Айлі Анніккі Ненола (, у 1966—1988 роках Ненола-Калліо; , Гаукіпудас, Фінляндія) — почесна професорка Гельсінського університетуKuka kukin on — Who's Who in Finland 2007, p. 650. Helsinki 2006. . Спеціалізувалася на фольклорі, була одна з перших, хто застосовував міждисциплінарні та критичні жіночі студії у Фінляндії, розробляла навчальні програми та впроваджувала курси в Тартуському університеті. Допомагала у створенні національних навчальних програм з жіночих студій, очолювала аспірантську програму жіночих студій в Інституті Крістіїна. Брала участь у створенні навчальної програми Центру жіночих студій у Вільнюсі, Литва.У 1995—2006 роках викладала жіночі студії в Гельсінському університеті й одночасно обіймала посаду декана факультету гуманітарних наук у 2004—2006 роках. 1999 року ушанована званням кавалера першого ступеня ордена Білої троянди, а 2002 року обрана членкою Фінської академії наук.

Ранні роки та освіта Народилася 27 жовтня 1942 року в Гаукіпудасі, Фінляндія. 1962 року вступила до Університету Турку на факультет фінської мови та порівняльного літературознавства. Перевелась на факультет філософії і 1971 року здобула ступінь бакалавра. У 1970—1975 роках працювала науковим асистентом Лаурі Хонко у Турку та 1975 року здобула ступінь ліценціата. У 1975—1982 роках навчалася в аспірантурі і працювала асистентом на кафедрі релігієзнавства. 1983 року захистила докторську дисертацію з релігії в Університеті Турку, захистивши дисертацію «Дослідження іжорійських плачів», в якій досліджувала традиційні ритуали скорботи та жалоби іжорійських жінок. Продовжила кар'єру, вивчаючи культурні та соціальні ролі жінок.

Кар'єра 1982 року влаштувалася старшим викладачем фольклору та релігієзнавства в Університеті Турку. Одночасно з 1984 року обіймала посаду доцента з фольклору в Університеті Оулу. У 1980-х роках викладачі з різних закладів розробили вступний курс з жіночих студій, проводячи лекції з різних дисциплін, і Ненола брала в них участь. 1986 року в Каяані відбувся національний з'їзд викладачів, зацікавлених у розробці програми навчання жіночих студій, щоб розробити вимоги до цієї дисципліни. 1987 року в Гельсінкі запропонували першу програму навчання, а наступного року Ненола розробила навчальний план та запровадила програму жіночих студій у Турку. Це була неофіційна дисципліна навчання на кафедрі фольклору та релігієзнавства. У 1990—1992 роках керувала Національним керівним комітетом з жіночих студій Академії Фінляндії. Серед її обов'язків були відвідування всіх університетів країни, які пропонували курси з жіночих студій, та надання рекомендацій щодо можливостей налагодження зв'язків і стандартизації критеріїв. Завдяки цій роботі 1991 року в Гельсінському університеті заснували Інститут Крістіїна, який пропонував курси з гендерних студій для аспірантів.

1992 року повернулася на посаду старшого викладача до Університету Турку. Того ж року Литовська асоціація університетських жінок заснувала Центр жіночих студій Вільнюського університету. Центр запросив науковців зі Скандинавії та США для допомоги у створенні навчальних програм. Ненолу запросили до участі від Гельсінського університету. Серед інших учасників були Беріт Ос і Сюзанна Лі з Університету Осло, Інгер Левкрона, яка представляла Лундський університет, Ізабель Маркус з Університету у Буффало, Брюс Нордстрем-Льоб з Університету Міннесоти, Ельжбета Пакшис з Університету імені Адама Міцкевича та Гілдур Ве з Бергенського університету. 1995 року Ненолу прийняли на посаду професора Гельсінського університету та директора Інституту Крістіїна. 1999 року ушанована званням лицаря першого ступеня ордена Білої троянди, а 2002 року обрана членкою Фінської академії наук. 2003 року, після багатьох років лобіювання з боку Неноли, програма жіночих студій в Гельсінському університеті отримала повну акредитацію як спеціальність, що дає право на отримання диплома. Хоча вона наполягала на тому, щоб програма отримала автономію, вона також хотіла, щоб її інтегрували в інші спеціальності, але цього не вдалося реалізувати за час її перебування на посаді. 2004 року Ненола перейшла на адміністративну посаду, ставши першою жінкою, яка обіймала посаду декана факультету мистецтв Гельсінського університету до 2006 року. 2006 року нагороджена премією Майккі Фріберга за рівність. 2007 року вийшла на пенсію.

Дослідження Досліджувала гендерні системи у Фінляндії представлені у сучасному суспільстві та у традиційних фінсько-карельських культурах крізь призму фольклору. Аналізувала родинні зв'язки та шлюбні звичаї у літературі, зазначивши, що традиційно чоловіки мали владу й авторитет. Жінки, якщо і були головними героями, зображували покірними. Виявила, що для жіночих персонажів типово бути морально винними за дії своїх чоловічих персонажів. Її основною роботою з 1970-х років були переклади іжорійських плачів. Над своєю дисертацією працювала 20 років. Зібрала від 600 до 700 текстів, переважно весільних плачів, і надала оригінальні тексти, а також переклади англійською мовою. Досліджувала традицію жалобних текстів Іжорії від зародження. В іжорійській культурі розглядала особливу традицію жіночої поезії. Використовувала міждисциплінарний метод, що охоплював антропологію, соціальну психологію, соціологію та теологію, намагалася визначити, як плачі використовувалися в суспільстві та яке значення мала ця традиція. Її підхід, що використовував методики жіночих досліджень, мав великий вплив і простежувався в інших аналізах цього жанру, як-от дослідження «Kahden maailman välillä» («Між двома світами») Лаури Джецу.

Особисте життя У 1966—1988 роках була одружена з Юссі Калліо, і у них було двоє дітей. Їхня дочка Гелена Калліо — акторка та письменниця.

Вибіркові праці

Примітки

Література

Посилання