідроксиду церію. Оскільки монацит відноситься до фосфатів, супутнім продуктом його переробки є тринатрійфосфат, який почали просувати на ринок як альтернативу каустичній соді.
В 1959-му переробили 1,6 тисячі тонн монациту, в 1961/1962 фінансовому році цей показник зріс вже до 1,8 тисячі тонн, а наступного року досягнув 2,9 тисяч тонн. В подальшому завод вийшов на рівень у 4 тисячі тонн монациту на рік, при цьому в 1960-х роках в Удйогамандалі освоїли виробництво фторидів, оксидів та гідратів РЗЕ.
В 1973 (за іншими даними – 1975) році запустили пілотне виробництво роздільних концентратів РЗЕ. В 1987-му Удйогамандалі завершили проєкт MOHUR, який стосувався ділянки вилучення гелію та урану, а в 1990-х запустили установку HERO, що виробляла оксиди важких РЗЕ.
Тим часом провідним гравцем світового ринку РЗЕ став Китай. Враховуючи, що з індійської сировини виходили переважно легкі РЗЕ (церій, лантан, неодим, празеодим та самарій), конкурентні позиції IREL були підірвані і в підсумку на початку 2000-х років переробку монациту в Удйогамандалі припинили. З 2005-го майданчик продовжував переробку накопичених запасів гідроксиду торію (торієвий завод в Тромбеї закрили ще в 1998-му) із вилученням урану та отриманням більш прийнятного для зберігання оксалату торію, який за потреби могли постачати на завод у Чатрапурі (що також належить IREL).
В 2015-му в Удйогамандалі відкрили завод високочистих рідкісноземельних елементів (HPRE), який здійснює переробку суміші хлоридів РЗЕ із заводу в Чатрапурі. Відродженню майданчику сприяли введення Китаєм квот на експорт РЗЕ та зростання попиту зі сторони виробників магнітів на неодим та празеодим. Завод продукує оксиди лантану, церію, неодіму-празеодіму, самарію, європію, гадолінію та ітрію з чистотою не менше 99% (по гадолінію отримують продукт "атомної чистоти" з показником 99,99%). Також відомо про існування пілотної установки диспрозію.
Примітки