Марокканська архітектура відображає різноманітну географію та історію Марокко, що характеризується послідовними хвилями поселенців як через міграцію, так і через військові завоювання. Архітектурна спадщина включає давньоримські пам'ятки, історичну ісламську архітектуру, місцеву народну архітектуру, французьку колоніальну архітектуру XX століття та сучасну архітектуру.
Значна частина традиційної архітектури Марокко характеризується стилем, що розвинувся в ісламський період, починаючи з VII століття. Ця архітектура була частиною ширшої традиції мавританської архітектури, яка характеризувала як Магриб (Марокко, Алжир і Туніс), так і Аль-Андалус (мусульманську Іспанію та Португалію). Вона поєднала впливи культури берберів у Північній Африці, доісламської Іспанії (римської, візантійської та вестготської) та сучасних художніх течій на ісламському Середньому Сході, щоб протягом століть виробити унікальний стиль з такими впізнаваними рисами, як підковоподібна арка, ріади та складні геометричні та арабескові мотиви в дереві, різьблена штукатурка та плитка Ель Заліж.
Хоча марокканська архітектура амазигів (берберів) не є суворо відокремленою від решти марокканської архітектури, багато споруд та архітектурних стилів чітко асоціюються з традиційно амазигськими або переважно амазигськими регіонами, такими як Атлаські гори, Сахара та передсахарські регіони. Ці переважно сільські регіони характеризуються численними касбами (фортецями) та ксарами (укріпленими поселеннями), сформованими місцевою географією та соціальними структурами, найвідомішим з яких є Айт-Бен-Хадду. Зазвичай вони зроблені із землебиту та прикрашені місцевими геометричними мотивами. Амазиги Марокко (і по всій Північній Африці) далеко не будучи ізольованими від інших історичних художніх течій навколо них, адаптували форми та ідеї ісламської архітектури до своїх власних умов і, своєю чергою, сприяли формуванню західного ісламського мистецтва, особливо під час їхнього політичного панування в регіоні протягом століть правління Альморавідів, Альмохадів та Маринідів.
Сучасна архітектура Марокко включає багато прикладів ар-деко початку XX століття та місцевої неомавританської архітектури, побудованої під час французької та іспанської колоніальної окупації країни між 1912 та 1956 роками (або до 1958 року для Іспанії). Наприкінці XX століття, після того, як Марокко відновило свою незалежність, деякі нові будівлі продовжували будувати у стилі традиційної марокканської архітектури (навіть коли вони були спроектовані іноземними архітекторами), прикладом чого є Мавзолей короля Могаммеда V (завершений у 1971 році) та масивна мечеть Хасана II у Касабланці (завершена у 1993 році). Модерністська архітектура також очевидна в сучасних спорудах, не лише для звичайних повсякденних споруд, але й у великих престижних проектах.
Історія
Античність
Хоча це й менш добре задокументовано, у найдавніші історичні періоди Марокко було заселене берберськими племенами, аж до утворення берберського королівства Мавретанія. У VII чи VIII ст. до н. е. фінікійці заснували колонію Лікс на узбережжі Атлантичного океану, яка пізніше потрапила під карфагенський, мавританський, а згодом і римський контроль. Інші важливі міста, такі як Тінгіс (сучасний Танжер) та Сала (Шелла), були засновані та розвинені фінікійцями або мавританськими берберами. Місто Волюбіліс було столицею Мавританського королівства з II ст. до н. е., хоча, можливо, було засноване ще в III ст. до н. е.. За часів Мавританії його вулиці були розплановані у гіпподамовій системі та, можливо, включали палацовий комплекс та фортечні стіни. Вплив пунічної (карфагенської) культури в місті археологічно засвідчений пунічними стелами та залишками пунічного храму. Мавританський цар Юба II (прав. 25 р. до н. е. – 23 р. н. е.), цар-клієнт Риму та прихильник пізньої елліністичної культури, збудував палац у Ліксі у елліністичному стилі: 43–44 .
Римські поселення з відповідною архітектурою були набагато менш масштабними на території сучасного Марокко, яке знаходилося на околиці імперії, ніж у сусідніх регіонах, таких як Іспанія чи Африка (сучасний Туніс). Найзначнішими містами, на які найбільше вплинула римська культура, були Тінгіс, Волюбіліс та Сала: 67–68 . Масштабна римська архітектура була відносно рідкісною; наприклад, у регіоні є лише один відомий амфітеатр у Ліксі. Волюбіліс, найбільше велике місто, розташоване в глибині країни, стало добре розвиненим провінційним римським муніципієм, а його руїни сьогодні є найкраще збереженою римською пам'яткою в Марокко. Вона включає акведуки, форум, терми, базиліку, Капітолійський храм і тріумфальну арку, присвячену імператору Каракаллі та його матері у 216–217 роках. На цьому місці також збереглося кілька чудових римських мозаїк. Волюбіліс продовжував бути міським центром навіть після закінчення римської окупації у 285 році, з свідченнями латинської, берберської та візантійської (східноримської) окупації.
Ранній ісламський період (VIII–X ст.)
На початку VIII ст. регіон поступово інтегрувався в мусульманський світ, починаючи з арабського завоювання Північної Африки Муси ібн Нусайра і приходом династії Ідрісидів наприкінці того ж століття. Прихід ісламу був надзвичайно важливим, оскільки він розвинув новий набір суспільних норм (хоча деякі з них були знайомі юдео-християнським суспільствам) та інституцій, які, таким чином, певною мірою сформували типи будівель, що будувалися, та естетичні чи духовні цінності, якими керувався їхній дизайнHattstein, Markus and Delius, Peter (eds.), 2011, Islam: Art and Architecture. h.f.ullmann. .
Ідрісиди заснували місто Фес, яке стало їхньою столицею та головним політичним і культурним центром раннього ісламського Марокко. У цей період Марокко також поглинуло хвилі іммігрантів з Тунісу та Аль-Андалусу (мусульманська Іспанія та Португалія), які принесли культурний та мистецький вплив зі своїх рідних країн. Найдавніші відомі пам'ятки ісламської епохи в Марокко, такі як мечеті Аль-Карауїн та у Фесі, були побудовані у формі гіпостильних зал та на початку використовували підкову або мавританську арку. Вони відображали ранній вплив таких великих пам'яток, як мечеть Укба та мечеть-собор Кордови. У X ст. значна частина північного Марокко безпосередньо потрапила до сфери впливу Кордовського емірату, а східна під вплив Фатимідського халіфату. Внесок у марокканську архітектуру цього періоду включає розширення мечетей Каравуїн та Андалусіїн і додавання їм мінаретів із квадратним стовпом, найстаріших мечетей, що збереглися в Марокко, які передбачають стандартну форму пізніших марокканських мінаретів.
Берберські імперії: Альморавіди та Альмохади (XI–XIII ст.)
Розпад Кордовського халіфату на початку XI ст. супроводжувався Реконкістою у мусульманському Аль-Андалусі та піднесенням великих берберських імперій у Марокко. До останніх належали спочатку Альморавіди (XI–XII ст.), а потім Альмохади (XII–XIII ст.), які також взяли під контроль решту мусульманської території в Аль-Андалусі, створивши імперії, що простягалися на значну частину західної та північної Африки та в Європу. Цей період вважається одним із найважливіших етапів формування марокканської та мавританської архітектури, що заклав багато форм і мотивів, які були вдосконалені в наступні століття. Ці дві імперії мали імперську столицю в Марракеші, а Альмохади також розпочали будівництво монументальної столиці в Рабаті.
Альморавіди перейняли архітектурні традиції аль-Андалуса, такі як складні переплетані арки мечеті-собору в Кордові і палацу Альхаферія в Сарагосі, одночасно впровадили нові декоративні методи з сходу, такі як мукарна. Алмохадські Кутубія і часто вважаються прототипами пізніх марокканських мечетей. Монументальні мінарети (наприклад, мінарет Кутубії, Хіральда в Севільї і Мінарет Хасана у Рабаті) і орнаментовані ворота (наприклад Баб Агнау в Марракеші, і в Рабаті) періоду альмохадів також встановили загальні декоративні схеми, які стали повторюватися в цих архітектурних елементах. Мінарет в Марракеші був особливо впливовим і створив стиль, який повторювався, з незначними змінами, в наступний марінідський період. Альморавіди та альмохади також мали традицію створення садів навколо своєї столиці, таких як і Сади Агдаль на околицях Марракеша. В кінці XII ст. альмохади створили новий укреплений палацний район, , який став їх королівською резиденцією та адміністративним центром. Ці традиції та політики мали попередні прецеденти в аль-Андалусі – такі як створення біля Кордови – і були згодом повторювані майбутніми правителями Марокко.
Мариніди (XIII–XV ст.)
Наступна династія берберів Маринідів також відіграла важливу роль у подальшому вдосконаленні художньої спадщини, створеної попередниками. Розташувавшись у Фесі, вони будували пам'ятники з дедалі складнішим та обширнішим оздобленням, особливо з дерева та стуко. Вони були першими, хто широко використовував Ель Заліж (мозаїчна плитка зі складними геометричними візерунками) та побудував медресе, тип закладу, який виник в Ірані та поширився на захід. Медресе Феса, такі як медресе Бу Інанія, та , а також в Сале та медресе Бу Інанія в Мекнесі, вважаються одними з найвидатніших архітектурних робіт цього періодуKubisch, Natascha (2011). "Maghreb – Architecture" in Hattstein, Markus and Delius, Peter (eds.) Islam: Art and Architecture. h.f.ullmann. . Хоча архітектура мечетей значною мірою відповідала архітектурі Альмохадів, однією з помітних змін було поступове збільшення розміру або внутрішнього двору, який раніше був другорядним елементом, але зрештою, у наступний саадійський період, став таким же великим, як головний молитовний зал, а іноді й більшим. Як і Альмохади, Мариніди створили для себе окреме місто-палац; цього разу за межами Феса. Зараз відома як , ця нова укріплена цитадель мала подвійні стіни для оборони, нову , величезний королівський сад , резиденції для урядовців та казарми для військових гарнізонів. Пізніше, ймовірно, у XV ст., на його південній стороні було створено новий єврейський квартал, перший у Марокко, що започаткувало створення подібних районів в інших марокканських містах у пізніші періоди.
Архітектурний стиль за часів Маринідів був дуже тісно пов'язаний зі стилем Гранадського емірату в Іспанії за часів династії Насрідів. Оздоблення знаменитої Альгамбри нагадує те, що було збудовано у Фесі в той самий час. Коли Гранаду в 1492 році завоювали католицькі королі Іспанії, а останнє мусульманське королівство Аль-Андалус зникло, багато хто з іспанських мусульман (і євреїв) втекли до Марокко та Північної Африки, що ще більше посилило андалузький вплив у цих регіонах у наступних поколіннях.
Династії Шаріфів: Саадити та Алавіти (XVI–XIX ст.)
Після Маринідів прийшла династія Саадитів, яка ознаменувала політичний перехід від імперій, очолюваних берберами, до султанатів, очолюваних арабськими шаріфськими династіями. Однак у художньому та архітектурному плані існувала широка спадкоємність, і сучасні вчені вважають, що саадити продовжували удосконалювати існуючий марокко-мавританський стиль, причому деякі вважають у Марракеші одним із апогеїв цього стилю: 194–196 .