Рейнські діви — три сестри-нікси (Rheintöchter або «дочки Рейну»), які з'являються в оперному циклі Ріхарда Вагнера «Перстень Нібелунга». Їхні індивідуальні імена — Воґлінда, Вельґунда та Флоссгільда, хоча зазвичай їх розглядають як єдине ціле, і вони діють разом. З 34 персонажів циклу «Персня», вони єдині, походження яких не пов’язане із давньоскандинавських Едд. Вагнер створив своїх «Рейнських дів» на основі інших легенд та міфів, зокрема «Пісні про Нібелунгів», яка містить історії про водяних духів (нікс) або Дунайських русалок.
Ключові концепції, пов'язані з Рейнськими дівами в операх «Персня» — їхня хибна охорона рейнського золота та умова, за якої його можна викрасти й перетворити на засіб здобуття світового панування (зречення любові), — є цілковитим авторським винаходом Вагнера; саме ці елементи дають поштовх усьому сюжету та рухають драму вперед.
Рейнські діви — це перші й останні персонажі, яких глядач бачить у тетралогії: вони з'являються як у початковій сцені «Золота Рейну», так і у фінальному кульмінаційному видовищі «Загибелі богів», коли піднімаються з річкових вод, щоб повернути перстень із попелу Брунгільд. Їх часто описують як морально безневинних істот, проте вони демонструють спектр складних емоцій, серед яких є й далеко не наївні, спокусливі та невловимі, вони не мають родинних зв'язків з іншими героями, а про їхнє походження не дається жодних вказівок, окрім епізодичних згадок про неназваного «батька».
Різноманітні музичні теми, пов'язані з доньками Рейну, вважаються одними з найбільш ліричних у всьому циклі «Перстень нібелунга», додаючи йому рідкісні моменти відносного спокою та чарівності. Ця музика містить важливі мелодії та фрази, які повторюються й розвиваються в інших частинах опер, щоб охарактеризувати інших персонажів чи обставини, а також пов'язати розвиток сюжету з першоджерелом оповіді; відомо, що напередодні своєї смерті ввечері Вагнер грав на фортепіано «Плач доньок Рейну» у Венеції в 1883 році.Gutman, p. 634
Походження Єдині з персонажів «Персня», Рейнські діви, не походять зі Старшої Едди або Молодшої Едди, які є ісландськими джерелами для більшої частини скандинавської міфології.Holman, p. 174 Водяні духи (нім. Nixen) з'являються в багатьох європейських міфах і легендах, часто, але не завжди, у формі завуальованої загрози. Вагнер широко та вільно черпав натхнення з цих легенд, складаючи свою розповідь про перстень, і ймовірне походження його Рейнських дів знаходиться в німецькій «Пісні про Нібелунгів».Cooke (1979), p. 139 В одній частині розповіді «Пісні про Нібелунгів» Гаген і Гюнтер зустрічають певних русалок або водяних духів (середньоверхньонім. merwîp;Lachmann, p. 179 мод. нім. Meerweib), які купаються у водах Дунаю. Гаген викрадає їхній одяг, і, прагнучи повернути його, русалка на ім'я Гадебурґ пророкує, що Гаген і Гюнтер знайдуть честь і славу, коли увійдуть до королівства Етцеля. Але згодом інша русалка, Зіґелінда (ім'я, яке Вагнер згодом використає в інших творах), повідомляє Гагену, що її тітка збрехала. Якщо вони вирушать до краю Етцеля, то там загинуть.Stanzas 1524–48, Ryder, pp. 286—289Stanzas 1528–54, Mowatt, pp. 142—143
Розташування цієї сцени має кілька можливих варіантів, але, згідно з Тідрекссагою, це сталося на (неіснуючому) злитті Дунаю та Рейну.Magee, p. 66 Мерінген, куди згодом переправилися приречені воїни, може бути Мерінген-ан-дер-Донау, хоча також вважалася ймовірність розташування Гросмерінга, який знаходиться набагато далі на схід.Edwards, p. 235, note 146.
Ця історія, сама по собі не пов'язана з драмою «Персня», повторюється Вагнером як у вступній сцені «Золота Рейну», так і в першій сцені третього акту «Загибелі богів». Вагнер спочатку адаптував цю історію для використання у своєму ранньому лібрето «Смерті Зігфріда» (яка згодом стала «Загибеллю богів»), представивши трьох безіменних водяних дів (Wasserjungfrauen) та розмістивши їх у Рейні, де вони попереджають Зігфріда про його неминучу смерть. Пізніше ці водяні діви стали Рейнськими дівами (Rheintöchter) і отримали індивідуальні імена: Флоссгільда, Вельґунда та Броннлінда.Newman, p. 464 Продовжуючи працювати над зворотною хронологією від смерті Зігфріда, Вагнер дійшов до того, що він визначив як початковий акт драми — крадіжки Альберіхом рейнського золота. Вважаючи, що просте викрадення незахищеного золота не матиме драматичної сили, Вагнер зробив рейнських дів охоронцями золота та запровадив умову «зречення від кохання».Cooke (1979), pp. 138–40 Броннлінда стала Воґліндою, ймовірно, щоб уникнути плутанини з Брюнгільд.
Можливо, на Вагнера також вплинула німецька легенда про Лорелею, закохану молоду дівчину, яка топиться в річці та перетворюється на сирену, заманюючи рибалок на скелі своїм співом.Cooke (1979), p. 138 Інші можливі джерела походження знаходяться в грецькій міфології та літературі. Існують подібності між дівами-охоронцями з міфу про Гесперид та Рейнськими дівами з «Золота Рейну»; три жінки охороняють дуже бажаний золотий скарб, який викрадають під час розповіді кожної казки.Cooke (1979), p. 140 Вагнер був захопленим читачем Есхіла, зокрема його «Прометея закутого», у якому є хор океанід або водяних німф. Один автор, Рудольф Сабор, бачить зв'язок між ставленням океанід до Прометея та початковою терпимістю Рейнських дів до Альберіха.Sabor pp. 91–2 Так само, як у грецькому міфі океаніди є дочками титана-морського бога Океана, у скандинавській міфології, зокрема у Старшій Едді, у йотуна (подібного до велетня) морського бога Егіра дев'ять дочок. Назва однієї з них означає «хвиля» (німецькою Welle) і є можливим джерелом назви Веллґунди.
В операх Вагнера не розкривається походження Рейнських дів і чи мають вони якийсь зв'язок з іншими персонажами. Хоча більшість персонажів циклу взаємопов'язані через народження, шлюб або іноді і те, й інше, Рейнські діви, здається, незалежні. Особистість їхнього батька, який довірив їм охорону золота«Father … ordered us cleverly to guard the bright treasure…»: Flosshilde in Das Rheingold, Scene 1 (p. 26) у тексті не вказана. Деякі вагнеріанські вчені припускають, що він може бути «Верховною Істотою», батьком Вотана та всіх богів — власне, усього творіння.«Father … ordered us cleverly to guard the bright treasure…»: Flosshilde in Das Rheingold, Scene 1 (p. 26) Інші сприймають німецьке Rheintöchter буквально і кажуть, що вони — дочки річки Рейн.Spencer p. 31
Природа та атрибути
Рейнських дів описували як «найспокусливіших, але найневловиміших персонажів драми», а в одному аналізі — як представниць «спокушання дитячою фантазією».Cooke (1979), p. 7 Вони діють по суті як єдність, зі складною, але невловимою особистістю. Окрім імпліцитного старшинства Флоссгільди, яке демонструється випадковими легкими докорами та музично ілюструється присудженням ролі глибшому контральто чи мецо, їхні персонажі недиференційовані. У «Ідеальному вагнерівці», своєму аналізі драми «Персня» як політичної алегорії 1886 року, Джордж Бернард Шоу описує Рейнських дів як «бездумних, стихійних, лише наполовину реальних істот, дуже схожих на сучасних молодих леді».Shaw, p. 11 Спочатку найбільш очевидними рисами є шарм і грайливість у поєднанні з природною невинністю; їхня радість від золота, яке вони охороняють, походить лише від його краси, навіть якщо вони знають його приховану силу.Holman, p. 175 Маска дитячої простоти оманлива. Окрім того, що вони виявляють себе безвідповідальними як охорониці, вони також провокаційні, саркастичні та жорстокі у своїй взаємодії з Альберіхом.Das Rheingold, Scene I Коли напівбог Лоґе повідомляє, що Рейнським дівам потрібна допомога Вотана, щоб повернути золото, Фріка, богиня шлюбу, називає їх «водяним виводком» (Wassergezücht) і скаржиться на багатьох чоловіків, яких вони заманили своїм «підступним купанням».Mann, Das Rheingold p. 44 Вони спокушають і кокетують із Зігфрідом,Götterdämmerung, Act III Scene I але зрештою мудрі, як свідчить нерозкрита порада, яку вони дають Брюнгільд.Götterdämmerung, Act III Scene III Сабор розглядає особистість Рейнських дів як поєднання «добросердечної натури» Океанід та «суворості» (включаючи готовність топити людей) дочок Егіра.
Перші рядки Воґлінди в «Персні» складаються переважно з безслівних вокалізацій — «Вейа! Вага! … Вагала вейа! Валлала вейала вейа!», що викликало хвилю критики як на прем'єрі «Золота Рейну» в 1869 році, так і під час першого показу всього циклу в 1876-му, коли роботу Вагнера зневажливо охрестили «музикою вігала-вейя». У листі до Ніцше від 12 червня 1872 року композитор пояснював, що вивів формулу Weiawaga з давньонімецької мови, пов'язуючи її зі словом Weihwasser (свята вода), тоді як інші вигуки мали стати паралелями до німецьких дитячих колискових (як-от Eia Poppeia чи Heija Poppeia). Таким чином, партії Воґлінди водночас уособлюють дитячу безневинність доньок Рейну та сакральну святість самої Природи.
Смуток дів Рейну через втрату золота глибокий і щирий. Коли боги перетинають райдужний міст до Вальгалли в кінці «Золота Рейну», Лоґе іронічно пропонує, що за відсутності золота дівам слід «погрітися в новознайденому сяйві богів».Cooke (1979), p. 244 Плач дів потім перетворюється на суворий докір: «Ніжні та правдиві лише глибини», — співають вони; «Хибне та боягузливе все, що радіє там, угорі».Mann, Das Rheingold, p. 85 У фінальній сцені «Загибелі богів» вони виявляють безжальність, коли, повернувши перстень, тягнуть нещасного Гагена у води Рейну.Götterdämmerung, Act III Scene III finale
Рейнські діви — єдині ключові персонажі, які залишаються однозначно живими наприкінці драми; долі декого іншого залишаються туманними, проте більшість героїв напевно гине.Holman, pp. 399—402 Попри відносну стислість їхніх ролей у масштабі чотирьохоперного циклу, вони є засадничими постатями, адже саме їхня недбала варта золота та провокація Альберіха стають чинниками, що зумовлюють увесь подальший хід подій. Вагнер особисто вигадав умову про «зречення любові», за якої золото можна було викрасти й викувати з нього перстень, здатний дарувати владу над світом; оскільки перстень створено з краденого скарбу, лише його повернення під опіку доньок Рейну у річкові води може зняти накладене на нього прокляття. Таким чином, повернення викраденої власності забезпечує тематичну цілісність і послідовність у складному сюжеті Вагнера.
Роль в операх «Персня»
Золото Рейну, сцена 1