Епібатидин (Epibatidine) — хлорований алкалоїд, що виділяється еквадорською жабою Epipedobates anthonyi та отруйними дереволазами роду Ameerega. Його відкрив Джон В. Дейлі у 1974 році, однак структура сполуки була повністю встановлена лише у 1992 році. Питання про те, чи трапляється епібатидин у природі, залишається дискусійним через труднощі з остаточною ідентифікацією сполуки з обмежених зразків, зібраних Дейлі. На момент застосування високороздільної спектрометрії у 1991 році залишалося менш ніж один міліграм екстракту зі зразків Дейлі, що викликало занепокоєння щодо можливого забруднення. Зразки з інших партій тієї ж самої виду жаб не містили епібатидину.
Епібатидин є нейротоксином, який взаємодіє з нікотиновими та мускариновими ацетилхоліновими рецепторами. Ці рецептори беруть участь, зокрема, у передачі больових відчуттів і регуляції рухів. Епібатидин спричиняє повне оніміння тіла, яке може швидко перейти у повний параліч. Дози стають летальними, коли параліч призводить до зупинки дихання. Спочатку вважалося, що епібатидин може бути корисним як лікарський засіб. Однак через неприйнятно вузький терапевтичний індекс його більше не досліджують як потенційний препарат.
Історія Епібатидин уперше був описаний Джоном В. Дейлі у 1974 році. Його ізолювали зі шкіри жаб Epipedobates anthonyi, зібраних Дейлі та його колегою Чарльзом Майєрсом. У період між 1974 і 1979 роками Дейлі та Маєрс зібрали шкіру майже 3000 жаб у різних місцях Еквадору після того, як виявили, що невелика ін’єкція препарату зі шкіри викликає у мишей знеболювальний ефект, подібний до опіоїдного. Попри поширену назву, яка натякає на використання її місцевими жителями під час полювання, у статті, написаній Дейлі у 2000 році, стверджувалося, що навколо цих жаб не існувало місцевого фольклору чи народної медицини й що вони вважалися переважно неважливими для місцевого населення.
Структуру епібатидину було встановлено у 1992 році; цьому перешкоджало те, що Epipedobates anthonyi отримала охоронний статус МСОП у 1984 році. Крім того, ці жаби не продукують токсин у разі розведення та вирощування в неволі, оскільки не синтезують епібатидин самостійно. Як і інші отруйні дереволази, вони отримують його з їжі, після чого накопичують у шкірі. Ймовірними джерелами в раціоні є жуки, мурахи, кліщі та мухи. Дейлі та Чарльз помітили, що епібатидин походить із раціону, під час повернення до Еквадору у 1976 році, коли виявили, що на одній із ділянок жодна з жаб не продукувала алкалоїдів, таких як епібатидин; з’ясувалося, що лише жаби в певних місцях із відповідними харчовими умовами могли накопичувати епібатидин. Попри труднощі, структуру зрештою було визначено, а перший синтез епібатидину здійснено у 1993 році. Відтоді розроблено багато інших методів синтезу.
Через виражений знеболювальний ефект епібатидин викликав значний інтерес як потенційний лікарський засіб, оскільки було встановлено, що він не є опіоїдом. Це означало, що його можна було б застосовувати без ризику розвитку залежності. Однак невдовзі з’ясувалося, що його не можна використовувати в людини, оскільки доза, яка спричиняє токсичні симптоми, є надто близькою до терапевтичної, щоб препарат був безпечним.
Хімічна структура Епібатидин — це піперидин піридин зі структурою, схожою на структуру нікотину. Це гігроскопічна масляниста речовина, яка є основою.
Див. також
Батрахотоксин Тетродотоксин
Примітки
Посилання
Епібатидин на сайті chemsoc.org