Марі-Жанна Лерітьє де Вілландон (; , Париж — , там же) — французька письменниця, поетеса і перекладачка, господиня літературного салону. Племінниця Шарля Перро. Стояла біля джерел французької літературної казки та сприяла популяризації жанру.

Біографія та творчість Народилася 1664 року в Парижі. Її батько, Ніколя Лерітьє де Нувелон (), був королівським історіографом і автором кількох літературних творів. Знаменитий письменник Шарль Перро був її дядьком (за іншими відомостями — троюрідним братом). Для свого часу Марі-Жанна була чудово освічена: вона навчалася історії, філософії, основ природничих наук. Завсідник літературних салонів, Лерітьє де Вілландон належала до модного на той час «преціозного» напрямку; в коло її спілкування входили Мадлен де Скюдері, Марі-Катрін д'Онуа, Анрієтта-Жюлі де Кастельно, графиня де Мюра. Особливо близька вона була з мадам де Скюдері; стверджується, що саме їй остання заповідала свій салон. Після смерті Скюдері Лерітьє де Вілландон присвятила їй омаж-звеличення «Apothéose de Scudéry» (1702).

Про ранні роки життя письменниці відомо небагато; на літературній сцені вона з'являється у 1690-х — 1700-х роках. Серед її творів — численні буриме, казки, героїко-сатиричні новели, вірші, що публікувалися в Mercure Galant. 1732 року виданий її переклад «Героїдів» Овідія («Les Épîtres héroïques d'Ovide, traduites en vers françois, par Mlle L'Héritier»). Лерітьє де Вілландон неодноразово відзначалася літературними преміями, зокрема премією Тулузької академії наук і словесності (Prix des Lanternistes de Toulouse) та премією Академії Кана (Académie des Palinods de Caen). 1696 року обрана членом знаменитої тулузької Академії флоралій; 1697 року — падуанської . Після її смерті 1734 року «Журналь де Саван» присвятив їй п'ятисторінковий некролог, в якому викладалася її біографія і перераховувалися заслуги перед літературою. У некролозі згадується також літературний псевдонім Лерітьє де Вілландон — Телесилла (Télésille, на честь грецької поетеси), тоді як мадам де Скюдері іменувала себе «Сафо».

Лерітьє де Вілландон відіграла велику роль у розвитку французької літературної казки та популяризації цього жанру у світському суспільстві. 1695 року вона додала три казки до своєї збірки «Œvres mêlées» («Змішані твори»), написана у віршах і прозі: «L'Adroite Princesse ou les Aventures de Finette», «Les Enchantements de l'éloquence ou les effets de la douceur». Найбільш відому з них, «L'Adroite Princesse», згодом довгий час приписували Шарлю Перро, хоча його власні казки вперше видали лише 1697 року. Очевидно, Лерітьє де Вілландон зіграла певну роль зверненні Перро до цього жанру. Примітно також, що сюжет її казки «Les Enchantements de l'éloquence» багато в чому перегукується з «Феєю» і «Попелюшкою» Перро; передбачається, що Лерітьє де Вілландон читала «Фею» в рукописі і навмисно вступила до свого роду літературного діалогу з Перро, наповнивши свій текст алюзіями на його казку.

Ставлення Лерітьє де Вілландон до фольклору як джерела казкових сюжетів було двояким. З одного боку, вона, як і згодом Перро, ідеалізувала образ няні чи бабусі, яка розповідає дітям казки; з іншого — піддавала радикальної переробки сюжети, які називала народними. Крім того, багато авторів тієї доби, виступаючи на захист жанру казки, який вважався несерйозним, «низьким», прагнули обґрунтувати «шляхетність» його родоводу. У передмові до збірки «La Tour ténébreuse et les jours lumineux», куди увійшла казка «Ricdin-Ricdon» (перша літературна версія популярного сюжету, що здобув широку популярність після «Румпельштильцхену» братів Грімм) Лерітьє де Вілландон стверджувала, що казки, які у її час можна було почути від нянь і годувальниць (тобто людей низького походження), насправді сягають творчості куртуазних поетів, зокрема, якогось Жана Сореля.

Лерітьє де Вілландон, як і багато інших її сучасниці-казкарки, сприяла формуванню жанру казки в сучасному його розумінні. Перейшовши з усної традиції на письмову, казка, спочатку орієнтована на дорослу аудиторію, змінила адресата і перетворилася на історію, призначену насамперед для дітей.

Примітки

Література

Посилання