Пізній ренесанс — завершальний етап розвитку мистецтва та архітектури Ренесансу в Європі, що настав після Високого Відродження. У мистецтвознавстві цей період найчастіше датують від 1520-х років до кінця XVI століття, а в італійському контексті його часто пов'язують із маньєризмом або розглядають як його історичний відповідник.
Термін і хронологія Поняття пізній ренесанс уживають для позначення пізньої фази ренесансної культури, коли мистецтво відходило від гармонійної рівноваги та ясності форм, характерних для доби Леонардо да Вінчі, Рафаеля і раннього Мікеланджело.
В італійському мистецтві пізній ренесанс зазвичай співвідносять із маньєризмом, що виник у Флоренції та Римі й переважав від завершення Високого Відродження в 1520-х роках до кінця XVI століття; в окремих традиціях його вплив простежують і на початку XVII століття.
Історичний контекст Поворот до пізнього ренесансу відбувався на тлі глибоких політичних і релігійних потрясінь XVI століття. Серед чинників, що вплинули на зміну художньої мови в Італії, дослідники виокремлюють кризу після розквіту Високого Відродження, а також драматичні події 1520-х років, зокрема розграбування Рима 1527 року, після якого коло митців, пов'язаних із школою Браманте і Рафаеля, розпалося та розсіялося в різних регіонах Італії.
Характерні риси На відміну від мистецтва Високого Відродження, яке прагнуло гармонії, ясності та врівноваженості, пізній ренесанс тяжів до складності, віртуозності, напруження композиції та свідомої стилізації.
Для живопису цього часу характерні:
видовжені пропорції людського тіла; складні, іноді штучні пози; сплощення або невизначеність простору; посилена декоративність; інтелектуалізована, витончена манера; інколи — неприродні кольорові зіставлення та навмисна емоційна тривога образу.
В архітектурі пізній ренесанс виявився у вільнішому трактуванні античної ордерної системи, напруженні фасадної площини, грі з пропорціями, а також у прагненні до ефектної новизни й складної, «дотепної» композиції.
Пізній ренесанс у живописі Одними з перших митців, які відійшли від класичної рівноваги Високого Відродження, були Якопо да Понтормо та Россо Фйорентіно. Зрілий етап стилю пов'язують також із творчістю Парміджаніно та Бронзіно.
До найвідоміших творів, які зазвичай наводять як приклади пізнього ренесансу або маньєризму, належать «Зняття з хреста» Понтормо, «Зняття з хреста» Россо Фйорентіно, «Мадонна з довгою шиєю» Парміджаніно, а також «Страшний суд» Мікеланджело, у якому дослідники вбачають виразні маньєристичні риси.
Пізній ренесанс в архітектурі У пізньоренесансній архітектурі важливими стали пошуки Бальдассаре Перуцці, Мікеланджело та інших майстрів XVI століття. Одним із показових зразків нового підходу вважають Palazzo Massimo alle Colonne в Римі, у якому порушено спокійну рівновагу фасаду, характерну для Високого Відродження.
Архітектура цього періоду не відмовлялася від античної спадщини, але використовувала її інакше: ордер, декоративні мотиви й пропорції піддавалися свідомій трансформації задля більшої виразності, напруги та винахідливості композиції.
Поширення в Європі Стиль виник в Італії, насамперед у Флоренції та Римі, а згодом поширився до північної Італії та значної частини Центральної й Північної Європи.
Поза межами Італії термінологія не завжди є цілком однозначною. У мистецтві Північної Європи дослідники часто окремо вживають поняття північний маньєризм, причому для раннього етапу в Нідерландах і Антверпені воно може охоплювати ще перші десятиліття XVI століття й поєднувати риси пізньої готики та ренесансної орнаментики.
Значення Пізній ренесанс став важливою перехідною ланкою між класично врівноваженим мистецтвом Високого Відродження та емоційно динамічним бароко. Він засвідчив кризу ренесансного ідеалу гармонії, але водночас відкрив нові можливості для художнього експерименту, індивідуальної манери та ускладненої образної мови.
Див. також
Ренесанс Високе Відродження Маньєризм Бароко
Примітки