Конвенція про право, що застосовується до договірних зобов'язань, 1980 року, також відома як Римська конвенція — захід у міжнародному приватному праві, який створює спільну систему вибору права в договорах у межах Європейського Союзу. Конвенція визначає, яке право має застосовуватися, але не гармонізує суть (фактичне право). Вона була підписана в Римі, Італія, 19 червня 1980 року та набула чинності в 1991 році Вона стала одним із основних актів європейського міжнародного приватного права у сфері договірних зобов'язань і заклала підґрунтя для подальшої кодифікації цієї галузі в праві Європейського Союзу..

Конвенція встановила уніфіковані колізійні норми для визначення права, що підлягає застосуванню до договірних зобов'язань у справах з іноземним елементом.

Тепер її замінено Римським регламентом I (593/2008)593/2008 за винятком Данії, яка має право відмови від імплементації регламентів у сфері свободи, безпеки та правосуддя, а також заморських країн і територій держав-членів Європейського Союзу. У цьому відношенні конвенція застосовується на Арубі, у Карибських Нідерландах, Кюрасао, Сінт-Мартені (Королівство Нідерландів), Фарерських островах (Данія), Сен-П'єрі та Мікелоні, Сен-Бартелемі, Французькій Полінезії, Уолліс і Футуні та Новій Каледонії (Франція).for France, see Article 27

Сфера дії Згідно зі статтею 1, правила Конвенції застосовуються до всіх питань що стосуються договірних зобов'язань, а згідно зі статтею 10, після обрання, регулюватиме:

(a) тлумачення; (b) виконання, але стосовно способу виконання та заходів, які необхідно вжити у разі неналежного виконання, слід враховувати lex loci solutionis, тобто право місця, де відбувається виконання; (c) у межах повноважень, наданих суду першої інстанції його правом, наслідки порушення, включаючи оцінку збитків, оскільки це регулюється нормами права; (d) різні способи припинення зобов'язань та позовна давність ; та (e) наслідки недійсності договору.

Стаття 15 виключає застосування . Крім того, виключається низка питань з окремою , а саме:

статус або дієздатність фізичних осіб . Стаття 11 охоплює ситуацію, коли дві особи, фізично присутні в одній державі, укладають договір, і обидві сторони мають дієздатність згідно з lex loci contractus. Одна сторона не може посилатися на недієздатність згідно з іншим законодавством, якщо інша сторона не знала про цю недієздатність на момент укладення договору або не знала про недієздатність внаслідок недбалості. договірні зобов'язання, що стосуються та всіх прав на майно, що пред'являються у або сімейних стосунках, особливо коли виникає питання про права будь-якої незаконнонародженої дитини . зобов'язання, що виникають за включаючи переказні векселі, чеки та прості векселі, та пов'язані з їх оборотним характером; арбітражні угоди та угоди про вибір суду (див. та застереження про вибір місця розгляду справи); питання, що регулюються правом компаній та інших юридичних або неінкорпорованих організацій, такі як створення шляхом реєстрації або іншим чином, правоздатність, внутрішня організація або ліквідація компаній та інших юридичних або неінкорпорованих організацій, а також особиста відповідальність посадових осіб та учасників за зобов'язаннями компанії або організації; питання про те, чи може агент зобов'язати принципала або орган зобов'язати компанію чи юридичну або неінкорпоровану організацію перед третьою стороною; створення трастів та взаємовідносини між засновниками, та бенефіціарами (див. ); докази та процедура, за винятком того, що, згідно зі статтею 14, Застосовне право застосовується тією мірою, якою воно містить у договірному праві правила, що встановлюють презумпції права або визначають тягар доказування. Таким чином, згідно зі статтею 14 (2), договір або дія, що має юридичну силу, може бути доведена будь-яким способом доказування, визнаним lex fori або будь-яким із законів, зазначених у статті 9, згідно з яким цей договір або дія є формально дійсним, за умови, що такий спосіб доказування може бути застосований судом першої інстанції. Питання про те, чи покриває договір страхування ризик, розташований на території однієї з держав-членів, вирішується відповідно до місцевого законодавства відповідних держав. Це виключення не поширюється на договори перестрахування.

Історія Римську конвенцію було укладено в межах процесу зближення правових систем держав-членів Європейських Співтовариств. Її метою було створення єдиних правил визначення застосовного права до договірних відносин, що мають транскордонний характер, і таким чином підвищення правової визначеності у спільному ринку.

На відміну від уніфікації матеріального договірного права, Конвенція не встановлювала єдиного змісту договірних норм, а визначала, право якої саме держави має застосовуватися до конкретного договору. У такий спосіб вона виконувала колізійно-правову, а не матеріально-правову функцію.

Зміст Конвенція застосовувалася до договірних зобов'язань у ситуаціях, що передбачали вибір між законами різних держав. Її центральним принципом була автономія волі сторін: сторони договору могли самі обрати право, яке регулюватиме їхній договір.

За відсутності такого вибору договір підлягав праву держави, з якою він мав найтісніший зв'язок. Для окремих категорій договорів Конвенція містила спеціальні презумпції та прив'язки, зокрема щодо договорів перевезення, споживчих договорів та індивідуальних трудових договорів.

Конвенція також визначала межі власного застосування. Вона не поширювалася, зокрема, на питання правоздатності та дієздатності фізичних осіб, сімейні та спадкові правовідносини, арбітражні угоди, питання компаній і товариств, а також на доказування та процесуальні питання, за окремими винятками.

Однією з рис Конвенції була відмова від застосування відсилання (renvoi): якщо колізійна норма Конвенції вказувала на право певної держави, застосуванню підлягало її матеріальне право, а не її власні колізійні норми.

Значення Римська конвенція стала першим загальноєвропейським інструментом, який уніфікував правила вибору права для договірних зобов'язань. Вона мала важливе значення для розвитку внутрішнього ринку, оскільки сприяла передбачуваності у транскордонних приватноправових відносинах і зменшувала ризик різного вирішення однакових колізійних питань у судах різних держав.

Судова практика Суду Європейського Союзу відіграла істотну роль у тлумаченні Конвенції. Зокрема, у справі ICF Суд підтвердив, що за відсутності вибору права договір має регулюватися правом країни, з якою він найбільш тісно пов'язаний, а встановлені Конвенцією презумпції не є абсолютно жорсткими та можуть бути відсунуті, якщо сукупність обставин вказує на тісніший зв'язок з іншою державою.

Співвідношення з Регламентом «Рим I» У праві Європейського Союзу Римську конвенцію було замінено Регламентом (ЄС) № 593/2008 («Рим I») для договорів, укладених після 17 грудня 2009 року. Регламент зберіг основні підходи Конвенції, але водночас модернізував і деталізував її положення.

Водночас сам Регламент «Рим I» передбачає, що Данія не бере участі в його ухваленні та не є зв'язаною ним, тому питання співвідношення Конвенції й регламенту в данській правовій системі має особливості.

Див. також

Брюссельський режим щодо юрисдикції. Регламент Рим II. Аналогічний регламент ЄС щодо деліктів та правопорушень, що виникають із недоговірних зобов'язань. Міжнародне приватне право Колізійна норма Регламент Рим I Суд Європейського Союзу

Примітки

Посилання

Текст Конвенції на EUR-Lex