<span style="display:none;">
А́льфред Йо́зеф Марі́е фон Вака́но, лицар фон Ве́льльго (; 12 травня 1846, Козова, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія — 24 березня 1929, Тюрніц, Австрія) — австрійський промисловець-бровар, меценат, імператорський радник Франца Йосифа I, засновник Жигулівського пивоварного заводу в Самарі. Вів активну громадську та благодійну діяльність, за що був нагороджений низкою відзнак Російської імперії, зокрема орденами Орден Святого Станіслава та Орден Святої Анни різних ступенів, а також австро-угорським лицарським хрестом Орден Франца Йосифа.
Біографія Походження, освіта та рання кар’єра Альфред фон Вакано народився 12 травня 1846 року в містечку Козова (нині Тернопільська область, Україна) у родині Філіппа Максиміліана, лицаря фон Вакано (, 1802–1884), лицаря Ордену Франца Йосифа, директора кадастрових вимірювань і кадастрового референта при Міністерстві фінансів Королівства Угорщина (), та баронеси Христини Ламбертін фон Штединґ (), 1819–1898.). Мав 11 братів і сестер. У 1866 році брав участь у Австро-прусській війні, де потрапив до полону.
Альфред фон Вакано здобув освіту у Віденській комерційній академії, де опанував основи комерції, економіки, менеджменту та підприємницької діяльності. Ця підготовка дала йому необхідні знання для організації власного пивоварного бізнесу та розвитку мережі торгових підприємств, що згодом здобули міжнародне визнання. Після навчання він працював на броварнях у Чехії, Німеччині, а від 1874 року — в Росії (у Санкт-Петербурзі), де керував бюро збуту машин і механізмів для пивоваріння. Під час відряджень з метою організації власного виробництва він оцінював можливості різних регіонів і зрештою зупинив свій вибір на Самарі. Цьому сприяли наявність активно розвиненої залізничної мережі та торгового шляху по Волзі, відсутність серйозних конкурентів і швидке зростання населення міста. Водночас його привабила місцева вода, придатна для якісного виробництва пива.
Професійна діяльність У 1880 році Альфред фон Вакано переїхав до Самари та подав прохання до міської управи про оренду ділянки для будівництва власного пивоварного заводу. Він запропонував подвоєну орендну плату та пообіцяв звести на той час найсучасніше підприємство.
Обрана ділянка у 2800 кв. сажнів вже мала невелику броварню, яка раніше належала купцеві В. Бурєєву. Під час аукціону Вакано діяв виважено: підвищував ставку лише на один рубль, тоді як його конкуренти пропонували значно більші суми — десятки й навіть сотні рублів. Ціна ділянки, з початково заявлених Альфредом фон Вакано 1 400 рублів, під час торгів зросла до 2 201 рубля, але австрієць витримав конкуренцію.
Місто додатково поставило дві умови: Кожні десять років орендна плата зростала на 10 %. Після закінчення терміну договору всі будівлі, зведені орендарем, без будь-яких умов переходили у власність міста.
Вакано погодився на ці умови. В результаті він виграв торги на вигідних для себе умовах і уклав угоду на 99 років. 15 березня 1880 року було підписано контракт із початком дії з 1 січня 1881 року, а 6 травня 1880 року Вакано отримав відповідне посвідчення.
Згідно з умовами договору, фон Вакано зніс стару будівлю та розпочав перебудову наявних споруд і зведення нового заводу, Роботи з будівництва та технічного оснащення підприємства вів московський чавуноливарний та механічний завод «Добров С.А. і Набгольц Б.І.».
Брак коштів на початковому етапі роботи заводу спонукав Альфреда фон Вакано залучити до співпраці Моріца Фабера (, 1837–1921) — представника австрійського акціонерного пивоварного товариства «Liesinger Brauerei» — та свого конкурента на торгах, хліботорговця Петра Субботіна (1843–1899). У квітні 1881 року вони ініціювали створення Товариства Жигулівського пивоварного заводу у м. Самарі (). 21 серпня 1881 року було офіційно засновано пайове товариство з капіталом 200 тис. рублів, а імператор Олександр III надав дозвіл на його діяльність і виробництво пива.Через 9 років Вакано викупив у Фабера його частку і став повним власником заводу. У 1900 році підприємство було реорганізоване у довірчий Торговий дім Товариства Жигулівського пивоварного заводу А. Вакано та компанії ().
23 лютого 1881 року на новому заводі розпочалося виробництво пива. У березні того ж року «Самарские губернские ведомости» повідомили про надходження у продаж двох сортів пива: «Бочковое Венское» та «Венское столовое». Спочатку продавалося пиво у бочках, а наприкінці травня з'явилося й пляшкове. Запропоноване Альфредом фон Вакано модифікування класичної рецептури Віденського лагеру передбачало 15–20 % світлого ячмінного солоду, а також ячмінь, кукурудзяну крупу, солодовий екстракт, карамельний солод і хміль. Це забезпечувало пиву характерний смак і помірну міцність, а саме ця комбінація інгредієнтів і способу приготування принесла йому широку популярність серед споживачів. У перший рік роботи заводу виробили близько 35 000 відер пива.
Поступово підприємство нарощувало темпи виробництва завдяки високій якості продукції, власній газовій станції, а згодом — електростанції та розгалуженій мережі продажів по всій Російській імперії. Для підвищення продуктивності завод було оснащено передовою технікою: механізовано та електрифіковано виробничі процеси, впроваджено конвеєр із транспортерами та автоматизований розлив пива. На території заводу прокладені залізничні колії.
На початку діяльності завод виробляв близько 75 000 відер пива на рік (~0,92 млн л)1 відро рідкого об’єму в Російській імперії XIX ст. становило приблизно 12,299 л. Див. Відро (одиниця об'єму).. Уже до 1897 року випуск зростає вдесятеро — до 700 000 відер (~8,6 млн л). Після модернізації виробництва підприємство було оснащене механізованими установками, що значно підвищило продуктивність праці та якість продукції.
У протистоянні з московською броварнею «Хамовнікі», яка застосовувала постачання пива баржами, власні склади, ціновий демпінг та замовні статті в газетах, Вакано зберігав і розширював виробництво свого заводу, захищаючи та розширюючи ринки збуту продукції в Поволжі та інших містах Росії.
З 1900 року завод швидко розвивався: заводський водогін під’єднали до міської магістралі, побудували власну пристань для двох буксирних пароплавів та десяти барж із холодильними установками.
На межі XIX–XX століть Альфред фон Вакано перебував у зеніті своєї кар'єри: ще до 1900 року він був зареєстрований як купець першої гільдії, що підтверджувало його високий економічний і соціальний статус у Російській імперії. У січні 1900 року за успіхи у розвитку промисловості міністром фінансів Російської імперії С. Вітте за погодженням з імператором Миколою ІІ йому присвоюється звання мануфактур-радника. Це звання належало до VIII класу Табелі про ранги, що відповідало чину колезького асесора і давало право на спадкове почесне громадянство, фактично закріпивши статус його родини як частини російської еліти. У 1902 році від австро-угорської влади він отримав титул імператорського радника (), що надавало право бути частиною довіреного кола імператора Франца Йосифа I та значно підвищувало соціальний престиж Вакано в Австро-Угорщині.
У 1906 році завод було розширено, збільшено виробничі площі та модернізовано обладнання, що дозволило значно підвищити обсяги виробництва та якість пива. У 1909 році розпочав діяльність новозбудований пивоварний завод у Баку.
До 1913 року підприємство випускало 2 694 639 відер пива на рік, з яких у Самарі продавалося лише 13 %. Решта продукції реалізовувалася через 42 іногородні заклади, що охоплювали Поволжя, Волго-Уральський район, Середню Азію, Казахстан, Сибір, басейн Каспійського моря та Персію. Для своєчасного забезпечення закладів продукцією завод мав: 59 складів у різних регіонах, 20 вагонів-рефрижераторів, 2 пароплави, 14 барж-рефрижераторів, обоз із 79 коней зі 152 возами.
До 1914 року товариству належали 24 торгові підприємства та 4 склади готової продукції в Самарі. Гуртові склади діяли у 59 містах Росії, а дочірні фірми були організовані в Баку, Астрахані, Казані, Омську, Костромі та інших містах. До початку Першої світової війни товариство виробляло близько 2,5 млн відер пива на рік (~30,8 млн л), що робило його третім за обсягами виробництва в Російській імперії після московської «Трьохґорної» та петербурзької «Калінкінскої» броварень.
Завод виробляв як власні сорти пива, так і сорти, зварені за австрійськими та баварськими технологіями, серед яких «Царское», «Мартовское», «Венское», «Пильзенское», «Тёмное», «Пшеничное», «Столовое», «Elite», «Экспорт», «Жигули»; у 1912 році з них випускалося сім сортів: «Венское» — 46 %, «Мартовское» — 22 %, «Столовое» — 13 %, «Экспорт» — 8 %, «Жигули» — 9,2 %, а також «Баварское» та «Пильзенское». Продукція підприємства здобула 15 медалей на міжнародних виставках, серед яких: 1896 — золота медаль Всеросійської промислової та художньої виставки, Нижній Новгород 1900 — золота медаль Всесвітньої виставки, Париж 1900 — золота медаль міжнародного конкурсу гігієни та харчових продуктів, Париж 1902 — золота медаль міжнародної виставки, Лондон Згодом на основі сорту «Венское» у радянський період було створено бренд «Жигулёвское» — один із найпопулярніших сортів пива XX століття.
На заводі Вакано діяла парова котельня з найбільшим у Самарі складом мазуту, що забезпечувало стабільне виробництво. Загалом на підприємстві працювало близько 2 500 осіб. Для працівників були зведені гуртожитки та створена розвинена соціальна інфраструктура: їдальня, школа, бібліотека, лікарня і лазня. Крім того, квартири працівників заводу були серед перших у Самарі, обладнаних паровим опаленням, що демонструвало турботу підприємця про соціальні умови. Така організація життя та побуту робітників сприяла стабільній роботі підприємства навіть у період революційних хвилювань.
Близько 1910 року Альфред фон Вакано передав старшому сину Вальдемару управління заводом. Після Жовтневого перевороту підприємство було частково зруйноване і 12 лютого 1918 року націоналізоване. У 1919–1922 роках Жигулівський пивоварний завод перебував у віданні Самарської губернської ради народного господарства (). На той час загальна зруйнованість будівель складала 40%, обладнання — 80%.
3 листопада 1921 року до Губсовнархозу надійшла телеграма з Австрії від Лотара Вакано з ініціативою орендувати підприємство на 15 років та відновити виробництво протягом 3–4 років. У відповідь радянська влада запропонувала колишнім власникам взяти завод у концесію на 12 років із пільговим трирічним періодом для реставрації та налагодження виробничого процесу. Лео, Еріх, Лотар та Вальдемар відгукнулися на цей заклик і повернулися до Самари. За часів НЕПу Лотар і Лео безпосередньо керували відновленням заводу та першими варіннями пива, зберігаючи оригінальну рецептуру свого батька; у квітні 1923 року виробництво пива було повністю відновлене. У 1928 році вони продали державі 51 % акцій, а через півроку передали решту. З 1 травня 1929 року завод повністю перейшов до рук держави.
У 1934 році Самару відвідав народний комісар харчової промисловості СРСР Анастас Мікоян, який висловив невдоволення «буржуазною» назвою пива. Тоді «Венское» було перейменоване на «Жигулёвское» і у 1936 році отримало високу оцінку на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, після чого його рецептуру було затверджено державним стандартом і рекомендовано для виробництва по всій країні.
Благодійна та громадська діяльність У Самарі Альфред фон Вакано активно підтримував розвиток міської інфраструктури: фінансував лікарні, школи, дитячі заклади, водопостачальні та інші інфраструктурні проєкти.
У 1888 році поруч із своїм пивоварним заводом він збудував газовий завод, де світильний газ виробляли з нафти, яку доставляли річкою. Газ використовували як для потреб підприємства, так і для освітлення драматичного театру та ліхтарів Струківського саду, розташованого неподалік. Із запровадженням електроенергії газовий завод було ліквідовано, а на його місці зведено електростанцію. За власний кошт Вакано також облаштовував територію театру та прилеглі вулиці.