Ісфаганський металургійний комбінат – підприємство іранської металургійної галузі в провінції Ісфаган.

Контракт на спорудження комбінату отримав СРСР за міждержавною угодою, що передбачала також поставки газу по турбопроводу IGAT I (останній пройшов неподалів від Ісфагану та, зокрема, міг обслуговувати енергетичні потреби комбінату). Першою сировинною базою стало розташоване за 540 кілометрів у провінції Єзд залізорудне родовище Чогарт, від якого проклали залізничну гілку. Вугілля також постачали іранські копальні, при цьому основні поставки відбувались з Керману.

Для майданчику обрали класичну доменну технологію (в подальшому ж у Ірані отримала поширення технологія прямого відновлення заліза, на яку наразі припадає абсолютна більшість потужностей іранської чорної металургії). Запуск майданчика почався 1972 року із сталеплавильного та прокатного переділів, а 1977 року розпочато виробництво чавуну. Всього перша черга отримала:

коксову батарею №1 потужністю 350 тисяч тонн на рік;

агломераційну машину з площею спікання 75 м2;

доменну піч №1 об’ємом 1033 м3 з потужністю 700 тисяч тонн чавуну на рік;

два 80-тонні кисневі конвертери загальною потужністю 700 тисяч тонн сталі на рік;

відділення безперервного розливу сталі, що могло випускати 550 тисяч тонн заготовки на рік;

два прокатні стани (великосортовий та дрібносортовий) загальною потужністю 600 тисяч тонн на рік.

Спорудженням другої черги, що стала до ладу в 1988-му та довела потужність майданчику до 1,9 млн тонн сталі на рік, також переважно опікувались представники СРСР. При цьому станом на середину 1990-х років основне обладнання комібнату вже включало:

- дві коксові батареї загальною потужністю 1,15 млн тонн на рік;

- три агломераційні машини з площею спікання по 75 м2 загальною потужністю 2,52 млн тонн на рік;

- дві доменні печі загальною потужністю 1,93 млн тонн чавуну на рік, при цьому піч №2 мала об’єм 2000 м3. Крім того, в другій половині 1990-х спорудили якусь допоміжну установку прямого відновлення заліза, що допомогала покривати потреби сталеплавильного переділу;

- три 130-тонні конвертери загальною потужністю 2,5 млн тонн сталі на рік. Вони були постачені з Японії в 1990-х роках для заміни обладнання радянського виробництва (всього з СРСР надійшло три конвертера);

- сім машин безперервного виливу загальною потужністю 2,5 млн тонн на рік (при цьому постачені з СРСР чотири МБВЗ вже були замінені на італійське обладнання);

- чотири прокатні стани радянського виробництва типів М-500, М-300, М-650 та М-350, потужність яких довели до 900, 700, 750 та 320 тисяч тонн на рік відповідно, що збільшило загальний показник прокатного переділу до 2,67 млн тонн на рік.

В 1994-му комбінат фактично виробив 1,03 млн тонн коксу, 2,37 млн тонн агломерату, 1,91 млн тонн чавуну, 1,95 млн тонн сталі, 1,88 млн тонн блюмів та сортової заготовки і 1,91 млн тонн прокату (з них 0,94 млн тонн двотавра і 0,7 млн тонн будівельної арматури, а також 28 тисяч тонн тавра, 13 тисяч тонн кутника та рельсів та 0,23 млн тонн сортової заготовки).

В 2014/2015 іранському році комбінат виплавив 2,7 млн тонн сталі. При цьому джерело від 2015 року повідомляло, що в межах спорудження третьої черги вже ввели в дію косову батаерю №3 потужністю 900 тисяч тонн на рік, агломераційну машину №4 потужністю 2,4 млн тонн на рік та доменну піч №3 об’ємом 2020 м3 з потужністю 2,4 млн тонн на рік. Крім того, в 2011 та 2013 роках провели модернізацію доменних печей №1 та №2, потужність яких тепер рахувалась як 0,8 та 1,5 млн тонн на рік (а об’єм печі №2 зріс до 2270 м3). В 2016-му запустили нову машину безперервного розливу сталі потужністю 1 млн тонн на рік та завершили модернізацію стану М-650 для додаткового випуску рельсів в обсягах 400 тисяч тонн на рік. Що стосується сталеплавильного виробництва, то джерело від 2014 року рахувало за ним три конвертери сукупною річною потужністю 3,2 млн тонн (а також піч-ківш).

Енергетичні потреби комплексу забезпечує власна ТЕЦ, що може споживати як природний газ (його надходження до Ісфагану з плином часу також стало можливе по газопроводах IGAT II, IGAT III, IGAT IV та IGAT X), так і технологічні гази – коксовий та доменний.

Власник майданчику відомий як Esfahan Steel Company (ESCO).

Примітки