Озімський договір (, , ) — міжнародний договір, підписаний між Італією та Югославією в італійському місті Озімо 10 листопада 1975 року з метою остаточного поділу Вільної території Трієст між обома державами: за його умовами портове місто Трієст із вузькою прибережною смугою на північному заході (зона А) відійшло до Італії, а північно-західна частина півострова Істрія (зона Б) перейшла до Югославії.

Повна назва договору — Договір про розмежування кордону на частині, не означеній як така в мирному договорі від 10 лютого 1947 року. Складений французькою мовою, набув чинності 11 жовтня 1977 року. Від імені італійського уряду договір підписав міністр закордонних справ Маріано Румор. Від імені Югославії договір підписав союзний секретар закордонних справ Милош Минич.Оригінальний текст договору

Критика в Італії Уряд Італії зазнавав затятої критики за підписання договору, зокрема за втаємничений спосіб проведення перемовин, оминаючи традиційні дипломатичні канали. Італійські націоналісти відкидали ідею відмови від Істрії, оскільки вона була давнім «італійським» районом, який спільно з венеційською округою називався Венеція та Істрія (). За Лондонським договором Істрія належала Італії 25 років (1919—1943), між Першою світовою війною та прикінцевою частиною Другої світової війни, а західне узбережжя Істрії вже давно мало численну італійську меншину.

Дехто закликав до карного переслідування тодішнього прем'єр-міністра і міністра закордонних справ за злочин державної зради, як зазначено у статті 241 Кримінального кодексу Італії, яка передбачає довічне ув'язнення для кожного, кого визнають винним у пособництві та підбурюванні іноземної держави до здійснення її суверенітету на вітчизняній території. Договір не гарантував захисту італійської меншини Істрії в югославській зоні або словенської меншини в італійській зоні.

Незалежність Словенії та Хорватії Словенія проголосила свою незалежність у 1991 році та дістала міжнародне визнання 1992 року. Італія швидко визнала незалежність Словенії, приймаючи приєднання молодої словенської держави до договорів, укладених з Югославією. Застосовність цього договору була під питанням, але Словенія 31 липня 1992 року оприлюднила декларацію, в якій заявила про визнання договору.

Італія, як і Хорватія, виступала проти будь-яких змін до договору. Словенія стверджувала, що всі борги перед Італією за майно, передане під суверенітет Югославії після 1947 року, на той момент сплачені. Однак до 1993 року 35 000 італійців усе ще заявляли, що гроші їм винні.

У 1994 році італійський уряд на чолі з Сільвіо Берлусконі вимагав виплати додаткової компенсації, інакше зусилля щодо інтеграції Словенії в Західну Європу будуть зупинені. З цією метою він блокував до березня 1995 року перемовини про вступ Словенії до Європейського Союзу, аж поки новий уряд під керівництвом Ламберто Діні відкликав вимогу Італії. Було підписано договір про співпрацю, який дозволив громадянам Італії, що проживали в Словенії протягом трьох років, придбавати там власність упродовж чотирьох років після підписання договору. Він набув чинності у період спроб Словенії вступити до ЄС.

Уряд Хорватії не робив жодної подібної декларації, але 25 червня 1991 року хорватський парламент визнав кордони Хорватії частиною югославських. Італія не наполягала на декларації від Хорватії, яка ніколи не ставила під сумнів даний договір, вважаючи його дійсним.

Примітки

Посилання

The full text of the Treaty, United Nations Treaty Series Vol. 1466, 1-24848