Ранній італійський живопис епохи Відродження — одна з вершин світової мистецької спадщини. Періоду раннього Відродження в живописі Італії передує проторенесанс. Він тісно пов'язаний з ідеологією та естетикою середньовіччя, з романськими, готичними, візантійськими традиціями. Період проторенесансу поділяють на два підперіоди: до смерті Джотто ді Бондоне і після 1337 року. Період раннього Відродження, або кватроченто (чотирьохсоті роки), охоплює час із 1420 по 1500 рік. Період Високого Відродження тягнеться приблизно з 1500 по 1520-ті роки і маньєризм — у подальший час до початку формування стилю бароко. Ці дати приблизні, оскільки життя та творчість окремих митців не збігаються з умовними хронологічними межами, а різні стильові тенденції розвиваються паралельно.

Художники Італії епохи Відродження, хоч і були віддані конкретним містам, проте переміщалися всією Італією, часто маючи дипломатичний статус і поширюючи художні та філософські ідеї.Наприклад, Антонелло да Мессіна, який подорожував із Сицилії до Венеції через Неаполь.

Місто Флоренція в Тоскані відоме як батьківщина Ренесансу, і зокрема живопису Відродження.

Проторенесанс починається з діяльності живописця Джотто і включає творчість художників Таддео Гадді, Орканьї та Альтік'єро. Раннє Відродження відзначене роботами художників Мазаччо, Фра Анджеліко, Паоло Учелло, П'єро делла Франчески та Верроккйо. В період Високого Відродження працювали Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель та Тіціан. Маньєризм відзначений творчістю Андреа дель Сарто, Понтормо та Тінторетто.

Вплив

Важливим економічним складником розвитку культури Відродження стало піднесення міст у Північній частині Центральної Італії. Міста домоглися самоврядування та майже повної незалежності від феодалів. У багатьох містах влада зосереджувалася в одних руках, з'явилися сеньйорії. Оплотом республіканського ладу на Апеннінах були міста Венеція та Флоренція. Південна та частина Центральної Італії входили до складу монархій — Неаполітанського королівства та Церковної держави. Перемога Флоренції в боротьбі за незалежність від Мілана наприкінці XIV — на початку XV століття сприяла поширенню республіканських ідей і вплинула на розвиток принципів громадянського гуманізму. 1462 року за підтримки Козімо Медічі Старшого у Флоренції засновано Платонівську академію в Кареджі. У 1460-ті роки в Італії також з'явилися академії в Римі та в Неаполі. Гуманістичні академії були вченими спільнотами зі свободою розвитку думки та звернення до різних філософських традицій.

На розвиток живопису епохи Відродження в Італії впливали філософські течії, література, архітектура, теологія, науки та інші аспекти життя суспільства.

Філософія У час, що розглядається, в італійському суспільстві з'явився значний інтерес до філософії, поезії, драми, науки. Інтерес до гуманістичної філософії означав, що відносини людини з людством, Всесвітом і з Богом вже не є винятковою прерогативою Церкви.

У XV столітті італійський філософ і гуманіст Марсіліо Фічіно писав:«Ні небо не є для людини надто високим, ні центр землі — надто глибоким. А оскільки людина пізнала лад світил і як вони рухаються… то хто заперечуватиме, що геній людини майже такий самий, як у самого творця небесних світил, і що він міг би якимось чином створити ці світила, якби мав знаряддя і небесний матеріал».У період високого Відродження складалося уявлення, що людина може перевершити природу.

Відроджений інтерес до античної класики привів до необхідності археологічного вивчення Стародавнього Рима архітектором Брунеллескі та скульптором Донателло. Відродження архітектурного стилю, заснованого на класичних елементах надихав класицизм у живописі, який виявився ще в 1420-х роках у картинах Мазаччо та Паоло Уччелло.

Наука та технології Одночасно з отриманням доступу до класичних текстів Європа отримала доступ до сучасної математики, яка мала витоки у творах візантійських та ісламських вчених.

Поява в XV столітті друкарства означало, що знання можуть поширюватися в широких верствах населення.

Італійські художники епохи Відродження у своїх роботах зверталися до розпису по сирій та сухій штукатурці, до мозаїки, вітражу, сграфіто. До мозаїки та вітражу італійські майстри зверталися для завершення декору храмів. Загалом у ренесансній Італії переважала фреска — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці.

Використання у Венеції в другій половині XV—XVI століть олійних фарб мало значний вплив на мистецтво живопису. Олійні фарби легко змішувати, ними можна працювати тривалий час, прозорість фарб давала змогу створювати ширшу гаму тонів. Завдяки цьому, починаючи з XV століття, олійні фарби стали провідним художнім засобом.

Перехід від яєчної темпери до олійних фарб у Північній Європі, а потім і в Італії ознаменований появою безлічі робіт, в яких підмальовок виконано темперою, а наступні етапи з тонким прозорим лесируванням — олійними фарбами. В деяких роботах темперу та олійні фарби застосовано одночасно.

Суспільство

Процес створення в Італії державних утворень нового типу — республік і синьйорій вимагав суспільної активності людей, що прийшли до влади. Гуманісти висунули тезу «vita activia civilis» — активної громадянської позиції членів суспільства. У цих умовах образотворче мистецтво набуло важливих суспільних функцій. Суспільний інтерес до мистецтва став характерною рисою італійського життя.

У своїх «Життєписах» Вазарі писав про натовпи флорентійців, що два дні відвідували майстерню Леонардо да Вінчі, які прагнули побачити нову його картину «Свята Анна», про величезну кількість людей, коли під градом глузувань у Флоренції відкрито невдалий твір маньєристичної скульптури «Геракл і Какус» Баччо Бандінеллі.

Поява італійської банківської родини дому Медічі, розвиток торгівлі сприяв розвитку маленького (40 тис. жителів у XV столітті) італійського міста Флоренція. Козімо Медічі був меценатом, не пов'язаним із церквою та монархією. Вдала щаслива присутність у Флоренції художніх геніїв, якими були Джотто, Мазаччо, Брунеллескі, П'єро делла Франческа, Леонардо да Вінчі та Мікеланджело, сформувала атмосферу, що підтримувала та заохочувала до творчості багатьох інших художників для створення робіт високої якості.Frederick Hartt, A History of Italian Renaissance Art, (1970)

Схоже спостерігалося й у Венеції, де творили талановиті художники сім'ї Белліні, Андреа Мантенья, Джорджоне, Тіціан і Тінторетто.Michael Baxandall, Painting and Experience in Fifteenth Century Italy, (1974)Margaret Aston, The Fifteenth Century, the Prospect of Europe, (1979)

В епоху Відродження замовлення щодо створення витворів мистецтва стали переходити від держави й церкви до приватних осіб. Італійські князі, імениті громадяни прагнули прикрасити розписами збудовані ним собори, госпіталі чи свій міський будинок.

Теми

Багато живописних полотен епохи Відродження створено на замовлення приватних осіб або для Католицької церкви. Ці роботи часто великомасштабні, виконані у вигляді фресок із життя Христа, життя Діви Марії або життя святих, як-от католицького святого, на ім'я якого названо орден францисканців — святого Франциска Ассізького. Художники створили багато алегоричних картин на тему Спасіння та ролі церкви в його досягненні. Церква також доручала виконувати вівтарні картини, намальовані темперою на стіні, пізніше — олійними фарбами на полотні. Окрім великих вівтарів, художники створювали дуже багато картин малих розмірів на замовлення як церкви, так і приватних осіб. Найпоширенішою темою картин була «Мадонна з немовлям».

Прикрашалися також світські споруди. Місцеві урядові будівлі прикрашали світськими фресками, як-от роботи художника Амброджо Лоренцетті Алегорія доброго й злого правління, і релігійними, як-от роботи художника Сімоне Мартіні Маеста в Палаццо Пуббліко (Сієна).

У XIV та на початку XV століття портретний живопис був рідкістю. Художники здебільшого обмежувалися створенням цивільних пам'ятних картин, як-от кінні портрети кондотьєра Гвідориччо та Фольяно Сімоне Мартіні. До того, як портрет набув характеру автономного світського жанру, він тривалий час залишався складником багатофігурної релігійної композиції. Залежність портрета від монументального живопису була основною рисою станкового портрета XV століття.

Портрет став основним жанром в образотворчому мистецтві високого Відродження в таких художників, як Рафаель і Тіціан і продовжуватиме розвиватися в період маньєризму у творчості таких художників, як Бронзіно.

«Історичний жанр» був важливим кроком в еволюції «монументального портрета», в ньому художники зображували реальні події. Їхніми дійовими особами були справжні люди, яких писали впізнавано. Пам'яток цього світського жанру залишилося мало, і найтрадиційнішими є батальні. Батальні композиції раннього Відродження до нас не дійшли. Про них можна судити за роботами трьох різних художніх шкіл: фрескам Пізанелло в Мантуї (Палаццо Дукале), П'єро делла Франческо в Ареццо (розписи хору церкви Сан Франческо) та триптиху Паоло Учелло Битва при Сан-Романо.

З поширенням Ренесансного гуманізму художники звернулися до класичних тем, зокрема, для прикрашання будинків багатих покровителів. Найвідомішим твором, написаним для таких цілей є картина художника Боттічеллі Народження Венери, виконана для Медічі. Гуманізм також вплинув на манеру зображення релігійних тем, прикладом є розпис стелі Сікстинської капели Мікеланджело.

Інші теми бралися зі сучасного художнику життя, іноді з алегоричним сенсом.

Часто в картинах увічнювали важливі події в житті суспільства, як-от на картині Уччелло. Твори Данте, Боккаччо (Декамерон) та інших. також ставали темами для картин.

Див. також: .

Школи живопису

У XIII—XVI століттях в Італії не було закладів вищої освіти, де готували б професійних художників. Художниками, скульпторами талановиті підлітки ставали, працюючи та навчаючись у майстернях італійських художників. Так, Мікеланджело був учнем у майстерні художника Доменіко Гірландайо, після року учнівства він перейшов до школи скульптора Бертольдо ді Джованні, яка існувала під патронатом Лоренцо де Медічі, фактичного господаря Флоренції. Леонардо да Вінчі працював підмайстром у майстерні Верроккйо. Сандро Боттічеллі п'ять років навчався живопису в майстерні Фра Філіппо Ліппі, потім — у майстерні Андреа Верроккйо. Часто майстерність художника передавалося з покоління до покоління, так було в сім'ї венеціанських живописців Белліні. Навчаючись у майстернях, художники ставали прибічниками певної мистецької школи.

Провідними художніми школами в мистецтві італійського Відродження в різний час були: сієнська і флорентійська (XIV ст.), умбрійська, падуанська, венеційська (XV ст.), римська і венеційська (XVI ст.).

Сієнська школа живопису набула розвитку в місті Сієна в XIII—XVI століттях. Зразкам цієї школи властиве змішання візантійських, готичних та ренесансних елементів. До цієї школи належать: Коппо ді Марковальдо, Гвідо да Сієна, Дуччо ді Буонінсенья, , Бартоло ді Фреді, Спінелло Аретіно, та ін. Флорентійська школа живопису склалася з центром у місті Флоренція в XV столітті. Вона характеризується увагою до проблем перспективи, створенням пластично ясної побудови людської фігури, особливою одухотвореністю та інтимно-ліричною споглядальність творів. До цієї школи належать: Б. Гоццолі, Фра Анджеліко, Ліппі, Боттічеллі, П'єро ді Козімо та ін. Умбрійську школу живопису названо за регіоном Умбрія, з центром у місті Перуджа. Наприкінці XIV — початку XV століть майстри школи працювали в традиціях пізньоготичного італійського мистецтва, а з другої половини XV століття стали переважати принципи раннього Відродження. Роботам умбрійських майстрів властивий м'який ліризм образів, плавність лінійних ритмів, пастельність колористики. До цієї школи належать: Рафаель Санті, П'єтро Перуджіно, Лука Синьйореллі, Бернардіно Пінтуріккйо, , Федеріко Бароччі, , , Беноццо Гоццолі та ін.