Міланський собор ( ; ) — кафедральний собор у Мілані, що присвячений Різдву святої Діви Марії. Побудований в готичному стилі з білого мармуру.

Історія У римську епоху на місці Міланського собору перебував храм, присвячений Мінерві, а за перших християнських часів — церква Санта-Марія Маджоре і церква Санта-Текла. До XVI ст. обидві ці церкви були знесені. Перший камінь у його фундамент був закладений в 1386 році (цю дату вважають найвірогіднішою, оскільки точна дата невідома), а останній — тільки в першій половині XX століття.

Наполеон Бонапарт обрав цей собор для коронації. Пишна церемонія вступу Наполеона на королівський престол Італії відбулася 20 травня 1805 під ажурними склепіннями Дуомо. На честь цієї пам'ятної події була виготовлена ​​статуя Бонапарта, яка прикрашає один зі шпилів собору. 1806 року Наполеон замовив послуги Карло Аматі, італійського архітектора, щоб доопрацювати собор остаточно за проєктом першого зодчого.

З середини 16 століття і до цього моменту церква була частково відкрита для парафіян, в ній відбувалися обряди тільки у виняткових випадках. Останні роботи з реконструкції собору були здійснені в 2003—2009.

Екстер'єр

Є одним з найбільших соборів світу, другим за місткістю готичним собором (після Севільського собору) і другим за місткістю собором в Італії (після собору Святого Петра в Римі). Загальна довжина храму становить 158 метрів, ширина поперечного нефа — 92 м, висота від основи до найвищого шпиля — 106,5 м. Довжина найвищого шпиля становить 4 метри, на ньому знаходиться статуя Мадонни. В цілому собор прикрашають 3400 статуй (серед них можна побачити статуї пророків, святих, мучеників, гаргулій, химер, статую, котру місцеві вважають прототипом статуї Свободи у Нью-Йорку і статую Муссоліні). Дах оформлений як тераса.

Інтер'єр

У середині собору є велика кількість вітражів. Вівтарний вітраж вважають одним з найбільших у Європі, а найстарішому вітражеві близько 500 років. На стелі над вівтарем зберігається цвях, що, за переказами, знятий зі святого Розп'яття. В правому нефі є поховання святих, що жили в часи будівництва собору, в соборі є також мавзолей Джана Джакомо Медічі. Є там також статуя Святого Варфоломія.

Собор може вміщати до 40 000 прочан.

Міський контекст

У давнину собор був оточений щільною середньовічною міською забудовою, яка, як і навколо інших великих французьких та німецьких соборів, створювала неочікувані та величні краєвиди гігантської будівлі, що здавалася мармуровою горою, що виринала з мережі крихітних цегляних будівель. Стародавній вигляд цієї місцевості сьогодні засвідчують старі краєвиди та серія фотографій середини ХІХ століття. З відкриттям площі Джузеппе Менгоні між 1865 і 1873 роками фасад собору зміг стати грандіозним сценографічним фоном, але, як не забули зазначити численні суперечки, банальним.

Ліва сторона залишається видимою майже лише поверхово через близькість навколишніх будівель, тоді як вхід на галерею Віктора Еммануїла II дозволяє спостерігати за члененням об'ємів апсиди, трансепту та купола, аж до головного шпиля Мадонни. Інші цікаві краєвиди видно з площі Фонтанної, з Верзьєре, з невеликої площі Королівського палацу або з тераси Палацу Розуму.

Архітектура

Стиль собору, будучи результатом багатовікової роботи, не відповідає чіткому руху, а радше відповідає ідеї мамонтової та фантасмагоричної «готики», яка поступово переосмислюється. Незважаючи на це, і незважаючи на стилістичні суперечності в архітектурі, собор постає як єдиний організм. Гігантська кам'яна машина насправді захоплює та приваблює народну уяву, також завдяки своїй неоднозначності, що складається з переосмислень, розривів і, часом, компромісів. Навіть концепція готичної «автентичності», якщо врахувати, що насправді значна частина видимих структур датується неоготичним періодом, не кажучи вже про часті заміни, насправді є спотворенням самої сутності пам'ятки, яку натомість слід розглядати як архітектурний організм, що завжди перебуває в безперервній та необхідній реконструкції.

Собор має план латинського хреста, з п'ятинефним постаментом та тринефним трансептом, з глибоким пресвітерієм, оточеним деамбулаторієм з багатокутною апсидою. Купол, як це прийнято, піднімається на перетині рукавів. Загальний ефект помітний, радше трансальпійський, ніж італійський, але це частково послаблюється горизонтальним розширенням простору та невеликою різницею у висоті між нефами, типовою для ломбардської готики.

Несуча конструкція складається з колон та периметральних стін, посилених контрфорсами на висоті самих колон. Це характеристика, яка відрізняє міланський собор від трансальпійських соборів, обмежуючи, порівняно з традиційною готикою, відкриття вікон (довгих і вузьких) та надаючи всьому (за винятком апсиди) переважно «закритої» форми, де стіна є, перш за все, елементом сильного розмежування, що також підкреслюється високим цоколем ломбардської традиції. Таким чином, вільний виступ до вершини відсутній. Це також очевидно, якщо врахувати, що шпилі та пінаклі не мають несучої функції, насправді їх спорадично додавали протягом століть, аж до завершення увінчання у 19 столітті.

Контрфорси мають трикутну форму та служать для утримання бічних виступів арок. Основа виготовлена з кладки, як і внутрішні частини стін та інші елементи, тоді як у стовпах використано серцевину з серіццо (камінь); перетинки склепінь також виготовлені з цегли. Відкрите облицювання, яке також виконує несучу роль, а не лише як покриття, виготовлене з рожево-білого мармуру Кандолья з сірими прожилками: кар'єр, з часів Джан Галеаццо Вісконті, досі належить Фабриці Дуомо.

Зовнішні стіни оживлені щільною масою полістильних напівстовпів, які увінчані нагорі, під терасами, вишивкою з полілопатевих арок, увінчаних різьбленнями. Вікна з стрілчастими арками досить вузькі, оскільки, як згадувалося, стіни виконують несучу функцію.

Терасований дах (також з мармуру) є унікальним для готичної архітектури та підтримується подвійним схрещеним порядком менших склепінь. Відповідно до колон височіє «ліс» шпилів, з'єднаних між собою контрфорсами. У цьому випадку шпилі не мають структурної функції, насправді майже всі вони датуються першою половиною 19 століття. На стародавніх кресленнях та на великій моделі 1519 року італійського художника Бернардо Зенале (Великий музей Дуомо в Мілані) ми бачимо центральний гребінь, який мав на меті ще більше підкреслити трикутну форму, як вздовж нефа, так і трансепта, з'єднуючись з куполом, і який був виключений з проекту в 1836 році.

Зовнішня архітектура Першою була завершена апсида, пронизана великими вікнами, де зображено герб Джан Галеаццо Вісконті. Статуї, контрфорси, горгульї та шпилі загалом датуються часом його наступника, Філіппо Марії Вісконті, аж до 19 століття. Шпиль Кареллі 15 століття був побудований першим.

Починаючи від апсиди, яка датується 14 століттям, бічні сторони поступово стають пізнішими, наближаючись до фасаду, аж до 17 століття. Зовнішні контрфорси увінчані шпилями та з'єднані з основою кількома горизонтальними поясами. У верхній частині є каркас з багатолопастними арками на консолях з антропоморфними та зооморфними фігурами. Між контрфорсами, у верхній частині, розташовані вікна, що освітлюють нефи.

Апсида багатокутна та обрамлена корпусами двох ризниць, які увінчані найстарішими шпилями. Три величезні вікна з мармуровими ребрами освітлюють апсиду, що в огіві перетинають вікна-троянди (рхітектор Філіппо дельї Органі, початок XV століття). Центральне вікно з плащем Вісконті присвячене Втіленню Христа.

Фасад

Сам фасад свідчить про складну історію будівництва комплексу Дуомо, з відкладеннями століть італійської архітектури та скульптури.

П'ять секцій свідчать про наявність нефів з шістьма контрфорсами (подвійними на кінцях та навколо центрального порталу), увінчаними шпилями. Будівництво фасаду розпочалося в 1590 році під керівництвом архітектора Пеллегріно Тібальді в стилі пізнього маньєризму та тривало в першій половині XVII століття під керівництвом Річіні та Карло Буцці. П'ять порталів та частина вікон зверху, з вінчанням зламаного тимпана, датуються тим періодом. Барельєфне оздоблення порталів було виконано за часів архієпископа Федеріко Борромео за проєктами Іль Черано. Основи центральних контрфорсів прикрашені рельєфами XVII століття з атлантами, розробленими Карло Буцці. Рельєфи на основах бічних контрфорсів відносяться до XVIII та XIX століть. Фактично, з середини XVII століття роботи просувалися повільно через гарячі дебати щодо вибору проекту. Завершення робіт у неоготичному стилі розпочалося у 1805 році за наказом Наполеона. Три неоготичні вікна, спроектовані Соаве, а потім АматіAA. VV., Milano, Touring Club Italiano, Milano 1998, ISBN 88-365-1249-6., належать до цього періоду. Статуї апостолів і пророків на кронштейнах — усі з дев'ятнадцятого століття. Дві неокласичні статуї, що прикрашають балюстраду центрального вікна, «Мойсеїв закон» Акквісті та «Новий закон» Камілло Пачетті, датуються першим десятиліттям дев'ятнадцятого століття. Деякі вчені стверджують, що ця статуя була одним з головних джерел натхнення для створення Нью-Йоркської статуї СвободиTCI, Milano, cit., pag. 154.. Останнім актом завершення є бронзові двері двадцятого століття. Центральні, з легкими неоготичними лініями, датуються 1906 роком, тоді як інші чотири були створені у повоєнний період.

Архітектурний стиль варіюється від пізнього Відродження Пеллегріно Тібальді до бароко Франческо Марії Рікіні та наполеонівської неоготики Аквісті. У 1886 році «Grande Fabbrica» оголосила міжнародний конкурс на повну реконструкцію фасаду в готичному стилі, а в жовтні 1888 року журі обрало переможцем Джузеппе Брентано, молодого учня Бойто. Проєкт, створений за зразком французьких соборів, досі видно у правому нефі Дуомо. Хоча мармур вже був замовлений і роботи тривали, проєкт було призупинено через передчасну смерть Брентано. Згодом, гаряча суперечка, що виникла під час демонтажу барокових порталів, зрештою повністю зупинила проєкт. Єдина частина проєкту, яка була фактично реалізована, бронзовий портал Лодовіко Польягі, була адаптована з доповненням до рами 17 століття.

Див. також Великий музей Міланського собору Двері Кастільоні

Примітки

Посилання Official website